Зіркові гості. В’ячеслав Купрієнко

Український світ В’ячеслава Купрієнка

 В’ячеслав Купрієнко – волонтер, колишній розвідник і знавець китайської мови (має книжку перекладів) несподівано перекваліфікувався на дитячого письменника. «Мишасько і розгардіяш» надто полюбився дітям. Що і казати… у Публічних бібліотеках Солом’янки малий бешкетник Мишасько зчиняв цілковитий розгардіяш. У бібліотеці «Солом’янська» В’ячеслав Купрієнко охоче поспілкувався не лише про нову книжку, а й про ще одну грань своєї творчості – авторську пісню, яка сьогодні є затребуваною в суспільстві.

 

  • В’ячеславе, Вас знають як популярного автора-виконавця, лауреата першого фестивалю «Пісні, народжені в АТО». І раптом… виходить у світ книжечка про дитячі кумедні пригоди Мишаська… Що спонукало до написання?
  • Насправді це був жарт. Я написав кілька історій за день і переслав своїм друзям. Так щодня дописував історії, скажімо, як сьогодні Мишасько захворів та інші. Я побачив, що ці історійки зацікавили велику фейсбучну аудиторію, і вирішив видати книжку – «Мишасько і розгардіяш». Тож на ста семи ілюстрованих сторінках вмістилося три десятки окремих оповідань.

Варто трохи зупинитися на історії народження Мишаська. Спершу з’явилося російськомовне видання «Рассказики о мышонке», потім – чотирирічне «перевтілення» в оновлене та дещо доповнене україномовне видання. «Мишасько і розгардіяш» – це  колективний продукт, до якого були дотичні близько двадцяти друзів. А безпосередньо перекладали українські поети Тетяна Яровицина й Ігор Рубцов. Наймолодшою перекладачкою-консультантом у Мишаськовій компанії була доня Тетяни Яровициної, якій на початок роботи над книжкою було 10 років.

  • Як сприймають читачі ваші історії про Мишаська?
  • Історії про Мишаська справді вийшли цікавими. Вони подобаються дітям, і, як не дивно, дорослим. І бібліотекарі їх сприймають із гумором, особливо, де йдеться про діалог мишеняти з бібліотекаркою Совою. Якщо минулого року у мене був цікавий проєкт із бібліотеками Соломянки, де відбулися мої презентації, то сьогодні маю «Навколоосвітню подорож Мишаська Україною». Вже побував на Житомирщині, Хмельниччині. На черзі Рівненщина та Іванофранківщина. Цікаво сприймають мого кумедного героя у сільській місцевості. Це і є справжня Україна!
  • Чому виникла ідея помандрувати з Мишаськом Україною?
  • За радянських часів, з дитинства пам’ятаю (я сам родом із Луганщини, з міста Алчевська), один-єдиний раз, коли якийсь письменник до нас прийшов. І я не міг собі уявити, щоб радянський письменник, оцей небожитель, спустився і прийшов до нашої школи. Це вже за сучасної України ми всі зараз – на відстані руки. Тому треба йти, подавати руку й замикати комунікаційне коло між автором і читачами.
  • Перше видання книги, як і, власне, написані пісні і їх виконання, були російськомовними. Що могло так вплинуло на вас, що стали суто україномовним?
  • Це був важливий крок у моєму житті. У мене було вісім російськомовних альбомів, але були більш важливі речі, ніж амбітність. Напевне, передусім безпека держави має бути. І самоусвідомлення: хто ти є у цьому світі, звідки твої корені. Загалом питання українства – це питання свідомості людини. Ми живемо в історичний момент, – це по-перше. На моє переконання, мова ‒ наша потужна зброя і безпека. По-друге, мене зацікавила українська культура, історія, що завжди нехтувалася нашим «старшим братом». Я із захопленням читаю сучасних українських авторів. Тому сьогодні російською ні музикою, ні поетикою не цікавлюся. Ба більше: нещодавно зрозумів, що й Мишасько мій – теж українець (усміхається).
  • Коли уперше заспівали українською?
  • Це була пісня «Перед стіною» на слова поетеси родом з Донбасу – Марини Курапцевої. У нас із Мариною був спільний поетичний вечір і, готуючись до нього, написав пісню на її вірш – зробив їй і собі подарунок. Я вперше почув свій голос українською. Це було цікаво фонетично. Відчув, що наче не я співаю.
  • У вашому репертуарі ще є пісня «Лелека над Донецьком», яку слухають з трепетом. І теж на слова поета з Донеччини?
  • Два роки тому, в лютому 2018-го я випадково прочитав у соцмережах вірш Гліба. Два рядки: «Я сьогодні літав над Донецьком, я сьогодні над домом літав» мене вразили своєю глибиною, тож вирішив написати пісню. Вийшла дуже лірично-глибока, зворушлива пісня. За рік я познайомився з Глібом, співав у його підрозділі. Він у 18 років пішов добровольцем на фронт, служить в аеророзвідці. Пише вірші, цей дар Глібові передався від батька поета, якого вже, на жаль, немає. Він також був російськомовний, але зараз пише українською.
  • Памятаєте свій перший виступ як автора-виконавця?
  • Авжеж! На перший мій концерт прийшло близько двадцяти глядачів. Я й досі щиро вдячний їм за той аванс.

А україномовний виступ?

  • Три року тому у Будинку офіцерів відбулася презентація мого альбому «Соняхи». Ще за 10 хвилин до початку концерту я вагався: якою мовою вести цей захід?! Вийшов – і заговорив українською. Звісно, були помилки у вимові. Я родом з Донбасу і у школі до української мови тоді ставилися як до другорядної. Проте загалом із завданням впорався. Відтоді на всіх публічних заходах спілкуюся винятково українською. Хоча деякі пісні ще російськомовні. Скажімо, «афганські» пісні.
  • То й Афганістан був у Вашому житті?
  • Так. Тому ці пісні мені дорогі. Я перебував на посаді командира групи 177 окремого загону спецпризначення. І намагався бути не просто командиром, а й надійним другом своїм підлеглим. Недарма кажуть: війна гартує. Скажу більше: вона навчає жити по-новому. Мабуть, саме ці принципи допомогли мені повернутися живим.

Нещодавно приїхав до містечка Красилів із концертом, і до мене підійшов чоловік, аби подякувати мені. Колись я його навчив військової науки, яка стала в пригоді багато років потому, під час оборони Донецького аеропорту. Але насамперед він подякував за науку залишатися людиною за будь-яких обставин. Як з’ясувалося, це був солдат, який ніс у 90-х роках строкову службу в Узбекистані, де я служив. Ці слова багато важать…

  • Складається таке враження, що Ви не розлучаєтесь з гітарою. Коли у Вас зявився перший інструмент?
  • У 6-му класі я купив гітару. У мене було два карбованці. А сусідський хлопчисько чомусь вирішив свою чернігівську семиструнку продати. І хоча всередині гітари було написано «13 крб.», він продавав її за 15 крб. Я ж не міг батькам сказати, що вона коштує дорожче. Випросив у мами 13 крб. й доклав своїх два, яких зекономив на шкільних обідах. Таким чином у мене з’явилася перша гітара. Тоді це було справжнім везінням, адже в магазинах їх просто не було! Почалися перші виступи у дворах. Але, на жаль, далі дворової школи я не просунувся. Ніколи не забуду батьківське: «Досить дринькати, йди роби уроки!».
  • Зате сьогодні ваші пісні знають в Україні, серед яких є і ліричні, і патріотичні. А також «Пісні, народжені в АТО». Кілька слів саме про них…
  • Війні з Росією присвячено два моїх альбоми: «Соняхи» та «Час народу». Ці пісні, певним чином, є музично-поетичним літописом доби. У мене з’явилося багато співавторів –потужних сучасних українських поетів. Я їм щиро вдячний за своє становлення як українця, та за спільні кроки до Перемоги. Ось моя поетична гвардія: Ірина Бохно, Марина Курапцева, Тетяна Яровицина, Олена Іськова-Миклащук, Оксана Стоміна, Наталка Крісман, Інна Ковальчук, Гліб До, Станіслав Чернілевський, Світлана Дідух-Романенко, Лілія Батюк-Нечипоренко, Роман Бойчук.
  • В’ячеславе, і наостанок, повернімося до Мишаська. Чи пишете нові історії. Читачі чекають…
  • Так. Мандруючи з книгою, скажімо, Прикарпаттям зрозумів, що потрібно писати нові історії…
  • “Культура і життя”. Наталка Капустянська
Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *