Зіркові гості. Назар Розлуцький

 Нотатник Назара Розлуцького

«Нотатник мобілізованого» Назара Розлуцького – це не традиційна книга про війну. У ній приватні відчуття, враження і переживання від служби в армії і війни на Донбасі. Це, на думку автора, робить книгу доволі правдивою. «Нотатник мобілізованого» можна прочитати у бібліотеці на вулиці Освіти, 14-А, де Назар Розлуцький провів свій літературний вечір.

 

  • Назаре, кажуть, щоб не носити в собі важких спогадів, у вашому випадку, як учаснику неоголошеної російсько-української війни, потрібно про це написати чи принаймні комусь розказати. Що стало основою для написання книги?
  • Міф про те, що учасники війни пишуть для психотерапії, чомусь став надзвичайно популярним у сьогоднішньому суспільстві. Не заперечую, що більшість книг, написаних «атовцями», таки відіграють певну психотерапевтичну роль для їхніх авторів, але зводити до цього знаменника увесь комплекс сучасної ветеранської літератури є певним знеціненням і авторів, і їхніх творів. Хтось пише, бо інакше не може, хтось пише, бо любить цю справу, хтось, – бо має аудиторію, хтось сподівається залишити пам’ятку чи застереження суспільству, є й такі, які прагнуть набути нового досвіду, або й, навіть, комерціалізувати свої історії та сентенції… І це ми не перерахували й половини причин, які спонукають сучасних військових та ветеранів узятися за перо. Відповідно, кожна книга автора-«атовця» – це культурний продукт, який слід споживати у історичному, філософському, естетичному та інших контекстах, а не зводити його лише до «потреби виговоритися».

Особисто я написав свій «Нотатник…», бо захотів: 1) підсумувати сам для себе власний військовий досвід, поки він ще був «свіжий» (книга написана через два місяці після демобілізації); 2) здійснити спробу написати великий документальний твір про війну і поглянути на результат; 3) зафіксувати для своїх бойових побратимів якісь віхи нашої участі у подіях, знакових у масштабах всього світу; 4) розповісти про нашу війну людям, які на ній не були, використовуючи доступну для них лексику і, водночас, не спотворюючи суть.

  • Тобто головний герой – Ви самі?
  • Щоб бути максимально чесним, я писав, передусім, книгу про себе – про мене, Назара Розлуцького, двадцяти семи літ від народження, інтелектуала-довбоклюя, історика, націоналіста і мандрівника-перекотиполя, якого мобілізували на війну і який майже перебував на Донбасі в артилерійській частині, виконував бойові завдання, ходив у наряди, чергував на радіозв’язку і на КСП, їв несмачну їжу, не любив «аватарів», працював, сміявся і сварився із товаришами, чекав відпустки і «дємбєля», читав книги, активно відстоював свої переконання у фейсбуці, писав вірші, тощо й тощо. Звісно, крізь свою призму я описую також і обставини, і товаришів, і побутові моменти, але формат, у якому головний герой – я сам, було вибрано, цілком свідомо.
  • В книзі є справжні імена?
  • Усі імена у книзі – справжні. З метою конспірації (адже війна ще триває) у книзі не названо жодного прізвища, а, якщо до людини зверталися через прізвисько, то і в мене згадано саме це прізвисько, а не ім’я. Однак, усі вони – автентичні. Побратими, які читають книгу, відразу впізнають, про кого йдеться.
  • Як довго писали?
  • Якщо хронологічно, то доволі довго, бо почав я її писати у вересні 2016-го, а останні правки перед друком вніс у червні 2017-го. Однак, головний масив тексту (близько 90 %) було написано менш, як за три тижні. Дуже багато часу зайняли пошуки видавця, перемовини з ним, а відтак уже й зведення головного масиву у щось чітке, структуроване і оформлене, чим і є наразі «Нотатник…».
  • Кожний розділ «Нотатника» починається з цитат віршів Сергія Жадана. Для яскравості, чи…
  • Ні, не для яскравості. Саме для буденності. Жадану дуже добре вдається відчувати саме будні цієї війни, які складаються з покресленого неба, сірих шахт, розпечених або виморожених, в залежності від пори року, вокзалів, роздовбаних доріг, якоїсь суміші тривоги, суму і рутини. Як на мене, саме його вірші дуже добре відображають настрої цієї війни, хоча сам він не воював. Але він, по-перше, уродженець Луганщини, а, по-друге, дуже часто буває в зоні АТО з культурними та благодійними проєктами, тому його вірші такі вдалі.

Але, звісно, річ не тільки в цьому. Я дуже люблю поезію Жадана взагалі, і довоєнну теж. На фронті я мав із собою три збірки віршів Жадана: «Прощання слов’янки», «Вогнепальні й ножові» та «Життя Марії». Часто перечитував поезії з них. І вже, коли готував книгу до друку, вирішив її доповнити таким чином.

  • Окрім, поезії Жадана, які ще брали з собою книги в АТО?
  • Окрім згаданих поезій Сергія Жадана я прихопив з дому також збірку віршів Василя Стуса. Уже, коли я був на полігоні, мені привезла декілька книг моя майбутня дружина. Згодом книги в АТО висилали як друзі, так і волонтери, тому до кінця перебування на фронті бібліотека була доволі об’ємною і не вміщалася навіть у двох ящиках з-під зарядів.
  • У книзі чимало й гумору. Вигадка, чи насправді відбувалося?
  • Усе з описаного в книзі, відбувалося насправді. За винятком моментів, які я знати точно не міг і описував їх зі слів очевидців, або з чуток. Але про це також зазначено по ходу розповіді.
  • Чи залишилось недомовлене, недописане у «Нотатнику»?
  • Якщо говорити про якийсь фактаж, різні ситуації, розмови між бійцями – то, звісно, у книгу не увійшла навіть десята частина з того, що я пам’ятаю. Більше того – я дуже сумніваюся, чи можна написати таку книгу, щоб туди увійшло буквально УСЕ. А ще більше я сумніваюся у доцільності написання такої книги. Адже її уже написало саме життя, навіщо в нього «плагіати ти»?

Коли я почав роботу над «Нотатником…», мені довелося увесь час вмикати внутрішнього редактора. Адже матеріалу у вигляді спогадів було стільки, що, якби не жорстке самообмеження і систематизація, книга могла б у ньому втонути і перетворитися на нечитабельну мішанину всього і скрізь. Мені довелося уявляти собі читача – і я зрозумів, що потрібно писати для людини, яка не була на війні, не знає особливостей армійського побуту в умовах полігону чи АТО, але хотіла б дізнатися, «як воно там». Власне, на такого читача я й орієнтувався при компонуванні свого тексту, і, відповідно до цього, викладав і «самоцензурував» матеріал. Тож у плані суто фактологічному – недописаного повно. Є також моменти, про які я згадав, коли книга вже пішла у друк і пожалкував, що не включив їх.

Але якщо ми маємо на увазі щось таке принципове, що б хотілося сказати, але через якісь внутрішні міркування замовчалося, – то такого немає. Я намагався писати максимально чесно і відверто, втім, про такі речі краще судити читачеві.

  • До служби в армії ви працювали у музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери й досліджували визвольний рух ОУН і УПА. Можете провести паралелі, скажімо, визвольної боротьби на незалежність України…
  • Війна регулярної армії і партизанська боротьба без тилу у вигляді власної держави – це речі абсолютно різних порядків. Я можу сказати лише те, що повстанцям 40-50-х років було настільки важче від сучасних військових на фронті, що ми собі й уявити не можемо. У нас є держава, у нас є громадянський рух, у нас є міжнародна підтримка, у нас є важке озброєння, бронетехніка та авіація, у нас є система військової освіти і система мобілізації. Так, усі ці речі недосконалі, застарілі, часто не працюють так, як треба, але для повстанців ці умови були недосягненною розкішшю, про яку можна було тільки мріяти. У них була тільки криївка, особиста зброя і кілька найближчих товаришів, а проти них – уся тоталітарна імперія з незліченними ресурсами та міжнародно визнаними кордонами, де не залишалося місця самостійній Україні. Висновок тут тільки один: якщо ми втратимо державу – нас знову очікує криївка, особиста зброя і в підсумку – смерть або полон, нічого більше. Тому державу мусимо відстояти за всяку ціну.
  • До речі, у своїй ще одній збірці «Прочани» ви розкриваєте образ людини-прочанина, людини-подорожнього. Чи самі любите мандрувати?
  • Одного разу я цілий місяць безперервно мандрував автостопом по Україні. Зупинявся в лісосмугах або на берегах річок чи озер, жив у наметі, зранку вставав, складав його в рюкзак і їхав далі. Хороша була мандрівка. Втім, поїхати куди-інде, це завжди було моїм улюбленим заняттям.
  • Ваше улюблене місце на планеті Земля?
  • Наразі це рідне місто Івано-Франківськ, Карпатські гори і Холодний Яр. Але я сподіваюся поповнити перелік.

«Культура і життя». Тетяна Яровицина

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *