Зіркові гості. Василь Тибель

Минулоріч роман Василя Тибеля «Бурштин» на літературному конкурсі «Коронація слова» посів третє місце, а за рейтингом однієї з радіостанцій увійшов до 10 найкращих українських книг.

Це історія про життя копачів бурштину на Поліссі. Власне, події відбуваються на Рівненщині, де мешкає автор і де розташований епіцентр бурштинової лихоманки.

Що вигадане в романі, а що реальне?

Про це «Україна молода» запитала письменника в Києві, у бібліопідвальчику на Відрадному.

 

Наша Каландайка

— Пане Василю, чому вам захотілося написати роман саме про бурштинову лихоманку?

— А чом і ні? Проблема існує, ось вона — поряд, а всі літератори якось сором’язливо її  минають. Я гортав інет, та, крім ресурсу новин і журналістських розслідувань, не знайшов нічого про «Каландайку». Саме Каландайкою називають на Поліссі бурштинову лихоманку, певне, порівнюючи з Клондайком Джека Лондона.
Саме завдяки Джону Ґриффіту Чейні, більш відомого під псевдонімом Джек Лондон, ми і дізналися про ту «золоту лихоманку» на Алясці. А зараз, маючи таке ж лихо під боком, ми чомусь мовчимо, мовчимо літературно. А там такі сюжети, такі переплетіння доль, що американський класик, якби жив зараз, нам позаздрив би лютою білою заздрістю.
Наша Каландайка більш фольклорна, жива й ближча, ось вона, всього за кілька десятків кілометрів! А проблеми людські залишаються, як і сотні років тому: таке ж засліплення халявним багатством, така ж зневага до слабших і до довкілля. Я не намагався копіювати американського класика, а виписав своє неповторне Полісся, посипане бурштином.
— Звідки брали сюжетну основу?
— Тут не треба довго мудрувати, досить просто розвісити вуха й слухати. Можна ще поїхати в самий епіцентр і побачити. Але попереджаю, туди чужаків не пускають! Я якось намагався домовитись, щоб узяли мене на промисел, хоч би потриматися за гофрованого рукава помпи. Сказали: «Воно тобі не тре, там мокро й брудно!» Тому відразу зізнаюся, сам не копав, але почутого було вдосталь.
Та все ж найбільше мене вразила розповідь про копачів, які знайшли шмат бурштину завбільшки з кінську голову. Можливо, то такий сучасний фольклор, на те й змахувала розповідь, проте мені показали хату, де жив один із тих щасливців. На жаль, усі ті старателі трагічно загинули. Мовляв, не тре брати так багато й відразу. Я зачепився за цю оповідь, довго носив її в голові й із часом розширив і виписав у роман. То не є його фабулою, просто це мене надихнуло.
— Хоч раз довелося побувати у так званій Каландайці?
— Так, і не раз. Але, як уже говорив раніше, копати не довелося, хоча дуже кортіло (усміхається). Бачив ті сплюндровані копачами поля й підмитий до голого коріння сухий ліс. Народ змінився, з’явилася бездушність, злість, засліпленість жадобою, оте «після мене хоч потоп» засіло в головах поліщуків. І це реальність. На чужого дивляться підозріло, і якщо зазіхатимеш на їхнє, не спиняться ні перед чим. Таке собі Чикаго посеред лісу.
Але все ж є й зрушення, є люди, які не тільки пиляють гілку на якій сидять. Мені показував один старатель ділянку, яку він рекультивував. Після того, як вимив весь бурштин, він засадив поле лісом. Так, там дійсно тріпочуть на вітрі молоді сосонки. Його ніхто не примушував, він сам. Інші за свої кошти ремонтують школу й садочки, не чекаючи грошей із бюджету. Ще є село, яке проклало асфальтову дорогу майже 50 км. Зміни на краще є, і я надіюсь на тенденцію до їх зростання.

Частково духи надихнули

— Оскільки завели розмову про природу, то описали рідні місця?
— Писати такий твір без опису природи — то був би гріх. Писав так, як бачив, як відчував. Якось випадково мені потрапила в руки книга польського класика Стефана Жеромського «Попіл». Випадковості в нашому житті не випадкові, даруйте за тавтологію, то просто прихована присутність Бога. Зазвичай, коли пишу свою книгу — не читаю інших авторів, щоб не схопити вірус іншого авторського стилю. А тут зачитався.
Так от, саме в романі «Попіл» я натрапив на такі описи природи, які перечитував по кілька разів. Уявіть собі інженера за фахом, що зазвичай описи просто пропускає в книгах, та шукає тільки раціональності, а тепер зачитується описами гір, річок, озер і лісу. То був я (усміхається). Це було написано серцем і настільки майстерно, що я теж вирішив описати наше Полісся. Не знаю, чи вдалося, але я старався…
— То що ж у романі реальне, а що вигадка?
— Фактично роман — то є літературний твір, тобто вигадка. Реальних осіб не виписував, не хотів зводити до документалістики. Але, як у всякому творі, там є свої прототипи. Бо не можна повністю вигадати стерильного літературного героя, щоб у нього повірив читач, якщо не надати йому живих рис, які підмітили в когось зі свого кола знайомих, в іншому разі то буде вихолощений персонаж.
Пишучи роман, намагався залазити в шкуру кожного героя, навіть найбільшого поганця, й дивитися на світ його очима. Є, звичайно в романі й реальні персонажі, наприклад, п’яничка «Бабай», який біжить по мокрому лісу в самих шкарпетках навперейми машині, щоб попросити цигарку. Ну і реальним є безжальне плюндрування природи каландайщиками. На жаль, такі реалії.
— Не обійшлося і без містики… Ви самі вірите в стародавніх українських духів?
— Звичайно. Ви були в тому лісі? Та там під кожним кущем, під кожним деревом живе дух. Коли торкаєшся пальцями кори дерева, здається, воно говорить із тобою. Люблю заходити в ліс й слухати дерева, і що ж вони мені кажуть? Зроби щось, зупини це безумство, це засліплення жадобою, це сріблолюбство. А я ж не політик, не депутат, у волі яких навести тут лад із Каландайкою, тому й вирішив написати книгу. Тепер скажете, що духи мене надихнули. Частково й вони, а частково той ландшафт, який лишається після старателів.
Містику включив у роман неспроста: по-перше, щоб книга стала цікава молодим читачам; по-друге, щоб ті читачі зрозуміли: природа нас терпить до пори. Знаєте про закон стиснутої пружини? Її можна стискати до певної межі, а далі вона миттєво розправляється, викидаючи все, що на її шляху, далеко за межі. Тому й вийшло таке застереження, щоб ми випадково не потрапили під ту пружину. А демони добра і зла — вони жили й живуть споконвіку поряд із нами, точніше, у наших душах.

Бурштин порівняли зі… спортивними штанами «Адідас»

— То і зміст обкладинки застерігає?
— Обкладинку робило видавництво. Я тільки погоджував деталі. Думаю, вони зробили чудово. Тут і карта України, й той заляканий копач, що трясеться над своїм скарбом та боязко озирається, чи не хочуть конкуренти відібрати його. І той сухий хмиз, що лишається після всього й готовий спалахнути в будь-яку хвилину спротивом силовим діям влади, і нацгвардієць на звороті. Все, як у житті поліщуків, скручено в тугий клубок нервів.
Єдине, я б хотів, щоб той символ духів болота, у ви­гляді бурштинового безголового коня, теж заявився десь, хоч на задньому плані. Але й так обкладинка вийшла чудова. Скажіть, ви б відмовилися розгорнути таку книгу? Я, наприклад, не встояв би.
— Бурштин вважають теплим, сонячним каменем. Яким він є для вас особисто?
— Ми якось із модератором Мілою Золотюк на презентації роману в Житомирі проводили подібне опитування з розіграшем книги. І знаєте, яке порівняння виграло? Бурштин порівняли зі спортивними штанами «Адідас»! І це не просто так, ця асоціація з тими молодими хамовитими хлопцями при грошах, що саме впхнуті в ті штани.
Бурштин асоціювався з образом тих копачів, які впіймали синю птаху за хвіст і намагаються видатися помазанцями долі. Для мене ж особисто то доторк до вічності, бо коли тримаєш у руках теплий камінець із застиглою комашкою всередині, якій кілька мільйонів років, то відчуваєш нескінченність часу.
— До речі, про нескінченність часу: чим займається Василь Тибель у вільний час?
— Живу, працюю, пишу. Ще маю  хобі — колекціоную рідкісні плодові й декоративні рослини. Не подумайте, що хвалюся, але маю дійсно маленький ботанічний сад біля дому. Не підраховував точно, але приблизно 200 різновидів рослин росте у мене на ділянці. Ще вирощую саджанці рослин плодових і при нагоді можу поділитися.
Свій досвід роботи із садом виклав на папері (звичка письменника), й цьогоріч у видавництві КСД вийде книга про садівництво від самих азів до формування плодового саду — «Сад — танці без бубна». Ще люблю подорожувати, будь-чим: велосипедом, пішки, машиною. Люблю світ, сім’ю, дружину Валентину, сина Івана, дочку Катерину з зятем Сергієм і моє маленьке сонечко — внучку Марійку. Люблю життя, а ще люблю своїх читачів.
Наталка Капустянська. “Україна молода”
Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *