Круглий стіл “Сучасна мілітарна проза як культурне явище в українському суспільстві”, Частина 2

Тема 1. Проект #книги_про_війну. Аналіз поточного стану

Ганна Скоріна, блогерка, незалежна дослідниця літератури про російсько-українську війну, авторка проекту #книги про війну. Бібліотекарка за освітою, авторка найбільш повного списку всього виданого в Україні про війну. Розшукує книжки.

«Починалося все так. На кінець 2017 року, чекаючи чоловіка з війни, почала цікавитися, читати, шукати книжки, аби краще розуміти свого воїна – і нарахувала 150 книг про війну, станом на зараз – понад 600» − каже пані Ганна.

На проміжному етапі підрахунку статистика була такою: 125 книг написані учасниками бойових дій, 8 – капеланами, 14 − військовими журналістами, 351  – волонтерами, переселенцями, письменниками, поетами.

Крім традиційної прози про війну у дослідженні пані Ганна виокремила ще такі напрями: комікси, поезія, “Війна і діти” (зокрема книжки, адресовані дітям і підліткам про війну); преса – тематичні випуски; навколовійськова тематика (інформаційна війна); “Метафора і війна”; монографії, дослідження, аналітичні доповіді і звіти, онлайн-щоденники (інститут національної пам’яті), книжки про міжнародний воєнний досвід.

Доповідь пані Ганна супроводжувала показом презентації з обкладинками найцікавіших книжок.

Не оминули й проблеми розповсюдження книжок про війну, чи бачать їх книгарні? Бо, окрім творів, виданих у великих видавництвах, які мають гарну дистрибуцію, велика частина  книг – це видання з невеликими накладами, часто за свій кошт, з рекламою у вузькому колі.

Хоча є і успішний досвід − коли книга про війну іде до читача на книжкових форумах: форум військових письменників,  літературно-художня виставка кластер “Війна” («Букфорум»), Ветеранський намет (Ветнамет) – на Львівському форумі видавців, Книжковому Арсеналі та інших тематичних локаціях.

Відкритим залишається і питання: чи чують голос книжок про війну в Україні за кордоном. Наразі дослідниці відомо лише про близько десятка українських книжок у перекладах мовами світу.

Тема 2. Сучасна українська комбатантська проза у світовому контексті.

Марина Рябченко, кандидатка філологічних наук, асистент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, літературознавиця. Як історик літератури, досліджує сучасну воєнну прозу впродовж останніх 3-х років.

Пані Марина переконана: на наших очах відбувається становлення нового напряму в сучасній українській літературі, яке допомагає розвінчувати міф про “неповноцінну українську” літературу, адже війна не тільки приносить біду, а часто спонукає на постання нових суспільних явищ.

Саме пані Марина першою серед колег ввела термін “комбатантська проза”, адже застосовувати термін “ветеран” коректно лише коли війна вже закінчилася. А поки триває війна, бійці, які вже її пройшли та зараз знаходяться у військовому  резерві, – комбатанти.

Комбатантська проза (фр. combattant – воїн, боєць) – різновид воєнної прози, авторами якої є виключно учасники бойових дій, що продовжують воювати або ж знаходяться у військовому резерві після демобілізації. Цим наративам властива автобіографічність, фактологічна достовірність, вони можуть містити елементи документального чи мемуарного письма. Такі твори належать до різних прозових жанрів (як художніх, так і документальних), але обов’язково висвітлюють особистий авторський воєнний досвід. У світовому письменстві авторами таких текстів є К. Воннегут, Е-М. Ремарк, І. Во, Е. Юнгер, Е. Хемінгуей та ін.

Під час доповіді слухачі ще раз переконалися, що пласт сучасної української воєнної прози величезний. А також згадали деяких найяскравіших українських авторів, починаючи від І світової.

І Світова війна.  Коли заходить мова про Першу світову війну, то одразу з’являється думка про літературу «втраченого покоління» – термін, що його вперше вжила Гертруда Стайн по відношенню до письменників, які дуже молодими потрапили в окопи, і в період між двома світовими війнами створили низку творів про пережиті події.   

Клим Поліщук (був мобілізований до війська у 1916 році, став автором циклу нарисів та оповідань про Першу світову війну, які увійшли до збірки «Серед могил і руїн»); Степан Васильченко (командир саперної роти, на основі своїх вражень та щоденникових записів створив ряд оповідань «Чорні маки», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Русин», «На золотому лоні» та ін.); Осип Маковей (був перекладачем в австро-угорській армії, враження від перебування на війні лягли в основу оповідань збірки «Кроваве поле»); Олекса Слісаренко (справжнє ім’я Олекса Снісар, служив артилеристом, воєнному життю присвячені оповідання «Редут №16», «Алхімік», «Капонір Душта», які були надруковані у його збірках у 1925 році). Є в українській літературі й великі прозові твори, написані безпосередніми учасниками бойових дій Першої світової війни. Чи не найсильнішим з них за своїм впливом на реципієнта є роман Осипа Турянського «Поза межами болю»– один із найкращих зразків літературного експресіонізму. Слабшим за художньо-естетичною майстерністю, але не менш правдивим та емоційно наснаженим став роман Олекси Кобця (справжнє ім’я Олексій Варавва) «Записки полоненого. Пригоди і враження учасника Першої світової війни», який вперше був надрукований у 1931 році. Окрім поезії, за якою всі знають Українських січових стрільців, є й прозові тексти, наприклад, роман-трилогія Романа Купчинського «Заметіль» (перші дві частини «Курилася доріженька» та «Перед навалою» видані 1928 року, третя «У зворах бескиду» – 1933), або ж спогади Олени Степанів «На передодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-1914».

ІІ Світова війна. Історично склалося так, що за ІІ Світової українці брали участь  у різних військових формаціях. І це треба збагнути і прийняти. Так, про історичну правду постання Карпатської України писав Володимир Бирчак (1881-951) у книзі “Карпатська Україна (1939) — спомини й переживання (книга спогадів), про дивізію СС “Галичина” — Олег Лисяк (1912-1998) “За стрілецький звичай”, Олег Мамчур (1925-2019) “Нас доля світами водила”, про УПА — Марія Савчин (1925-2013) “Тисяча доріг”, Василь Паливода (1925 -?) “Спогади українського повстанця і багаторічного в’язня таборів ГУЛАГу”.

Корпус текстів лейтенантської прози (Радянської Армії, окопна правда, до війни ці люди не були письменниками) найяскравіше представлений письменниками: Олесь Гончар (1918-1995) “Людина і зброя”, Володимир Гроссман  (1905-1964) “Життя і доля” та інші.

Сучасна російсько-українська війна. Уже після появи перших комбатантських текстів частина книжкових оглядачів та блогерів реанімувала поняття «лейтенантська проза», ототожнюючи явище радянської літератури та сучасні воєнні наративи, що є поверховим і неправомірним.

Лейтенантська проза є частиною соцреалістичної літератури, головною функцією якої була ідеологічно-виховна: сформувати радянську людину з потрібними для комуністичної партії поглядами та переконаннями; це була певна компромісна угода між бійцями-письменниками, які пройшли фронти Другої світової, та правлячою партійною верхівкою: першим дозволялося «випустити пару» й зобразити правдиві воєнні деталі, часто навіть крамольні з офіційного погляду факти (наприклад, згадки про Голодомор чи заградзагони в романі «Людина і зброя» О. Гончара), але їхні тексти ніколи не були позбавлені комуністичної ідеології та пропаганди, часто мали агресивний мілітарний вектор. Тобто, незважаючи на певне поблажливе ставлення, лейтенанська проза залишалася повністю контрольованою.

Натомість сучасні комбатантські тексти не містять нав’язаних зовні ані ідеологічних, ані пропагандистських маркерів, не кажучи вже про державний ценз написаного (можна говорити хіба що про особисту авторську цензуру, яка може бути пов’язана з воєнною таємницею чи етичними міркуваннями). Ще однією вагомою відмінністю сучасної комбатантської прози є стилістична та лексична різноманітність: кожному з її авторів властивий власний упізнаваний голос, а мова героїв їхніх творів (на відміну від гомогенного літературно правильного мовлення персонажів лейтенантської прози) набуває виразності за допомогою поєднання суржику, обсценних та літературних слів. Це, звісно, може відлякати мовного пуриста, але однозначно є ще одним показником реалістичності й достовірності описуваних подій.

Чільний список книжок про сучасну війну з Росією за рекомендацією Марини Рябченко можна знайти за посиланням:

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=3475508475846720&id=100001628046900

Як бачимо, робота, яка розпочата і проведена дослідниками, колосальна! Але попереду ще немало цікавого!

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *