Зіркові гості. Ірен Роздобудько

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО ПРЕЗЕНТУВАЛА РОМАН ПРО ВБИТОГО АГЕНТОМ ЧК КОМПОЗИТОРА МИКОЛУ ЛЕОНТОВИЧА

У бібліотеці ім. Ф. Достоєвського  відома українська письменниця Ірен Роздобудько презентувала свій новий роман «Прилетіла ластівочка».

Це книжка про композитора Миколу Леонтовича, чия мелодія ось уже понад сто років лунає по всьому світу, — наш український «Щедрик».

 

Заради «двох абзаців» довелося перечитати всі статті Симона Петлюри

— Пані Ірен, як виникла ідея написати роман про Миколу Леонтовича? І загалом, чому звернулись до цієї постаті?
— Ідея належала продюсеру Андрію Чернюку, який два роки тому прийшов до мене з пропозицією створити сценарій на основі історії життя і смерті композитора. Поки я писала цей сценарій, виникла ідея книжки. Адже постать Леонтовича дуже цікава, а історія його життя і смерті не дуже відома широкому загалу, незважаючи на те, що «Щедрик» у його обробці знає чи не кожна людина в Україні.
Але цікаво й те, що ця мелодія лунає за кордоном під іншим іменем — композитора і аранжувальника Пітера Вільховського. І у світі її знають саме як Carol of the Bells — «Гімн дзвоників». І це також спонукало встановити «маленьку справедливість» щодо першого джерела цієї мелодії. Власне, цікаво й те, що ця мелодія, як прадавня щедрівка, яку геніально аранжував Микола Леонтович, закорінена ще в глибшому часі.
— У романі тільки суто реальні факти чи є і домисли?
— Роман — не є прямою біографією видатного композитора. Але я намагалась притримуватися фактів. Проте, вони завуальовані і не виглядають як «біографічна довідка». Наприклад, навіть у діалогах героїв я намагалася застосовувати їхні реальні висловлювання про ту чи іншу подію. Відсотків сімдесят у романі — це факти. І домисли, звісно, є — без них роман не був би романом. Вигадані персонажі просто допомагають глибше і сміливіше міркувати над фактами.
— Події в романі відбуваються і в Україні, і в Америці. Звідки черпали інформацію, скажімо, про американський побут?
— Я бувала в Америці не раз. І не просто бувала, а об’їздила її разом із чоловіком вздовж і впоперек із творчими зустрічами. Доводилось жити серед американців, у їхніх будинках, чути їхню історію життя, багато говорити про політику, історію країни і бачити зворотний бік фірмової американської посмішки. Це цікава країна зі своїми проблемами, непростою долею і розмаїттям людей різних національностей, котрі вважають її своєю батьківщиною.
— Роман також просякнутий україн­ськими атрибутами і фольклором. Досліджували автентичність із монографій чи консультувалися з фахівцями?
— Не можу сказати, що я щось «дослі­джувала» — я просто пропускала крізь себе певний фактаж, жила ним. Але, дійсно, задля того, аби одним-двома реченнями змалювати автентичну вишивку Поділля, я прочитала цілу книжку про вишивку, а ще побачила її в музеї на власні очі на старовинних сорочках. Здивувалася тому, що на Поділлі не вишивали хрестиком!
А заради інших «двох абзаців» довелося перечитати всі статті Симона Петлюри, починаючи від юнацьких, присвячених театру. Тобто ці «дослідження» були цікаві в першу чергу мені. І я хотіла поділитися своїми «відкриттями» з читачем — і текстами старовинних колядок у тому числі. Але працювати над книгою мені не допомагав жоден «консультант», окрім самого Леонтовича і його «Щедрика».

Усе просте може виявитись вічним

— У містечку Теплик, що на Вінниччині, на творчій зустрічі з вами були й автори монографій, які досліджували творчість композитора. Не лячно було почути думку науковців про роман?
— Звісно, я не є першою людиною, хто звернувся до творчості і долі Миколи Леонтовича. Але здебільшого це були наукові праці, монографії про музичний спадок композитора. Існують і спогади про нього його сучасників. Тому треба було підходити до белетризованої біографії досить обережно і з належним пієтетом. Поки я не чула від фахівців негативної думки. Вони по­ставилися з розумінням до того, що наукові праці і монографії читає не таке широке коло людей, а роман у стилі «байопік» усе ж таки має більшу аудиторію. І я сподіваюсь, що читач, котрий дійсно зацікавився постаттю композитора, сам знайде стежку і до наукових праць.
Я навмисно уникала суто «журналістської» роботи брати інтерв’ю чи консультацію у фахівців, адже в такому випадку мусила б звітувати перед таким консультантом, звіряти кожний суто літературний прийом із коментарями. А це вже не є свободою у написанні роману. Все, що мені треба, я знаходила в… музиці. І в тих «натяках», які бачила крізь рядки, написані сучасниками Леонтовича досить давно.
— Микола Леонтович деякий час працював на Донбасі, звідки ви родом. Не вважаєте це чимось містичним…
— Цього року в Покровську (колишньому Красноармійську) навіть поставили пам’ятник композитору авторства Петра Антипа, теж мого земляка, що тепер є переселенцем із Горлівки. Як на мене, все це ті «несповідимі шляхи», котрими ми всі нині йдемо. Микола Леонтович дійсно працював на Донбасі. І, хто знає, можливо, там зійшли паростки, які він посіяв своєю музикою.
— Що для Ірен Роздобудько означають три з половиною ноти?..
— Для когось і ціла симфонія не має ніякого значення! А три ноти Леонтовича підкорили увесь світ. Що це означає особисто для мене? Те, що все, на перший погляд, просте, може виявитись вічним. І навпаки.
— Моє дитинство було наповнене не лише сільським поліським побутом, а й різдвяною колядкою. А ваше?
— Я навряд чи можу сказати про себе щось подібне. Я — «дитина асфальту», виростала в Донецьку, де не святкували ані Різдва, ані Великодня — принаймні, так було в моїй родині. Свято Різдва для мене почалось і стало знаковим досить пізно — вже коли я переїхала до Києва.
У мене не було родичів у селі, де можна було б доторкнутися до казкових відчуттів народних свят, до витоків автентичності, до фольклору. До всього цього я дійшла сама в досить пізньому віці. Але, можливо, в тому є і свій «плюс»: всі відкриття я робила свідомо. Адже те, що ти здобуваєш самотужки, більше цінуєш.
— Кого з українських письменників вважаєте своїми друзями і яких авторів читаєте?
— Серед письменників моя найближча подруга — Леся Воронина, одна з провідних дитячих письменниць. Але є й інші, перераховувати яких — «невдячна справа», адже можу когось пропустити. А читати, хоча б по діагоналі, намагаюсь чи не всіх. Нині величезне розмаїття літератури на будь-який смак і запит. У мене на полиці — ціла черга з іще не прочитаних книжок. У ній майже всі письменники, які останнім часом видали новинки.

ІМЕНІ ТАЇНА

— Ірен, привідкрийте секрет свого імені.
— Так, своє ім’я я отримала не випадково. Все сталося через… роман Голсуорсі «Сага про Форсайтів», якою був захоплений мій батько. Він читав його, коли мама ще ходила вагітною, і твердо вирішив: якщо народиться дівчинка, назве її на честь улюбленої героїні цього роману — Ірен Форсайт. Мама навіть ревнувала його до цієї літературної героїні! При реєстрації дитини в РАГСі пропонували назвати мене «Іриною», адже в ті часи давати дітям незрозумілі іноземні імена вважалося забороненим. Але батько наполіг на своєму. Потім він часто розповідав мені про «прототип» мого імені — мовляв, це була жінка з сірими очима і цікавою складною долею. Із «сірими очима», власне, у мене склалося.
— Ваші побажання читачам напередодні Різдвяних свят.
— Так складається, що ми звертаємося до Бога у святкові дні… Тому я б побажала ВІРИ в краще — завжди. Нині ми проживаємо складні, але й дуже цікаві часи і мусимо не проґавити шанс, який засяяв для України сто років тому — шанс на незалежність і власний шлях. Тому й бажаю всім віри, оптимізму і світлого шляху в новий рік.
Україна молода
Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *