Зіркові гості. Максим Петренко

Спокійної ночі)

 Максим Петренко – безпосередній учасник боїв за Слов’янськ. Бій біля блокпосту №1 із проросійськими бойовиками і ліг в основу розповідей книги «Спокійної ночі)». Утім, за словами автора книги, «попри намагання відтворити деталі подій, це не дослідження, і не історія другого добровольчого батальйону. І не героїчна сага. Це кілька переплетених ниток полотна нашої історії. Де одна нитка тримає іншу…». З ним наша розмова.

 

  • Добровольці, які повернулися зі Сходу України – не всі пишуть книжки. Що Вас спонукало написати роман-щоденник?
  • Я не мав бажання писати книгу. Мабуть, книга ніколи б не з’явилася, якби 26 червня не потрапив у бій, де вперше були застосовані проти українських бійців російські танки. Тоді я знаходився на 1-му блокпості, поблизу передмістя Слов’янська – селища Мирного. Ввечері привезені з РФ танки, інші бойові машини та піхота розпочали штурм блокпосту. Під час перемир’я. У бою я отримав контузію, а Україна втратила 4-х захисників… Спогади про події того дня глибоко в’їлися у мою пам’ять. Хотілося поділитися з друзями та знайомими. Розповідати було важко. Тоді я пообіцяв подрузі написати про той бій. Колись. Це спонукало пізніше почати писати. Не одразу, а вже навесні 2015-го. І не книгу, а поки лише розповідь, яку потім виклав в інтернет. Отримавши зацікавлені відгуки на розповідь, я задумався про більший формат. Хотів описати усе від самого початку. Щоб люди не забули про існування 2-го резервного батальйону резервістів. Тоді він вже був об’єднаний з 1-м резервним у батальйон ім. генерала Кульчицького. І не забули про товаришів, які загинули. Писати книгу було складно. Довелося кілька разів проходити увесь той період по крокам. Проживати заново…
  • Так, власне, заново все пережити. Адже описати не так легко…
  • Нелегко. Але це певною мірою звільнює. Ти дивишся у очі своєму минулому і приймаєш його таким, яким воно було. При цьому часом бачиш те, чого раніше не помічав. І розумієш те, чого не розумів.
  • Ви презентуєте книгу як роман-щоденник. Описи взяті з щоденника?
  • Щоб згадати всі події детально, особливо для відновлення хронології вирішив використати переписку з друзями. Коли її прочитав, то зрозумів, що вона є важливим компонентом життя солдата. Ця переписка і стала основою книги. Так я зміг зробити опис майже усіх днів досить точно. У мене не було щоденника, лише листи. Але за їх допомогою я в результаті роботи отримав щоденник. По важливим деталям я консультувався з іншими бійцями, аби відтворити хід подій. Коли йде бій, важко відновити цілісну картину, черговість, хто де був, що робив. Мені все таки вдалося. Не думаю, що на 100 відсотків, але це найбільш детальний опис того, що відбувалося, який зараз існує. На початку 2018 року на зимових канікулах (я викладач) знову почав писати. Цього разу мені вже допомагала порадами редакторка Юлія Оскольська, на письменницькі курси якої я кілька разів приходив. Я так заглибився у спогади, намагаючись написати якнайбільше, що не міг з них вийти. У мене почалася депресія, але за кілька тижнів я її здолав. Навесні поїхав на місце бою у Слов’янськ. Поспілкувався з місцевими мешканцями, які створили на місці блокпосту сквер пам’яті. Пообіцяв, що до 5-ї річниці бою приїду з книгою. І я приїхав.
  • Які події знайшли відображення у книзі?
  • Я вирішив почати з 20-го лютого. З розстрілу Небесної Сотні. Подумав, що інші моменти моєї участі у Революції Гідності прямо не пов’язані з пізнішими подіями. Тому і описувати не варто. Я намагався не писати зайвих для читача речей. Лише те, що лягає у цілісний твір. Потім писав про вибір іти у добровольчий батальйон. Оскільки мене б ніколи не мобілізували через те, що я був непридатним за станом здоров’я. А сюди потрапити міг. Потім про місяць навчання та бойові дії під Слов’янськом. Повернення на ротацію в Київ. Зустріч з друзями та очікування наступного відрядження. Закінчується книга часом до об’єднання батальйонів та наступного відрядження у район Дебальцевого/Вуглегірська.
  • У Вас був позивний?
  • Якраз позивні лише почали з’являтися. У мене був позивний «Доцент».
  • Назва «Спокійної ночі)» – звідки взялася?
  • Назва взялася з переписки з друзями. Як акцент, який мав сказати потенційному читачу, що ця книга не бойовик, а дещо інше. Щовечора переписка закінчувалася словами: «Спокойной ночи)». Тоді я переважно спілкувався російською. І писати почав російською. Проте, прочитавши перші абзаци, я зрозумів, що мені не подобається читати про ті події російською. Хоч і виходило писати яскраво. Було якесь неприємне відчуття. Наче це не я написав, а ворог. Вирішив, що писатиму українською. На початку у мене виходило кострубато, іноді не знав, як перекласти те чи інше слово. Перекладаючи переписку, я задумався над тим, як перекласти побажання «Спокойной ночи». Вирішив перекладати дослівно. Тому, що солдату бажають, щоб ніч пройшла спокійно, а не просто прощаються.
  • Хочеться дізнатися автора обкладинки?
  • Авторка (усміхається). Після того, як книжка була майже готова до друку, я звернувся до Єлени Вишневської. Я знав, що вона майстерна художниця. Мені подобалися її роботи. А ще я знав, що вона була волонтером нашого батальйону. Тому для неї ця книга була теж чимось особистим. Схему малюнку я придумав сам. А далі вже майстерність Єлени.
  • Будучи на посту, навіть милувалися природою. Про що тоді думали?
  • У зоні бойових дій немає можливості повністю розслабитися. Навіть коли навколо чудові краєвиди, яких багато в тих місцях. Не дає відчуття небезпеки, яке не полишає ні на мить.
  • У вас були якісь обереги у той час?
  • (Призадумався). Мабуть, дитячі малюнки. Вони нагадували, чого ти знаходишся в окопі. Навіть не важливо, що там було намальовано.
  • У бібліотеці на Солом’янці під час презентації показували трофеї: мапу і уламки мін. Теж із Слов’янська?
  • Ті уламки вже з Вуглегірська. Я звідти привіз багато уламків. Коли не було обстрілів, ходив і збирав їх. Я ці шматки називаю «кігтями смерті». Ще показую пробитий вибухом снаряду магазин від автомату, про який написано у книзі.
  • Які отримуєте відгуки від книги?
  • Практично усі читачі відзначають, що книга легко читається. Також звертають увагу на щирість та відсутність пафосу і перебільшень. Рівність викладення. Книгу рівною мірою читають і чоловіки, і жінки. Відгуків від жінок навіть трохи більше. Негативних відгуків не було. Лише один читач зауважив, що йому більше подобається більш «художній» стиль. Але це був мій свідомий вибір. Я хотів бачити опис тих подій чітким і лаконічним. Щоб читач ніби перебував всередині того, що відбувається. Бачив війну зсередини. Якщо він мав подібний досвід, то згадав щось своє. Якщо ж ні, то долучився до мого досвіду. Після прочитання солдати казали «Мені здавалося, що це мій окоп, моя війна! Все таке схоже.», майданівці казали, що побачили саме «свій Майдан». Це саме те, чого я хотів досягнути. Моя редакторка дійшла думки, що через мою книгу та деякі інші книги ветеранів з’являється той український національний міф, на який ми довго чекали. Який має стати спільним дороговказом, який показує, хто ми є і чого прагнемо. Для відгуків я створив сторінку – spok.top, де можна ознайомитися з відгуками, які мені надіслали читачі. Відгуки дуже потрібні, бо автор не може об’єктивно бачити свою книгу. Тим більше, якщо вона про його життя.
  • “Культура і життя”. Іванна Щербина
Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *