Караваєві Дачі

Караваєві Дачі – асоціюються сьогодні зі станцією приміських та міських електропоїздів. Ця назва нагадує про її засновника відомого лікаря Володимира Караваєва.

 

«У 1850-х рр. місцевість, розташовану приблизно між сучасними Брест-Литовським проспектом, вулицями Гарматною та Індустріальною, поділили на 28 ділянок по 23 дес. і віддали в оренду» — так описує місцевість Караваєві Дачі у своїй книжці  «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» києвознавець Михайло Рибаков.

З 1857 р. почалося заселення цієї місцевості, яка одержала назву Казенні дачі, де найкращою вважалася дача А. Шедель «Сан-Сусі». У 60—70 рр. всі ділянки вже були забудовані. Тут проклали вулиці — так звані Дачні лінії. Поступово, особливо після побудови в 1882 р. заводу Гретера і Криванека (пізніше «Більшовик»; нині — АТ «Перший київський машинобудівний завод»), уся ця місцевість перетворилася на типову міську околицю, її називали «Колишніми Казенними дачами». На початку XX ст. селище займало площу 78 дес, де було розташовано 50 садиб, в 1908 р. — 53 садиби та 114 будинків.

Розбираючи стару будівлю на території Київського заводу порційних автоматів, на колишній 2-й Дачній вулиці (сучасна Смоленська) робітники знайшли скляну посудину, а в ній пожовклий лист 1910 р., підписаний підприємцем Г. І. Ііндржишеком. В ньому повідомлялося, що будівля — перша на Україні фабрика грамофонних платівок. Місцевість, розташована поряд із Казенними дачами, має назву Караваєві Дачі. В середині XIX ст. тут знаходився так званий «Древесный питомник», що здійснював продаж населенню оранжерейних рослин, фруктових і паркових дерев та кущів.

У 1865 р. з метою зросійщення західних губерній (Київ входив в одну з цих дев’яти губерній) Олександр II затвердив «Інструкцію про порядок продажу казенних земель в західних губерніях» (тому ці землі звалися також «інструкційними»). Нею надавалося право купівлі землі тільки особам російського походження, з дозволу царя і на пільгових умовах[1].

У грудня 1869 року ординарний професор Університету В. Караваєв придбав в Управлінні державного майна ділянку землі площею  «сорок две десятины и восемьдесят шесть сотых долей десятины и 12 хозяйственных строений: три дома, каретный сарай, конюшня, ледник, три погреба, оранжерея, столб с крышею для колокола и мост через ручей», що називалась «Древесный питомник».

Володимир Караваєв був направлений до Києва з метою організації медичного факультету при Університеті Св. Володимира. За визначний внесок у створення і розвиток факультету у 1844 році Володимира Опанасовича було нагороджено орденом Св. Станіслава II ст., про що згадується у Доповіді київського, подільського та волинського генерал-губернаторства Д.Г. Бібікова Миколі I: «Профессоры Караваев и Козлов, получив отличное ученое воспитание, присланы в Киев для образования медицинского факультета. Поручение это они исполнили усердно и полезно. Сверх всего первый, по искусным операциям, которых в два года сделал до 300, а второй по обширной и счастливой практике, приобрели особую доверенность и уважение. Караваев еще недавно сделал операции 15 слепцам в заведении Волынского приказа, и из них 12 возвратил зрение. Оба они пользуют бедных больных на свой счет, лечат безмездно в казенных заведениях»[2].

У грудні 1872 року «согласно собранию Совета Университета Св. Владимира Министр Народного Просвещения утвердил Караваева и Козлова ординарными профессорами». У листі від Ради Університету Св. Володимира до Київської учбової Округи значилося: «Караваев во время своего пребывания в Киеве, успел прославится как практический хирург во всей окрестности Киева. Лекции Г. Караваева об энциклопедии и методологии медицины удостоверили Р. Траутфеттера, что он преподает отлично ясно и опытно, а обстоятельство, что при его операциях присутствовало большее и меньшее число студентов 1-го Медицинского курса, доказано, что он умеет привлекать учеников ко своему предмету и с усердием заботится об образовании вверенного ему юношества»[3]

 

Після смерті В. Караваєва частина цієї землі (32 дес. 1500 кв. саж.) дісталася його дочці О. В. Караваєвій, яка поділила її на 238 ділянок і, починаючи з 1903 p., розпродала їх. У 1908 р. всі ділянки вже були забудовані. Так виникло робітниче селище Караваєві Дачі, де у 191р. нараховувалося 5000 жителів, 323 садиби, 296 будинків. Назва залізничної станції «Караваєві Дачі» з’явилася ще в дорадянський час, а селище деякий час (з 1926 р.) мало назву «Червоний залізничник».

На початку 1860-х років професор В. О. Караваєв орендував землю у Звіринецькій частині міста поряд з урочищем «Верхня Теличка» (територія сучасного Ботанічного саду HAH України), де побудував дачу «Прибережна відрада». Ця місцевість згодом також одержала назву Караваєв і Дачі, або Караваєвщина . Назва ця збереглася навіть на початку XX ст. Про це свідчить об’ява про продаж у київській газеті: «На березі Дніпра, вище роз’їзду Київ 3. Звіринець. Караваєва дача». В 1875 р. ця ділянка перейшла до нового власника і деякий час мала назву «Хутір М. Горащенка». Ім’я професора В. О. Караваєва мали вулиці: Караваївська (сучасна ім. Л. Толстого) та Печерсько-Караваївська (на Звіринці). В 1962 р. вулицю Малу Залізничну у Жовтневому районі перейменовано на вулицю проф. В. О. Караваєва. Ділянка на Брест-Литовському шосе (40,56 дес.) між сучасними вулицями Янгеля і Політехнічною була призначена для розширення Казенних дач, однак в 1863 р. була віддана військовому відомству. Приблизно там, де нині станція метро «Політехнічна», в 1886—1887 pp. було побудовано церкву Марії-Магдалини (Шулявська церква) на честь імператриці Марії Олександрівни[4].

Заслуги Караваєва були оцінені й місцевою владою. 3 червня 1891 року київський губернатор Л.П. Томара звернувся до київського, подільського та волинського генерал-губернатора О.П. Ігнатьєва і у зверненні зазначив: «Киевская городская дума, в заседании 29 ноября прошлого года, в ознаменование полувековой благотворительной деятельности для науки и пользы страждущего человечества, заслуженного профессора Университета Вс. Владимира Караваева Владимира Афанасьевича, которому 4-го декабря исполнилось 50-летие учебной и ученой деятельности, единогласно определила: ходатайствовать перед правительством о присвоении В.А. Караваеву звания почетного гражданина г. Киева и о наименовании Шулявской улицы – «Караваевской». 7 липня 1891 року Господарський департамент МВС повідомив київському, подільському та волинському генерал-губернатору, що по «Высочайшему повелению» В.О. Караваєву присвоєно звання почесного громадянина Києва, а Технічно-будівельний комітет МВС — про дозвіл на перейменування Шулявської вулиці у Караваєвську[5]

 

 У Центральному державному історичному архіві України зберігаються документи від 10 січня 1912 року щодо включення «Караваєвих дач» в межі міста Києва.  Зокрема, значиться, що «Киевский городской голова, на основании постановления Городской думы от 26-31 мая 1911 года, ходатайствует об включении в городскую черту: с. Шулявщину, поселок «Караваевы дачи», поселок «Бывшие Казенные дачи», усадьбу Политехнического института.

 

В отношении Киевского, Подольского и Волынского Генерал-Губернаторства от 27 февраля сего года за № 2172 о присоединении к Киеву села «Шулявки», поселка «Караваевские дачи» и др. упомянуто, между прочим, что поселок «Караваевские дачи» принадлежит к числу «инструкционных участков, а потому продажа и залог этой земли совершаются лишь с разрешения Министра землеустройства и Земледелия по соглашению с Генерал-Губернатором»[6]

1911 р. затверджується «Устав общества благоустройства поселка «Караваевские Дачи», завданням якого було «заботы о развитии, благоустройстве и удобства поселка. Для достижения цели Общество имеет право, с соблюдением действующих узаконений и распоряжений правительства: а) сооружать церкви, открывать учебные заведения, детские сады, библиотеки, благотворительные учреждения и клубы; б) устраивать базары, парки, театры и купальни и т.д.

Средства Общества составляют: а) членские взносы, б) добровольные пожертвования, в) сборы от спектаклей, чтений, концертов и других увеселений, устраиваемых с разрешения администрации…

Примечание: Все суммы Общества, за исключения необходимой на текущие расходы, размер которой определяется общим собранием ежегодно, должны хранится в одном из кредитных учреждений[7].

10 серпня 1908 р. мешканці села «Караваєві Дачі», домоволодільці Борщагівської вулиці, селяни сіл: Петропавліської Борщагівки, Софійської Борщагівки, Михайлівської Борщагівки, Братської Борщагівки звернулися до Київського губернатора з клопотанням щодо облаштування ґрунтової дороги на вулиці Борщагівській. У своєму листі вони обґрунтували свою вимогу так: «Осенью прошлого года в конце Борщаговской улицы возник поселок «Караваевские Дачи», который уже в настоящее время насчитывает уже большое количество усадьб и обещает в недалеком будущем значительно разрастись, давая возможность небогатым людям иметь вблизи Киева удобные и хорошие жилища.

В настоящее время для всех нас единственным и довольно значительным недостатком является отсутствие мостовой на Борщаговской улице, через которую лежит путь в Киев, по которому провозятся из вышеупомянутых сел в город жизненные продукты, что с одной стороны затрудняет сообщение с городом Киевом, а с другой стороны, способствует развитию инфекционных заболеваний, так как почва Борщаговской улицы суглинистая, а местность крайне неровная и ввиду этого в ней почти круглый год стоит невылазимая грязь»[8].

У листі Приставу Бульварного поліцейського м. Києва участка повідомлялось: «… прошение на имя Киевского Губернатора от 10 августа 1908 г. о замощении Борщаговской улицы на Шулявке в настоящее время не может быть удовлетворено, так как в настоящее время в распоряжении Уездной Управы свободных земских средств не имеется…».

Щоправда,  з повторного клопотання, поданого 24 серпня 1910 р. домоволодільцем  селища «Караваевские Дачі» К. Скорецьким дізнаємося, що одна третина дороги була ще замощена у 1907 р. У цьому клопотанні К. Скорецький нагадує, що «ввиду предстоящей с 28 сентября сего года осеней сессии Киевского Губернского Комитета по дулам земского хозяйства включить потребные суммы для составления исчислений на 1911 год»[9].

У 1925 р. в Караваєвих Дачах почали планувати вулиці. Загалом, як читаємо з газет, «осушена большая часть Раковки и произведен еще целый ряд мелких работ. За последний год на общественных работах Комхоза было разобрано много разрушенных после гражданской войны зданий. Добыто – 3.209.887 шт. кирпичей и 1.732 куб. саж. щебня. Отстроены и капитально отремонтированы бульвары, парки, сады и скверы во всех районах.

В настоящий момент начата планировка улиц на Соломенке, Куреневке, Борщаговке и Караваевых Дачах»[10].

[1] Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. С. 20–21.

[2]Полозова О. Почесний громадянин Києва [за матеріалами ЦДІАК України] // Солом’янка. 2011. № 7(153). Липень.

[3] ЦДІА України. Ф. 707, оп. 31, сп. 517.

[4] Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. С. 20–21.

[5] ЦДІАК України. Ф. 442, оп. 544, сп. 101.

[6] ЦДІАК України. Ф. 442, оп. 665. сп. 37.

[7] ЦДІАК України. Ф. 442, оп. 636. сп. 647, ч. 2.

[8] ДАКО. – Ф. 1239. оп. 52. сп. 19.

[9] ДАКО. – Ф. 1239. оп. 52. сп. 19.

[10] Оздоровляем рабочие кварталы // Пролетарский рабочий. 1925. № 12. 3 июля.

У своїй книзі «Київ. Енциклопедія» Віталій Абліцовов про Володимира Караваєва написав так: «Слава про видатного медика поширювалася в Україні: прочани говорили, що йдуть до Києва: “Богу помолитися й Караваю поклонитися”: він приймав хворих на своїй заміській садибі (нинішні Караваєві Дачі). До речі, незаможних лікував безкоштовно».

З книгою Віталія Абліцова «Київ. Енциклопедія» можна ознайомитися в бібліотеці на вулиці Освіти, 14-А.

Більше про Володимира Караваєва читайте у нашому блозі: https://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/09/blog-post_21.html

 

Вулиця Тетяни Яблонської – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевості Караваєві дачі, Новокараваєві дачі. Пролягає від вулиці Миколи Голего до Польової вулиці. Прилучаються вулиці Комбайнерів і Професора Караваєва. Сучасну назву на честь видатної української художниці Тетяни Яблонської носить з 2005 року.

Яблонська Тетяна Нилівна народилася 24 лютого 1917 року в місті Смоленськ (Росія) у родині викладачів гімназії Нила Яблонського та Віри Варгасової. Батько, який ще у 1905 році разом з передовою молоддю виступав проти царизму й за участь у студентських заворушеннях був виключений з Петербурзької духовної академії, спочатку з піднесенням зустрів встановлення радянської влади.

У 1928 році родина Яблонських (батько, мати та троє дітей) відправилась до Одеси – з надією через портове місто виїхати за кордон. Але емігрувати офіційно не вдалося, й у 1930 році Яблонські переїхали до Кам’янця-Подільського.

В 1933 році Тетяна Яблонська вступила до Київського художнього технікуму, з другого курсу якого перевелася до Київського художнього інституту, навчаючись на факультеті живопису з 1935 по 1941. На перших курсах її вчителями були А. Черкаський (з живопису) та К. Єлева (з рисунка). З третього курсу вона перейшла до майстерні Ф. Кричевського, який викладав живопис і композицію, а С. Григор’єв – рисунок. Художній інститут Яблонська закінчила за фахом «художник-живописець». Теми материнства та праці в творчості видатного українського художника Кричевського вразила молоду Яблонську. Вона стала продовжувачем його традицій.

Творча кар’єра Тетяни Нилівни розвивалася досить успішно. В 1944 році вона стала членом Спілки художників України. Одним із перших післявоєнних творів Т. Яблонської є картина «Перед стартом» (1947). У наступні роки художниця написала ще чимало яскравих полотен, за які тричі була відзначена Державними преміями, отримала почесні звання та нагороди. Але саме завдяки «Хлібу» ім’я Т. Яблонської стало відоме на всю країну, а її творчість отримала світове визнання

У 1997 р. ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року.

Більше про Тетяну Яблонську читайте у нашому блозі: https://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/07/blog-post_27.html

 

 Вулиця Миколи Голего – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Караваєві дачі. Пролягає від вулиці Вадима Гетьмана до вулиці Ніжинської. Прилучаються вулиці Тетяни Яблонської та Генерала Тупикова. Сучасна назва на честь українського вченого-механіка, члена-кореспондента НАН України Миколи Голего – з 2017 року.

Життя і діяльність Миколи Голего була тісно пов’язані з нашим районом. Він був першим ректором Київського інститут інженерів цивільної авіації в 1954–1975 рр. (тепер НАУ), директором авіаремонтного заводу 410. Микола Голего – український вчений-механік, доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки УРСР, член-кореспондент НАН України, керівник авіаційних підприємств, пілот.

Микола Лукич Голего народився 15 червня 1914 року на ст. Христинівка, нині Черкаська область. Дитинство допитливого хлопчини співпало з великими перетвореннями в державі.

1938 року з відзнакою закінчив Київський авіаційний інститут, одночасно — льотні курси, пілот IV класу, після чого був направлений до Харкова на авіаційний ремонтний завод 242 ЦПФ. Шість років свого професійного життя він віддав саме цьому підприємству. Там він працював спочатку майстром, потім провідним інженером з двигунів і, нарешті, начальником моторного цеху. У лютому 1939 року його нагороджено знаком «Відмінник Аерофлоту».

З вересня 1953 року починається найбільш важливий і цікавий період в житті М. Голего. Його призначають на посаду завідувача кафедри технології ремонту авіаційної техніки в Київському інституті інженерів цивільної авіації. А в січні 1954 року він стає ректором інституту. На цій посаді він працює 21 рік. За час його ректорства було майже з нуля збудовано корпуси, гуртожитки КІІЦА, спорткомплекс з басейном, аеродинамічну трубу, радіополігон, науково-виробничі майстерні, гаражі, бібліотеку, ангар, поліклініку, спортивно-оздоровчий табір «Авіатор», їдальню, студентський клуб. Він проводив велику науково-методичну та науково-дослідну роботу. Він розробив нові програми технологій випробувань та ремонту літаків і авіаційних двигунів.

З 1977 року Микола Голего працював директором Науково-технічного центру «Триботехніка» НАН України, займався проблемами космічної галузі в площині підвищення довговічності та надійності роботи машин та механізмів. Займався науковим дослідженням експлуатації, ремонту та довговічності машин, вивчав теорію схоплювання, явища фретинг-корозії.

Більше про Миколу Голего читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/04/blog-post.html

 

 

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *