Зіркові гості. Вікторія Осташ

На «Перехресті» доріг Вікторії Осташ

 «Перехрестя» Вікторії Осташ вирізняється поміж інших своєю різноманітністю. Направо, чи наліво підеш все одно натикнешся на ліричну чи філософську поезію, а часом і на фото-поезію. А загалом можна посмакувати з поеткою каву в «Сafé philo [Дубль перший]» та послухати її нові поетичні замальовки. Власне, перша така зустріч і відбулася в одній із бібліотек Солом’янського району столиці.

 

  • Вікторіє, розпочнімо нашу розмову, напевно, з Київської арт-спільноти «Перехрестя», засновницею якої ви є. Як виникла ідея її створити?
  • Із радістю поділюся з Вами і нашими читачами спогадами про ті часи. Далекий 2003 рік… У моєму творчому багажі лише поодинокі публікації (хоча була вже на той момент дипломанткою двох найпрестижніших літконкурсів – «Привітання життя» імені Б.-І.Антонича (у Львові) і «Гранослов» (у Києві), членом журі якого я тепер є. Але книжка видана лише одна, тоненька. І саме з нею якось завітала до Будинку письменників. І на щастя, тоді одним із секретарів НСПУ був теперішній Лауреат Шевченківської премії (а тоді просто відомий прозаїк) В’ячеслав Медвідь. І, за збігом обставин, саме тоді саморозпустилася спілчанська літстудія «Око» (керівник – Максим Розумний). Тож мені В. Медвідь запропонував раптом очолити нову студію. А оскільки я людина не стільки амбітна, скільки авантюристична (передовсім у плані експериментаторському), я не могла не зважитися. А за плином часу і незчулась – аж «Перехрестю» вже 15 років, себто «Передповноліття», яке ми гучно відсвяткували цьогоріч у травні.
  • Чому обрали назву «Перехрестя»?
  • Щодо назви – вона хоч і не нова, але таки концептуальна. Дозволю собі процитувати власне тлумачення, надруковане нещодавно в «Літературній Україні»: «одним із головних принципів «Перехрестя» (як воно і випливає з самої назви артспільноти) є вільний розвиток творчих особистостей, на перетині мов і культур, розмаїтих жанрів і стилів, літературно-мистецьких традицій і активного пошуку нового». І додам: це перехрестя доль і голосів, і ті хрестики, що їх ми креслимо, аби якісь події краще закарбувалися в пам’яті. Звісно, були й інші ідеї, зокрема – «Сковорід-Ка» (від Сковорода і Компанія), «Діліжанс» (як символ руху і поєднання непоєднуваного – часу і простору – адже цей засіб пересування з минулого, а пропонувалось таки рухатися уперед, до мистецтва новітнього) тощо. Але закріпилась саме назва «Перехрестя», через що я зовсім не шкодую. А пізніше (2012 року) додався ще один цікавий проект – Всеукраїнський конкурс урбаністичної поезії «Урба-Перехрестя», і тішу себе думкою, що поступово це таки почало перетворюватися на своєрідний «бренд».
  • Якщо вірити в повір’я, то на перехресті збирається і негативна енергетика. Якщо є вона у вас, яким чином її нейтралізуєте. Мабуть, віршами?
  • Неочікуване запитання. Не замислювалась над цим, чесно кажучи. Та якщо вже зайшла мова про таке, спробую відповісти. Як на мене, єдиним проявом негативної енергетики на нашому «Перехресті» можна вважати появу окремих «особистостей», які чомусь вважають, що пишуть так само, як, наприклад, Іван Франко чи Ліна Костенко… Такі люди вважають себе геніями і неадекватно реагують на критику, навіть дуже обережну і обґрунтовану. І такому їхньому «натиску» складно буває протистояти, але ми якось досі давали собі з ними раду. Намагалися спрямувати в русло гумору, відповісти на їхні «запити» езоповою мовою. Тут головне не перейти з обговорення суто літературних речей на особисті образи, і тоді все владнається, і весь негатив вдасться «нейтралізувати». Як правило, таки віршами – класичними зразками чи навіть творами наших сучасників, і власними також.
  • Хто з відомих поетів є членом вашої арт-спільноти?
  • Щодо відомих письменників. Тут і просто, і складно. Доля керівників літстудій мінлива: до тебе приходять і зовсім молоді люди, так звані «початківці», так і вже зрілі особистості, які вже ніби і не потребують зовнішнього «управління», але певна корекція таки відбувається, хоч декому це непомітно, але таки створюється певний мікроклімат, певні традиції складаються… Але треба бути готовою до прикрощей, і до щемливих розставань. Адже чим більше вкладаєш у спілкування з студійцем, тим швидше цей «хтось» стартує як митець, так би мовити «вистрілює», і це неминуче. І цьому треба лише радіти. Так свого часу було із Юлією Бережко-Камінською (нині відомою не лише в Ірпені, де очолює місцеву газету), і з Валентиною Захарченко-Бурцевою (Захабурою), поеткою і бардом, а нині – самобутньою дитячою письменницею, Оксаною Стогній (Рибась), яка сьогодні успішно керує власним проектом «Словотерапія». До кола «перехрестян» належали свого часу мої колишні студентки – Анна Хромова (нині – одна із найцікавіших авторок українського зарубіжжя, поетка, перекладачка і також дитяча письменниця) та Вікторія Цимбал (Шульга), чиє своєрідне «поетичне письмо» неможливо забути. Із більш молодого покоління можу згадати Аллу Миколаєнко, вихованку Конотопського літоб’єднання «Джерела» (керівник – Ірина Козлова), яка певний час була учасницею і нашої артспільноти, а також Марину Єщенко, нині – авторку трьох книжок прози, тож недаремно поезії й цих двох письменниць увійшли до ювілейного альманаху «Перша тисяча кроків» (2013, до 10-річчя літстудії). Звісно, всіх, хто за ці 15 років так чи інакше брав участь у наших творчих зустрічах, не перелічити і навіть важко пригадати.
  • Нещодавно ви започаткували так звані філософські кав’ярні. В бібліотеці ім. Ф. Достоєвського відбулося «Сafé philo [Дубль перший]». Кілька слів про творчу новинку. 
  • Філософські кав’ярні дуже популярні в європейській традиції і, власне, це не мій винахід. А ідея «Сafé philo [Дубль перший]» виникла з подачі Марини Препотенської, київської поетки і барда, а ще – доктора філософських наук і фахівця з урбаністики. Ми знайомі більше десяти років, але лише нещодавно, коли Марина завітала на 15-річчя арт-спільноти «Перехрестя» – уже згадане «Передповноліття», виник творчий імпульс спільного виступу. І оскільки ми обидві цікавимося темою філософії міста (Марина навіть є авторкою книжки «Homo Urbanus – людина мегаполісу»), то вирішили зупинитися саме на «філософській кав’ярні», не лише як науково-культурному осередкові, але і певному символі – спілкування, духовно й естетично наснаженого філософією, музикою і словом. Цей проект, підживлений нашими поезіями, світлинами (що репрезентують творчі мандрівки містами світу і рідним містом), а також музикою (зокрема – авторськими піснями Марини Препотенської), щасливо втілився у згаданому вами бібліотечному просторі на Солом’янці. І головний набуток нашої літературно-музичної імпрези – невимушене спілкування з читачами (чи то глядачами), які нібито подорожували разом з нами, крокуючи сходинками поезій, пісень і фото-свідчень. Подібний досвід неймовірно надихає, стає поштовхом до появи і реалізації нових задумів. Тож цей дубль не останній.
  • Фото-поезія Вікторії Осташ, це…
  • Дякую за це запитання. Адже фото-поезії – моє новітнє захоплення. Трохи більше п’яти років тому виник перший задум фото-поетичного твору, але тоді це було суто інтуїтивне бажання дещо підсилити «звучання» віршованого твору засобами фотомистецтва. Тим більше, здавна захоплююсь фотографуванням, хоча і незвичним – це так звані відображення (у склі віртин і машин, калюжах тощо), які дозволяють зміщувати простір і контури звичних предметів (фігур), ніби зіштовхуючи їх одне з одним. Дивовижним чином деякі світлини виявлялись суголосними поезіям, що виникали тоді. Поєднуючись в одному просторі, вони викликали своєрідний ефект. Поступово це перейшло у фазу свідомого. Почала шукати аналоги – їх не було. Довелось самотужки розробляти так би мовити технологію (чи то алгоритм) створення фото-поетичного «продукту». Я рухалась одночасно з двох боків: відштовхувалась від історії фотографії як мистецтва (особливо таких жанрів як міський пейзаж, портретна та абстрактна фотографія) та розвитку засобів візуалізації слова (від емблематичних та фігурних віршів бароко – до зоропоезії). Пізніше ця моя розробка була апробована під час майстер-класів у межах різноманітних літературно-мистецьких фестивалів. Маю навіть наукову публікацію «Фото-поезія: розширення можливостей популяризації поетичного твору» у збірнику «Студії мистецтвознавчі» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського за 2017 рік. Саме там уперше оприлюднила власне визначення фото-поезії: це синтетичний вид мистецтва, що утворився на стикові художньої фотографії (як виду візуального мистецтва) і поезії (як виду словесного мистецтва) і полягає в майстерному поєднанні світлини (зображення) і тексту поетичного твору в одній площині (за умови рівноцінності художньої фотографії та поетичного твору), тобто поетичний текст буквально накладається на частину фотографії, але не нівелює її мистецької якості, навпаки – сприяє створенню нового, полімистецького цілого. Зразки фото-поезій можна побачити у моїй книжці поезій «ВиЖиТи».
  • До речі, про вашу нову збірку «ВиЖиТи». На вашу думку, наскільки поезія у цій збірці допомагає пережити нинішні реалії життя?
  • Не вдаватимусь до узагальнень. Скажу лише за себе. Поезія іноді змушує незмигно дивитися на «оголену» реальність, і це справді буває болісно – бачити якісь приховані механізми людської натури чи суспільні процеси, але такий погляд і таке бачення здатні вилікувати від багатьох хвороб (перш за все – від внутрішньої сліпоти і вседозволеності), позбутися ілюзій і недоліків (у т.ч. – власних вад і слабкостей). Звісно, про біжучу хвилю, яка суне на тебе, складно говорити навіть верлібром, не те що римованим рядком. Крім того, потреба і спроба одразу реагувати на зовнішні подразники (яких тепер аж занадто багато) може зіграти не на користь митця. Знаємо, як багато нині «віршованого» шлаку, суто кон’юнктурних псевдо-поезій, автори яких розраховують на швидкі дивиденди від висловленої у віршах власної позиції. Тому я дуже обережно ставлюся до таких речей. Перевіряю себе ще і ще. Як на мене, потрібний час – осмислити, перетравити, відживитися внутрішньо, і аж потім – втілити в адекватну форму все, чим маєш поділитися.

Саме тому моя найсвіжіша (із надрукованих) книжка поезій називається «ВиЖиТи». І це не збірка настанов чи порад. Лише той особистий досвід духовного й естетичного виживання (людини й поета) в сучасних умовах. Намагалась уникати публіцистичності та дидактики, послуговуватись виключно мовою поезії, передовсім метафорами та суто інтимними (хоча і багато в чому впізнаваними для багатьох) деталями відчутого і пережитого. Досвід цей не завжди безпечний для реципієнта, але таки ризикнула його оприлюднити, підсилюючи оптимістичні нотки завдяки переходу від трагічного до життєствердного, що відтворено у самих заголовках трьох розділів книжки: «Місце для кожного», «Нокаутоване Місто» та «Місто виживе». Від несміливої надії («може повстанеш – відновишся – // з попелу й снів // кільця віків розшифруєш нарешті як треба // Місто без вмісту в намітці небесній без неба // над головою… позбудешся тих голосів…») до твердої переконаності, навіть віри «…у завтра де двобій // любови і прагматики неспинний // ущухне і розтане в небутті й // те місто виживе – твій парус самотинний // у хвилях змін у твані болотів».

  • Загалом як народжується поезія?
  • Оце так несподіванка! Таке запитання може кого завгодно загнати в кут. Над цією загадкою вже тисячоліття сушать голову поети і дослідники, критики і читачі. На щастя, є досить елегантні поетичні відповіді. Наприклад, у поезії «Що справжнє» австрійська письменниця Інгеборг Бахман раптом прохоплюється про слово (поезію), що «…зійде травою, прохромиться // билиною крізь поклади порожніх слів, // та через рік чи сотню – відгукнеться…». Ми можемо багато говорити про передумови чи ознаки народження поезії, про її витоки, джерела чи то поштовхи – заблуклу музичну фразу, мимовільний спогад, випадкову репліку необов’язкового попутника, якусь зовсім непосутню деталь, чи то дріб’язкову подробицю побуту… Можемо роками спостерігати чи сперечатися… Але це навряд чи наблизить нас до рόзв’язку. То нехай краще залишається таїною?
  • І насамкінець, хто ті «Двоє у пейзажі»?
  • Це мабуть, одне з найскладніших питань. Точніше – таких, що їх складно пояснити навіть собі. І справа не лише у труднощах сприймання нелінійних образів і текстів широким загалом. Зупинюсь лише на висхідних точках. В одного із зачинателів постмодернізму (ще за панівного для радянської літератури методу «соцреалізму»), Андрія Бітова є філософський роман-дискусія «Людина у пейзажі», яким свого часу зачитувалась. Серед іншого, там йдеться про властивість людини (митця) перетворювати «фрагмент» природи на «пейзаж», а також – про можливість бути вписаною у цей пейзаж як органічна частина самої природи, ніби перестати бути (чи почуватися) сторонньою, зайвою.

А ще, пригадую, як на мене вплинула книжка блискучого літературознавця Петра Вайля «Геній Місця», у передмові до якої автор зазначає (переклад мій): «Зв’язок людини з місцем її існування загадковий, але очевидний. Чи й так: безсумнівний і загадковий. І відає ним (цим зв’язком), відомий древнім genius loci, геній місця, який і пов’язує інтелектуальні, духовні, емоційні явища з їхнім матеріальним середовищем…» Безумовно, для сучасної людини (а тим більше – поета) украй важливо не втратити цей зв’язок, оте відчуття Дому і спорідненості з чимось істинним, непідробним. А от чому виникли «двоє» у цьому «пейзажі»? Радше тому, що людині властиво шукати пару, як і той сховок, в якому – затишно і чисто, на самоті і з кимось по-справжньому близьким. Як в однойменній поезії, якою хочу завершити свою відповідь. А перед тим – щиро дякую Вам, пані Наталко, за насичене інтерв’ю, і, звісно, бажаю (і Вам, і шановним читачам газети) знайти і ніколи не втрачати те відчуття, і ту спорідненість, і ту справжню близькість/

Культура і життя

двоє у пейзажі: замальовка

 

і знову сніг з дощем

і знову – ти

до щему свій

але й чужий до сказу

оповідаєш

брéхні про оази

спасеннику

з долини самоти

…сю зиму важко якось

перетри-

чи перестри-

(-тривати і -стрибати)

а ти усе торочиш

про екватор

про схід і південь

теплі там вітри

…не слухати не чути

сотні «не»

заношу руку вгору

для відмашки

новий почати відлік

(ні не важко)

та знову «не» і «ні»

і цирк тіней

і ми у ньому

наче в бочці о-

гірки і темні

мокрі і слизькі

містечко непривітне

Неверморськ

згадаємо

і хижі заміські

в чужім

Мементоморську

де пейзаж

щомиті

ризикує вийти за

життєву риску –

в нічиї віки

нас із тобою –

нагло – у тираж

виводячи – обох –

поза лапки

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

1 коментар для “Зіркові гості. Вікторія Осташ”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *