Поезія доріг Тані-Марії Литвинюк

Сучасна українська поетеса Таня-Марія Литвинюк є учасницею проекту «Почути», в якому автори виконують власні вірші жестовою мовою. Також часто поєднує декламацію віршів із музичним супроводом. І тому її неможливо ні з ким сплутати. Крім того, авторка має власний проект «МістаМи». Тож зі своєю поетичною збіркою віршів часто подорожує, відвідує різні куточки України. З «МістаМи» помандруємо у світ поезії Тані-Марії Литвинюк.

Таня-Марія, багато ваших знайомих кажуть, що часто читають збірку «МістаМи»в дорозі – в метро, потязі. Було таке, що й купували в метро. Вона якась особлива?
Для мене – звісно, особлива. Бо це – мій «фотоальбом» емоцій і станів, дорога від себе до себе. Ця книга – моя відвертість перед світом. Те, що «МістаМи» читають у метро, потягаг і електричках – це якась дуже особлива магія для мене, адже дорога – це основна метафора книги і її наскрізний образ. Мені дуже приємно, що так відбувається.
З «МістаМи» ви побували у багатьох містах України. Як сприймає ваші вірші не столичний читач?
Проект «МістаМи» почався іще до виходу збірки. Без книги з проектом я побувала у Харкові, Сумах і Чернігові, з книгою – у Ніжині, Бердичеві, Ужгороді, Білій Церкві, Вінниці, Житомирі, Борисполі, Черкасах, на фестивалі «Трикутник» поблизу Коломиї, у Кривому Розі і в Маріуполі. Родзинкою проекту є «глядацька пошта» –привітання від глядачів з одного міста глядачам з іншого. Але так сталося, що, коли я переїжджала з однієї зйомної квартири на іншу, при перевезенні речей привітання кудись «заховалися» від мене, тому поки я призупинила проект, бо без привітань він втрачає свою ідею.

Проект «МістаМи» – це не презентація збірки, швидше, збірка стала частиною проекту. Щодо глядачів – я не відчуваю особливої різниці у тому, столичні вони чи ні. Звісно, є ті, хто приходить, бо знає мене, і є ті, хто вперше знайомиться з моєю творчістю. Траплялося, що друзі, з якими я познайомилась в одному місті, приходили на мій виступ у іншому. Глядачі, які давно слідкують за мною, можуть попросити прочитати якийсь конкретний вірш. А одним із найприємніших компліментів для мене від нового глядача було речення-відгук: «Не хотел идти. Рад, что меня сюда затащили».

Під час подорожі який куточок України справив на вас найбільші враження?
Складно сказати. Кожне місто має свою енергетику, це просто різні відчуття. Дещо сумно мені було в Маріуполі – бачити обстріляні приміщення, багато сірого кольору. Пам’ятаю, як казала музиканту, з яким приїхала: «Чому все таке сіре, вони ж живуть біля моря!». Хоча з поїзкою у Маріуполь пов’язано і багато приємних моментів.
Арт-бук проекту «Почути» –Ваша ініціатива створення?
Та Ви що! Я – лише маленька частинка проекту «Почути», який дуже люблю і тому часто згадую. Окрім мене, в проекті задіяно безліч авторів. Ініціаторка і засновниця проекту – Олександра Смірнова. Арт-бук, де вірші написані шрифтом Брайля та є qr-код, що переводить на ютуб-сторінку, де голосом і жестовою мовою твір виконує автор, – теж її ініціатива. Саша робить величезну роботу у напрямку інклюзивного мистецтва, і я нею щиро захоплююсь.
Цей інклюзивний проект має багато прихильників, як тих, які слухають руками, і тих, які підтримують?
Так, проект «Почути» –це територія, де зникають кордони, він об’єднав навколо себе і чуючих, і нечуючих людей. Ми однозначно стали ближчими і толерантнішими один до одного.

Загалом, цей проект об’єднує тільки поетів, чи долучаються й інші творчі люди?

Окрім поетів, до проекту долучилися і музиканти – гурт «Шпилясті Кобзарі» минулого року влаштував повноцінний концерт, де жестовою мовою співали і учасники гурту, і нечуючі виконавці.
Ваша поезія справді якась незвична: лірична, вишукана, якась витончена. І Ваші вірші не схожі на інших поетів. У чому секрет?
Це дуже приємно чути, дякую. Секрет, мабуть, у моєму генетичному коді. У мене дуже талановиті рідні.
Яких авторів Таня-Марія читала в дитинстві. Яскравий спогад дитинства?
В дитинстві я любила читати «Енциклопедію для дівчаток», журнали про інтер’єри і щось про перукарське мистецтво. Також часто брала в бібліотеці книги про фігурне катання. Я з маленького містечка, на жаль, у нас не було ковзанки і багатьох можливостей. Якби в дитинстві жила у великому місті, точно би займалася фігурним катанням. Власне, таку «практичну» літературу я досі люблю більше, ніж художню. Але якщо говорити про художню, то безліч разів перечитувала «Віднесені Вітром» Маргарет Мітчелл.

Щодо спогадів дитинства – пам’ятаю, як регулярно вимикали світло на кілька годин, пам’ятаю, як впала з дерева і зламала одразу дві руки, пам’ятаю, як в молодших класах пішла з дому в ліс за кілька кілометрів і просиділа там кілька годин сама, пам’ятаю, як у мене на сцені впала спідниця під час виступу з танцювальним колективом, у мене дуже багато різних спогадів.

Коли Вам найбільше пишеться: восени, влітку, чи протягом року?
Це абсолютно не залежить від пори року. Це залежить від моменту «включення» в певне енергетичне поле і від мого емоційного стану. Але я ніколи себе не змушую.
На творчій зустрічі у бібліотеці на Освіти ви запам’ятались не лише як авторка незвичних віршів, а й з подвійним ім’ям Тетяна-Марія. Це творчий псевдонім?
Це – моє паспортне ім’я. Основне – Тетяна, так мене назвали в честь моєї тітки, маминої сестри. Марія – це моє ім’я-оберіг, я народилася в День Марії.
Таня-Марія, для читачів газети ваші побажання, які будемо вважати озвучені руками…
Бажаю кожному читачеві любові у найрізноманітніших її проявах, а ще – частіше помічати красиве. І будемо вважати, що це побажання озвучене ду
шею (усміхається).
“Культура і життя” Наталка Капустянська