Зіркові гості. Світлана Садовенко

Веселковий дивосвіт Світлани Садовенко

 Коли вимовляємо Світлана Садовенко, то у багатьох це прізвище асоціюється з дитячим співучим колективом «Ладоньками». Утім, Світлана Миколаївна – доктор філософії з музичної педагогіки, має два вчених звання – доцент і старший науковий співробітник, працює на посаді професора на кафедрі режисури та акторської майстерності й на кафедрі академічного і естрадного вокалу та звукорежисури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, член Національної всеукраїнської музичної спілки, громадська діячка. Авторка понад 180 наукових та науково-методичних праць. А віднедавна – заслужений діяч мистецтв України,  володарка почесної статуетки «100 успішних українців 2019» за версією журналу Ukrainian People. А також володарка звання «Жінка 2019 року у номінації «Жінка Педагог» за версією Федерації жінок України «За мир у всьому світі».

 Пані Світлано, Ви настільки творча і обдарована особистість, що навіть розгубилася… з чого розпочати нашу розмову. Та оскільки Ваше творче життя пов’язане з культурою, мистецтвом, то розпочнімо нашу бесіду саме з Її Величності – Музики та Пісні… На Вашу думку, яким чином музика впливає на розвиток особистості і з якого віку?

  • Немає сумніву, що мистецтво, зокрема музика позитивно впливає на роботу мозку, змінює емоційний стан людини, активізує енергетичні процеси організму і направляє їх на його фізичне оздоровлення. Відомо з давнини, що за допомогою музики люди лікували нервові та серцево-судинні хвороби. Так, в школі Піфагора заняття з математики проходили тільки під музичний супровід, а давньогрецький філософ Платон стверджував, що музика є головним засобом формування відчуттів.

Якщо ж говорити про пізнання оточуючого світу та формування активного спілкування, емоційного прояву, зрештою виховання характеру, то це важливо для дітей раннього й дошкільного віку. І саме музика, емоційно впливаючи на підсвідомому рівні, допомагає малюкам розібратися з великим колом таких різних і таких дуже важливих для маленьких шукачів питань. І тут постане питання: а яка ж саме музика найкраще допоможе пізнати маленькій людині навколишнє життя і себе в ньому? Відповідь з’являється сама собою і одразу – це ті пісні, які співає мама при заколисуванні немовляти, татусь – при забавляннях з малюком, чукиканні та іграх з ним, бабуся чи дідусь при розповіді онучаті казочки та приспівуванні пісеньки Колобка, Івасика-Телесика чи Лисички-сестрички з цієї казки. Це і є дитячий музичний фольклор, що виконують дорослі для дітей.

  • Щодо музичного фольклору… Ваші наукові розвідки з фольклору – це неоціненний скарб у вихованні дитини. Було б цікаво дізнатися про Ваші напрацювання…
  • Щиро дякую за Ваше запитання і одночасне визнання моїх наукових та науково-методичних напрацювань. Справді, сьогодні бракує саме такої наукової, навчально-методичної літератури, особливо щодо використання в роботі з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку зразків музичного фольклору.

Адже саме у ранньому й дошкільному періоді формується емоційний та розумовий розвиток, мовленнєва та музична інтонаційна лексика дитини. Особлива мова дитячого музичного фольклору несе багатий світ почуттів, переживань, настроїв, думок людини, відбиває моральні ідеали, народну мудрість і є духовною пам’яттю культури нашого народу. Скажімо, у моєму науково-методичному посібнику «Світ фольклору: Український дитячий музичний фольклор як засіб формування музичних здібностей дітей дошкільного віку» (К., 2007), досліджено музичні здібності та психолого-педагогічні аспекти музичного розвитку дошкільнят, зроблено теоретичний аналіз українського дитячого музичного фольклору. Це велика наукова праця у понад 330 сторінок, стане в нагоді молодим та зрілим дослідникам, яких цікавлять питання музичної педагогіки.

Загалом велика частина моїх наукових праць, навчально-методичних посібників, книжок, статей, популярної літератури саме про український дитячий музичний фольклор і його використання у навчально-виховному процесі, де дитячі пісеньки, ігри, пісні-казки, виконувані спочатку дорослими для малят, а потім і самими дітьми, відіграють вирішальне морально-виховне значення у майбутньому житті людини. Зауважу, минулого року вийшла друком моя монографія «Хронотопи аксіосфери української народної художньої культури», яку я писала майже 10 років і яка може зацікавити фахівців галузі культурології. Утім, це суто наукова праця, яка потребує свого окремого читача-дослідника.

На початку цього року у видавництві «Видавничий дім «Професіонал» вийшла друком ще одна книжка – літературно-художнє видання, «Радуйсь, земле, Коляда іде!», у якому зібрано й апробовано у дитячому колективі «Ладоньки» відомі й маловідомі українські народні колядки і щедрівки. Це ілюстроване кольоровими малюнками художниці Марини Пєткової видання, з нотними матеріалами (набір нот – Андрій Бєдний, концертмейстер «Ладоньок»), де я є автором-упорядником, варто мати усім українцям, які проймаються своїм генетичним кодом, закладеним, зокрема й у різдвяно-новорічній обрядовості.

  • Дитячий колектив «Ладоньки», художнім керівником якого Ви є вже понад 15 років виконує унікальні колискові й пісні. Можливо, репертуар складається з Ваших фольклорних розвідок?
  • Так. Ми використовуємо у роботі з дітьми найпоказовіші зразки українського дитячого музичного фольклору, зокрема: колискові пісні, народні забавки, потішки-утішки, пісні-казки, музичні вставки з казок, небилиці, заклички, примовки, звуконаслідування, лічилки, дражнилки, мирилки, загадки, скоромовки, а також народні свята, обряди родинно-побутових звичаїв та духовні обереги з відповідним музично-ігровим фольклорним репертуаром. Причому це нотні приклади дитячих пісенних та музично-ігрових фольклорних творів, які рідко зустрічаються, або майже відсутні у друкованих джерелах, а отже, є цінними з етнопедагогічної точки зору в роботі з дітьми різного віку. Це той матеріал, який сама збирала, записувала, апробувала в дитячому колективі, – це вже відомий сьогодні зразковий художній колектив – Театр пісні «Ладоньки», що діє на базі Центру позашкільної роботи Святошинського району міста Києва, де директорка – заслужений працівник освіти України Наталія Савенко. Саме Наталія Іванівна свого часу повірила в мій на той момент експеримент, який перетворився на сенс життя.
  • До речі, читачі бібліотеки ім. М. Реріха, які не змогли побачити виступ Театру пісні «Ладоньки», хочуть дізнатися, як же створився цей унікальний колектив?

Ми давно творчо дружимо з бібліотекою імені М. Реріха, з її чудовою, самовідданою своїй справі директоркою Світланою Черновою, неодноразово давали концерти перед різними аудиторіями слухачів, відвідувачів цієї бібліотеки. З великим задоволенням повідомляю, що «Ладоньки» були створені у 2005 році як експериментальний колектив для апробації моєї авторської методики, що була розроблена мною в кандидатській педагогічній дисертації і успішно захищена в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. Експеримент видався вдалим, адже «Ладонькам» цього року виповнилося 15 років! Дуже прагнула, щоб цей успіх обов’язково був, адже вкладала в улюблену справу багато своїх сил, знання, уміння, досвід. Якщо чогось не знала чи не вміла, то навчалася, прислухалася до порад, опрацьовувала багато нового матеріалу, досліджувала і наразі досліджую. Моє життєве кредо: кожного дня робити свої власні відкриття, без цього не буде руху вперед. Тому бажаю всім не боятися експериментувати, шукати і обов’язково знаходити свій творчий і життєвий шлях.

  • Пані Світлано, звідки така любов до музичного фольклору. А Вам загалом в дитинстві доводилось чути старовинні пісні?
  • Так! Мені доводилося не лише чути народні пісні, а й бачити обряди двох областей. Бо народилася і виросла в мальовничому, історичному місті Суми (і дуже цим пишаюся!). Моя мама Раїса Михайлівна з Полтавщини, а тато Микола Федорович – з Сумщини. Слобожанський пісенний фольклор всотала і запам’ятала з дитинства і використовую його у своїй педагогічній діяльності. Особливо запам’яталися Різдвяні пісні, колядки і щедрівки, що відрізняються від тих, які пізніше чула і вивчала. Вони інші. Може це від того, що вони мені такі рідні. А, може, від того, що в Сумській музичній школі ми навчалися певний час у відомого етномузиколога та історика культури, композитора Валентина Дубравіна, автора знаної збірки «Обрядові пісні Слобожанщини (Сумський регіон)». Ми, тоді ще діти, не розуміли, що це той скарб, який є нашим джерелом творчого і духовного зростання. А сьогодні, вивчаючи пісні з цієї збірки, відчуваю на скільки ж вони мені рідні, знайомі, наче їх завжди знала. А спів горюнів, які мешкають у Путивльському районі Сумської області (на самому пограниччі з іншою державою), то це ж абсолютне диво! Це той дивосвіт українців, який необхідно збирати, зберігати і передавати новим поколінням як справжній скарб. Щодо полтавських пісень і обрядів, то це – весільна обрядовість.
  • То, може, Ваше дитинство було також пов’язане й з обрядами?
  • Звісно! Завжди щоліта ми з мамою, татом і моїм рідним братом Ігорем їздили у відпустку на Полтавщину, у село Світлогірське Кобелякського району, де тоді жили мої бабуся і дідусь (мамині батьки). І якось так виходило, що я була у ролі «світилки» – на весіллях несла позаду нареченої її фату. Це було дуже відповідально, і водночас я пишалася такою поважною роллю. І до сьогодні збереглися в пам’яті весільні фрагменти тогочасних весільних обрядів, коли нас обсипали житом, пшеницею, грошима, маленькими шишками. Тільки це не ялинкові чи соснові шишки, а спечені зі спеціального тіста смаколики у вигляді пташок. Ми з моєю бабусею Фросею, маминою мамою, ліпили ці весільні шишки з дуже запашного тіста за спеціальною технологією.

В пам’яті вкарбувалися не лише обряди, а й пісні. Мій полтавський дідусь Михайло, закидав трохи назад свою кучеряву голову і починав співати народних пісень, яких знав дуже багато. Скажімо, усім відому «Туман яром, туман долиною» спочатку співав тихенько, потім голос набирав сили, ставав все міцніше і все більше піднімався вгору, а далі вся родина багатоголосно підхоплювала «За туманом нічого не видно». А в кульмінації дідусь Михайло випрямляв свої могутні плечі, струшував горду сиво-кучеряву голову з гострим поглядом у далечінь і голосно, здавалося, що на все село, виводив «Під тим дубом криниця стояла, під тим дубом дівка воду брала». Здавалося, що в ці моменти він справді жив піснею, віддаючись їй без останку. Ще довго після його виконання стояла тиша і всі, хто був поруч, наче боялися її порушити. А мені так хотілося знову слухати цей чудовий спів на три, чотири голоси, що я тихенько доторкалась до долоні дідуся і просила заспівати ще.

  • Тепер зрозуміло звідки така любов до української пісні, до всього народного…
  • З дитинства… Коли увечері збиралася родина за великим дерев’яним столом на дворі, під великою майже столітньою липою. Всі сідали на лави, встелені домотканими доріжками, вечеряли, вели розмови під сюрчання цвіркунів і співали українських народних пісень, і це запам’яталося назавжди. В один із таких співочих вечорів мій дідусь Федір Павлович, батько мого тата, виніс з хати велику розшиту руками шовкову хустку з величезними довгими китицями і разом з бабусею подарував нам із мамою. Ця хустка була привезена дідусем у 1945 році з самого Берліна як подарунок для дружини, моєї бабусі Марії. Того вечора хустка перейшла нам у спадок. Щороку одягаю її на Різдво та Поливаний Понеділок. Відтоді й почала збирати колекцію стародавніх хусток, а згодом – стародавніх вишитих сорочок, назвавши її «Мамина сорочка».
  • А чому саме одягаєте в Поливаний Понеділок і чому саме «Мамина сорочка»?
  • Це пов’язано з тим, що моя мамочка завжди дуже гарно вишивала. Коли її не стало, вирішила зберегти пам’ять про неї, про її золоті руки зібранням цієї колекції. Адже такі сорочки, що на них квіти не просто сміються, а регочуть, є тільки полтавськими. А потім декілька сумських сорочок мені подарували, якісь купила і тепер вже, маючи понад тридцять різноманітних красунь старовинних сорочок з Полтавщини, Сумщини, Вінниччини, Полісся, Прикарпаття, продовжую збирати і зберігати наш український дивосвіт. Чому на Поливаний Понеділок? Бо для мене це свято, дещо призабуте, та все ж традиційне, є особливим. Понеділок після Великоднього свята, особисто для мене є очищенням. Як на Водохреще, Чистий четвер, на Купала, так і на Поливаний понеділок, люди вмивалися, обливалися водою, гралися нею, просили у водички краси, здоров’я, благополуччя. На Полтавщині, не такому й далекому минулому столітті, існував звичай: під час першого весняного дощу селяни родинами виходили на подвір’я й ставали під дощ, щоб той «покропив і оживив» тіло й душу. Так у мене ця хустка від моїх дідуся і бабусі є оберегом, захистом, очищенням, оживленням тіла і душі. А ще вона така яскрава, різнобарвна, як веселка. Тільки поєднання дощу і сонця символізує виникнення веселки, а отже – прихід весни. А я народилася весною, у травні, тому уквітчана яскравими квітами хустка нагадує мені і мій улюблений теплий весняний місяць травень.
  • Чим ще запам’яталося полтавсько-сумське дитинство, окрім пісень та обрядів?
  • Смак сільського життя в селі Хотіні, що під Сумами, звідкіля родом мій тато. Саме там, в Хотіні, я пасла череду корів, ганяла гусей на стерню, тато косив, а ми з мамою і братиком збирали траву для кролів, годували курей, пололи городину, збирали врожай полуниці, яблук, груш, смородини, а пізніше картоплі та інших овочів і були дуже щасливі. Пам’ятаю як варили величезний казан кукурудзи і як вона пахтіла. А про борщ з печі бабці Марії, татової мами, зараз можна тільки згадувати! Це інший смак, адже в основі сумського сільського борщу – солодкий бурячок!

А ще – смажили рибу – великого сома, кришили капусту великі тази, нарізали солодкі величезні помідори, зірвані прямо з городу. Які ж вони були смачні! До сих пір пам’ятаю їх аромат і смак. Це смак вже з мого полтавського дитинства.

Але повернімося ще до однієї Вашої праці «Порадника для збирачів фольклору». На кого розрахований цей посібник?

  • Мені дуже приємно, що Ви задали саме це питання, оскільки ця праця була написана мною у співавторстві ще у 2011 році. Це велика книга на 500 сторінок. Порадник було створено з метою надання науково-методичної допомоги збирачам фольклору та привернення уваги широкого суспільного загалу до української традиційної народної культури.

Основуючись на ідеї того, що «підняти з глибин народної пам’яті пласти дорогоцінних скарбів народної творчості, які донині чекають на свого дослідника та на своє відкриття – наш обов’язок», у Пораднику запропоновано методичні поради та практичні рекомендації з фіксування, розшифрування, зберігання, каталогізації і використання зразків фольклору. Червоною стрічкою у Пораднику проходить думка, що нематеріальна культурна спадщина – фольклор, традиції, звичаї, обряди тощо – в усі часи і для кожного народу, кожної нації були і залишаються основою, на якій базується духовність народу. До речі, ця думка дуже подобається моїм студентам з Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. На заняттях з предмета «Вокальні жанри в сценічному мистецтві» проходимо тему «Фольклор, традиції, звичаї, обряди. Дитячий фольклор», після опанування якої вони чітко розуміють, що забуття народних джерел, а тим більше їх втрата, спричиняє дезінтеграцію етнокультурних зв’язків, приводить до розпаду зв’язку поколінь.

  • Пані Світлано, Ви не лише збираєте найкращі зразки українського фольклору, а й самі пишете пісні. Як вони у Вас зявляються?
  • Зазвичай я пишу невеличкі пісні в дусі народних для дошкільнят та молодших школяриків і використовую їх як розспівки на уроках у Театрі пісні «Ладоньки». Скажімо, «Їжачок», «Вужик», «Ворона», «Жучок» та багато інших. Також створюю більш складні розспівки, канони для роботи зі студентською молоддю. Чимало було написано до музичної казки «Рукавичка», яку заримувала, додала мелодії до цих рим і вийшли такі собі невеличкі пісні героїв цієї казки, що базуються на сюжеті української народної казки. Є ще книга «Виховання народною казкою», у якій поділилася своїми напрацюваннями і в цій площині. З дітьми-Ладусями ми майже щороку ставимо цю казку на зимових канікулах, розвиваючи вокальні та акторські здібності дітей. Результат колосальний! До цього дійства долучаються батьки: створюються декорації, костюми, печуться пироги тощо. І постановка казки перетворюється на частину нашого творчого життя, спрямованого і на розвиток музично-творчих здібностей дітей, і на створення єдиної команди (більше, родини), яка носить назву Театр пісні «Ладоньки».

 

  1. PS. Тож, спілкуючись з Світланою Садовенко, я відкрила для себе (і, думаю, для читачів газети!) не лише успішну українку, яка навчає і навчається, пише і виконує, виховує, творить, любить… а також дає відповіді у своїх наукових розвідках: як зробити так, щоби наші діти, зростаючи, не були обділені любов’ю, увагою, повагою, вчились спілкуванню, взаєморозумінню, тягнулися до знань, не втратили доброго відношення до людей, природи, тварин. А головне – як дорослим знайти спільну мову з маленькими розумниками. Ймовірно, одним із небагатьох способів об’єднати дорослого і дитину, надати їм можливість зрозуміти один одного є дитячий музичний фольклор та його жанрове розмаїття, в якому б’ється невичерпне джерело сили, людяності, добра, і який допомагає зберегти українцям почесне звання наймузичнішої нації.

У наступних публікаціях познайомимо ще з однією гранню творчості Світлани Садовенко – ведучої рубрики «В гостях у нотки». Барвами веселки відкриваємо багатогранність цієї Людини.

 Наталка Капустянська. «Культура і життя». – №12. – 2020. – черв.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *