Зіркові гості. Олена Іськова-Миклащук

Світло Олени Іськової-Миклащук

 Наприкінці минулого року побачила світ третя збірка віршів молодої української поетеси з Хмельниччини Олени Іськової-Миклащук «Світло на дні бліндажа», яку було відзначено премією імені Пантелеймона Куліша. Загалом Олена Іськова-Миклащук ще й володарка першої премії конкурсу «Коронація слова» у номінації «пісенна лірика» (Київ, 2017). 

Нещодавно молода поетка завітала до Центральної бібліотеки Солом’янки на Освіти, 14-а, де презентувала збірку «Світло на дні бліндажа». Власне, саме у бібліотеці нам поталанило поспілкуватися з гостею із Хмельниччини.

  • Олено, насамперед поговорімо про Вашу нову збірку «Світло на дні бліндажа». Сама назва говорить про те, що у ній ідеться про війну. Чи це так?
  • Так. У збірці зібрані вірші, що писалися протягом довгих п’яти років війни, яку чомусь відразу називали скромно АТО, а пізніше ООС. Складається враження, що наше вище керівництво боїться називати речі своїми іменами. А це, в свою чергу, призвело до того, що частина українців робить все для Перемоги і Миру, а іншій — байдуже. Тож у збірці вірші не лише про війну, а й дотичні до неї теми: очікування з війни чоловіка, життя доні без тата, волонтерська допомога та, як не прикро, людська байдужість.
  • Сьогодні тема війни – на часі. На Вашу думку, чим відрізняється нова збірка від вже написаного…

В моїй книзі ви не знайдете урапатріотизму, яким здебільшого перенасичені сучасні твори. Адже їх пишуть люди далекі від війни. Я не заперечую, що їм болить доля України та наших захисників, тож своїми творами вони хочуть їх підтримати. Але інколи виходить надто «штучно».

Мушу визнати, що я й сама, на жаль чи на щастя, не пройшла через окопи, бо на першу ж мою спробу поговорити про це з чоловіком він сказав: «У дитини має залишитися живим хоча б хтось з батьків». Жодні переконання не подіяли б на мене так, як ці слова. Тож моя книга — це згусток емоцій, що відчувала жінка, яка відпустила коханого на захист Батьківщини, а сама божеволіла, не знаючи, що з ним.

  • Загалом, якщо простежити Вашу творчість, то переважає саме громадянська лірика. Це сьогодні такий Ваш внутрішній стан?

Мені завжди боліла доля України, мого народу, рідної української мови.  Вивчаючи історію та читаючи твори Василя Барки, Івана Багряного, Уласа Самчука та багатьох інших, я плакала і не розуміла чому і за що так мучиться мій народ.  Але справжній вибух свідомості стався під час революції Гідності. Я не була на Майдані, хоча душею рвалася туди, але й не писала, бо не відчувала морального права. Перший вірш народився після розстрілу Небесної Сотні, коли уявила діток, які втратили тата. А далі мовчати вже не могла. Так і зараз, як я можу жити спокійно, коли йде війна, коли щодня хтось гине на передовій?

Був час коли казала собі: досить!  Адже кожен вірш на тему війни пишеться сльозами. Але ж я не можу взяти ручку, сісти і сказати: сьогодні пишемо про кохання. Так не буває. Вірші приходять часто завершеними, встигай їх лише записувати. І це такий емоційний сплеск, що потім сил зовсім немає.

А ще з’являлися вірші, які я боялася писати, бо початок оптимізму не давав. Один з таких віршів «Коли я сяду з смертю пити чай…». Я відмовлялася його писати,  здавалося напишу, і трапиться щось непоправне. Але я більше нічого думати не могла, бо в голові постійно пульсувала ця стрічка. Погано спала. Все чекала лиха. Десь за два тижні я здалася — записала. Вірш вийшов досить позитивним, як і історія з моїм чоловіком. Він таки повернувся додому цілим та неушкодженим.

  • Предісторія написання нової збірки…
  • Коли в 2014 році почалася війна, мій чоловік потрапив під третю хвилю мобілізації. Вдома лишилася я, шестирічна донечка та 63-літня мама. А ще кілька гектарів землі, яку треба обробляти, 4 корови, свині… 2 корови майже відразу поїхали на м’ясокомбінат, бо потрібно було одягти, взути, нагодувати, придбати ключі, щоб мав, чим своє БМП-1 ремонтувати, та ще десятки дрібниць та серйозних у фінансовому плані речей. Та що там розповідати? Всі пам’ятають, яка була армія 2014 року. Але отой біль в очах доні, яка лиш ішла в перший клас, і все питала: «Де тато?» — пік найбільше. Хвилини, коли ти не знаєш, що з коханим, здаються вічністю. Є люди, які вміють плакати, кричати. Хтось може виговоритись і йому стає легше. Я ж не могла цього, тож коли вже зовсім було несила терпіти, коли здавалося, що збожеволію, тоді і з’являлися вірші.

Після повернення чоловік багато розповідав про хлопців, що служили з ним, а ще жарти, приколи, історії на межі фантастики, як вдалося вижити, коли ніби і не було шансів. Я ж тоді відкладала всі справи і слухала, не перебиваючи. Потім він лягав спати, а мені ж потрібно було десь подіти свої емоції — так знову з’являлися вірші. Єдине, про що зараз шкодую, що не записувала на диктофон. Мабуть боялася, що не захоче розповідати. Але це був би чудовий матеріал для прозової книги.

  • Які слова підібрали б самі до своєї нової збірки «Світло на дні бліндажа»…
  • Ви кажете, що стомлені війною.
    А де вона? Ви бачили її?!!!
    Які у неї очі після бою?
    Афектно-ейфорійні
    Чи сумні?
    Вам важко в білосніжних покривалах
    Дивитись в телевізорі про смерть.
    А ви колись своїх братів ховали?
    Щодня.
    Навік.
    Летіли шкереберть
    Від хвиль ударних?
    Била кров джерельцем?
    Чи відчували, люди, ви хоч раз
    Як небо сипле не дощем, а перцем —
    А ти стоїш, бо в тебе є наказ…
  • З кількох розділів складається збірка віршів?
  • Збірка складається з восьми розділів. Назва кожного говорить сама за себе, наприклад, у першому розділі «До скону» — емоції дружини, яка щосекунди хвилюється за свого чоловіка, який на війні, і обіцянка чекати та любити «до скону», про зміну її внутрішнього світу за час очікування. Зміст інших навіть не потрібно пояснювати «Я просто беру автомат», «На лінії фронту», «Світло на дні бліндажа», «Люди з очима, що бачили вічність впритул», «Мій тато — герой!», ну і символічне завершення «Стомленим війною».
  • Є картинки з війни, мальовані словом. Такі реальні, що стає моторошно. Як Вам вдалося настільки реалістично передати?

Справді, побратими чоловіка, які читали збірку, часто питають чи я була там, бо надто реалістично. Я ж тоді усміхаюся й кажу, що бачила війну очима свого чоловіка. Інші, читаючи мої вірші, коментували, що це зараз я така розумна, обіцяю чекати тощо… А от як повернеться і я побачу, що це вже зовсім інша людина, то відразу заспіваю іншої. Я ж відразу їх заспокоювала, що вернувся. Помалу вчиться жити «на землі». Слова з моїх віршів про те, що чоловік довго шукав між зір безпілотник і вчився спати без автомата — не вигадка. Такого не вигадаєш задля гарного поетичного образу.

  • Ви – Лауреат багатьох літературно-мистецьких конкурсів. З чого починалася Ваша творчість?
  • Із захоплення красою рідного краю. Я дуже люблю своє село та Україну. Якби вміла малювати, то не випускала би пензля з рук, а так довелося це робити словом. Теми кохання, краси природи, любові до України були провідними у моїй творчості, доки не почалася війна. Зараз мені повсякчас радять: та пиши вже ти нарешті про щось світле, бо люди стомлені війною. А я не можу. Чоловік уже 4 роки вдома, а у мене досі мурахи по тілу, коли бачу людину у формі.
  • І, насамкінець, поняття патріотизму словами Олени Іськової-Миклащук…
  • Ну, це однозначно не вивісити прапор на даху, а потім втекти від призову, чи вдягти вишиванку, бо модно, але зневажати свою мову та історію (на жаль, знаю багато таких прикладів).

Патріотизм — це любити землю своїх батьків і пам’ятати, що вона стане землею наших дітей. Не боятися пожертвувати заради неї своїм комфортом. Пам’ятаймо, що лише від нас залежить, що ми передамо дітям, що закладемо їм у гени.

Тетяна Яровицина. «Культура і життя»

 

 

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *