Зіркові гості. Тетяна Яровицина

Тетяна  Яровицина: «Я наповнюю свій світ книжками…»

 Поезія Тетяни Яровициної вражає своїм всепроникним ліризмом та тендітністю. От-от тендітністю… Дивлячись на тендітну авторку, дивуєшся, скільки у ній «Тендітної сили» і любові до Батьківщини. А недавно вигукнула: «Я буду тінню твоєю, Світе!». Про поезію, поетичне слово, зрештою, українство наша розмова з українською поетесою Тетяною Яровициною.

  • Таню, дивлячись на Ваш творчий шлях, пригадався застарілий вислів: «Фізики і лірики» за яким точилася дискусія, хто головніший. Здається, у Вас лірика перемогла…
  • Справді, за фахом я інженер-електрик. І завжди працювала з сухим нормативним словом. Мислила прямокутними категоріями (усміхається), без напівтонів, і це мене пригнічувало, попри те, що працювала в хорошому колективі. І одного дня зрозуміла – фізика, це не моє… Що поезія є моїм покликанням, зрозуміла у 19 років, коли почала активно писати. Після вишу вийшла заміж, народила доню і шість років не писала. І саме те, що моє «надприродне» горіння не мало виходу, мене випалювало зсередини. Повернутися до творчості надихнула донька – я почала писати вірші для дітей. З цими віршами і вийшла в Інтернет-простір.
  • Загалом у скільки років написали свого першого вірша. І на яку тему?
  • У 13 років. Звісно, про кохання, з філософским підтестом. У наш клас прийшов навчатися новий хлопчина, у якого всі закохалися. А чим я гірша? (усміхається).
  • Назва попередньої Вашої збірки поезій «Тендітна сила» аж ніяк не вписується у Ваш образ – сильної, сміливої особистості. Хоча, дивлячись на Вас, то занадто тендітні. Що скажете?

Загалом збірка «Тендітна сила» заскочила мене зненацька. У мене й досі лежить цілком заверстана 2013 року, проте так і не видана російськомовна збірка «Раньше я знала все», із останнім віршем із словами «У меня на Майдане народ!». На жаль, найкраща моя лірика була російськомовною. Після подій на Майдані у мене була страшенна ментальна «ломка». Адже моє прізвище, по великому рахунку, російськомовне. Понад те, виросла я і сформувалася в російськомовному середовищі, на радянській літературі, на радянських фільмах… У мені був шалений вакуум всього українського. І лише коли я почала всім гаряче цікавитися (а водночас «віжка під хвіст попала» – із ситуацією в країні), я зрозуміла, що Україна – це цілий світ, «не відкритий, тому – незбагненний», і він зненацька на мене обрушився. Аби у ньому не захлинутися, я стала ділитися з людьми своїм віршованим болем, прозріннями. Переконана: масових прозрінь не буває. Прозріння – глибоко інтимна річ, яку людина усвідомила і пережила. Тоді вона рухається далі. А буває, що не пережила, і відмежувалася.

Я обрала перше. Так народилася «Тендітна сила». Спочатку я вмістила в збірку всі вірші, а планувалося зробити її багатовимірною і всеохоплюючою –  патріотичною,  філософскою,  інтимною, бо хотілося подати саме різну, живу особистість. В «Тендітну силу» увійшла вся сила, яку я можу віддати людям. А потім саме ця сила – сила любові до України – ніби відкроїла розділ, який ліг в основу нової збірки «Я буду тінню твоєю, Світе!».

  • Тобто, це продовження патріотичної тематики?

У новій збірці і філософська, і родинна, і любовна лірика. «Я буду тінню твоєю, Світе!» – тут більше слабкість, інтуїтивний пошук, коли ти навпомацки рухається в ущерть заповненому житті, як в тумані. Вже маю дві невеличкі рецензії. Рецензенти відзначили такі читацькі відчуття Світу: «не затишно», «несподівано», «не банально» і… «боротьба» (куди ж без неї?) – не бачу сенсу писати не оригінально. Той же розділ любовної лірики – 30 сторінок – могла б написати і тисячі сторінок. Але не цікаво писати те, що вже давно написано багатьма талановитими поетами.

  • Що ще передувало виданню нової поетичної збірки «Я буду тінню твоєю, Світе!»?
  • Я видала книжку тому… (замислилась), це як вдячність тим людям, які мене підтримали. У 2018 році у мене захворів тато і йому треба було терміново робити операцію на серці, і за три дні назбиралась велика сума. Щоправда, гроші не знадобилися, але ніхто назад не забрав. Сказали, ти скеруєш туди, куди треба. Одну частину коштів переказала на дихальний апарат дитині атовця, другу – важкохворим бійцям, а решту – на придбання книг у бібліотеки. У мене з дитинства є така потреба: не самоціль, а стан душі – допомагати іншим. Тому третина накладу нової збірки буде передана друзям.
  • Філософські нотки спостерігаємо і в ілюстраціях, і в обкладинці обох Ваших збірок. Хто автор?
  • У підготовці збірок мені допомагають друзі. Щодо графічного оформлення книжок – це роботи іспанської художниці українського походження Нелі Ульянич-Пінчук. Наше творче знайомство почалося з того, що якось вона надіслала мені мій портрет, намальований за фотографією, віднайденою в Інтернеті (і теж не без допомоги друзів). Він і став обкладинкою «Тендітної Сили». Потім вона намалювала Шевченка до буклету «Світ про Шевченка» (укл. Галина Яблонська). Це взагалі треба бачити! Природно, що я захоплююся Неліною творчістю, і вже свідомо звернулася до неї із проханням забезпечити художній затишок нової збірки. Почитавши добірку віршів, Неля намалювала мій світ, але по-своєму. В книзі є контурні ілюстрації до кожного розділу. Є і перо у формі веселки, є і птаха, яка завжди мене переслідує, мабуть, це поезія. І тінь… летючий художній прообраз. Обов’язково є дитина. Я не знаю, чия це дитина, може, і моя, а може, моя внутрішня, проте вона від мене не відходить і приймає контури-вигини світу, я так думаю, внутрішнього світу. Я щаслива, що все так відбулося.
  • У столичних бібліотеках, зокрема у Публічних бібліотеках Солом’янки пройшли презентації збірки. Як сприймають читачі?
  • Сприймають чудово! На сторінці у Фейсбуці написали «Вона прийшла, тендітна ніжна, відкрила Всесвіт, доторкнулась до душі…». «Поезія Тетяни Яровициної бринить піснею юності на найтонших струнах душі, вражаючи своїм всепроникним ліризмом та тендітністю».

Коли кличуть – з радістю йду до бібліотек, бо саме у бібліотеках є своя аура, люди приходять по книжку, у якій вміщений твій внутрішній світ. Мені важко виступати у великих залах, окрім культурних майданчиків, скажімо, на фестивалях авторської пісні. До війни був успішний досвід творчих заходів у закладах масового харчування, чи дозвільних, де люди їдять, п’ють або розважаються. Я не фанат «андеграунду», і йшла на сцену лише з тим, аби перебороти в собі дискомфорт «недоцільності поета», отже, піднятись над своїми пересторогами. Проте… на моє здивування, люди часто відкладали свої страви, і слухали. Кому це потрібно – той почує!

  • До речі, про фестивалі та конкурси… Ви не лише їх учасниця, а й співорганізатор, зокрема, проєкт-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи»…
  • Спершу був проєкт «Непереможні». Це був 2014 рік – початок 2015 року. Тоді люди дуже активно відгукувались. А потім – «Тарас Шевченко єднає народи», бо раптом зрозуміла прикру річ: українці недооцінюють те, за що справді варто боротися. Ми ж боремося не лише за територію, за шмат землі, ми мусимо боротися за культуру, за становлення нації. Чотири роки волонтерської праці, після роботи, вечорами, зрештою, ночами. Завдяки Галині Гілярівні Яблонській – берегині нашої України. А впаралель – фестиваль «Українські передзвони» Олександра Ліщенка. На день музеїв 18 травня 2014 року ми на дніпровських схилах започаткували фестиваль, куди запросили знайомих молодих поетів, виконавців народної та авторської пісні. Це був поетичний марафон упродовж дня. Ближче до зими ми перебазувалися у Національну спілку письменників, і тричі на рік збиралися родинним колом, залучаючи все більше талантів з різних куточків України. Родзинкою цього фестивалю є те, що поряд з відомими особистостями виступали початківці, зокрема й люди з народу, носії духу. Це була синергія України, яка вона є – різнобарвна. Багато приїздило з півдня, заходу, сходу… Було цікаво. Але якоїсь миті я відчула (напевне, це пов’язано з політичним безладом у країні), я вигораю. І вирішила в сорок років кардинально змінити своє життя – робити те, що мені найкраще вдається. Бо те, що посіяла, воно обов’язково проросте. Воно вже буде від мене незалежне, і нехай воно розвивається самостійно. Зараз час бути на самоті. У мене як завжди, – аврал думок та ідей, тож я мушу давати їм лад.
  • Де пройшло Ваше дитинство? І якими книжками того періоду зачитувались?

Я народилася і все життя прожила в Києві. До Чорнобильської аварії щоліта їздила в село Дорогинку Ічнянського району, що на Чернігівщині. На батьківщину моєї мами. На місця пам’яті мого роду. Моя мама єдина з п’ятьох діте вижила в родині «ворогів» народу (тільки якого ж народу?!). Пережите родиною дуже позначилось на її здоров’ї. Нічого безслідно не проходить. Існує генетична пам’ять… Хтозна, може саме вона «запустила» тендітну силу, що пробудилась. Працюю на землі з 10 років. Завдяки батькам у мене сформувалася потреба працювати на землі, що не дуже то й «престижно» для молодої людини. Спілкуючись із природою, мимохіть пишу вірші. Ні, не пишу, а записую. На землі мені легше чути себе. За освітою я «технар-сухар» – технічний ліцей (фізмат), технічний вуз далися взнаки. Тож у мене постійно триває самосвіта, постійно вдосконалююсь, адже українська мова – мова  набута у доволі зрілому віці. Я навіть певний час читала словники, як художню літературу.

  • А наразі кого з авторів читаєте, перечитуєте?
  • Я наповнюю свій світ книжками… Маю величезну колекцію поетичних збірок. Із сучасних люблю поезію Юлії Бережко-Камінської, Світлани Дідух-Романенко, Станіслава Чернілевского, Олександра Кучеренка – вони знаходять ті ракурси, про які більшість людей і не мислить. Відкриваю сучасну українську прозу. Нещодавно перечитала Володимира Лиса. Цікавить класика, бо є відчуття незаповненості і відсутності підґрунтя. І допоки його не осилю, не зможу пізнати сповна сучасне. Декілька років тому з насолодою, смакуючи кожне слово, прочитала «Вибране» Михайла Стельмаха, довго тримала книжку (каюсь!), про що народився вірш «Я, напевне, росту». Звідси почалась моя любов до виписування слів, з книжки у 700 сторінок виписала понад дві тисячі маловживаних або нових для себе слів. Соковита мова – аж пахне! Коли я стала шукати цю книжку на подарунок друзям, то не відшукала, її не існує в книгарнях. Можливо тому, що він творив у радянський період, але тієї радянщини там лише кілька відсотків. Потім були Стельмахові «Чотири броди». Згодом перечитала Володимира Олефіренка «Пора цвітіння терну» – наскрізь пронизала тема Голодомору болем моєї родини. Загалом я проти занепаднецького настрою. Моя особистість формувалася на шістдесятниках. Я любила людей духу: Василя Симоненка, Василя Стуса, відкрила для себе Івана Світличного, і зрозуміла: оце моя інтонація. Плачі на краю могили – це не моє (надто багато бачила), я усвідомлюю і приймаю наш спадок, але ж… Ми ж не можемо постійно продукувати проблеми, ми повинні давати надію нашим дітям, творити їхнє майбутнє таким, щоб їм хотілося жити у власній країні, щоб вони тяжіли до чогось світлого, не боялися жити, ба навіть робити невеличкі помилки.
  • І насамкінець, яких літературних сюрпризів можна очікувати від Тетяни Яровициної?
  • Сюрпризів (замислилася)… Навряд чи вдасться «пересюрпризити» новітнє видання «Мишасько і розгардіяш» В’ячеслава Купрієнка (2019 р., «Гамазин» – наш із друзями переклад українською)! Гадаю, не дарма ми так старалися, бо книжка не залежується у книгарнях. У планах книжка про дітей (діти ростуть, а так хочеться закарбувати дивосвіт дитинства та чудові миті материнства!). Наразі до неї малює ілюстрації юна художниця Тоня Курінська. Лишається одне – знайти пристойного видавця, бо весь час працювати на нові видання не годиться. А дитяча книжка має бути бездоганною. Як наш «Мишасько»!
  • “Культура і життя”. Наталка Капустянська

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *