Батиєва гора

Батиєва гора – історична місцевість, селище у м. Києві. Розташована на схилі пагорба над річкою Либідь і залізницею між Протасовим і Кучминим ярами. Орієнтовні межі – по вулиці Кучмин Яр, початковій частині Волгоградської вулиціГородній вулиці та залізницею.

Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся любить, бо пора…
Хвилею зеленою здіймається
Навесні Батиєва гора…
Максим Рильський

Так писав видатний поет про нашу історичну місцевість, що розташована на схилі пагорба над річкою Либідь і залізницею між Протасовим і Кучминим ярами.

«Зліва від Солом’янки, якщо дивитися від центральної частини міста, відразу за залізничними коліями і р. Либіддю піднімається гора, що є вищою за Старокиївські висоти. Історичний топонім цієї місцевості – Батиєва гора. Ця місцевість до кінця XIX ст. належала Софійському митрополичому дому і використовувалася як вигін для худоби. На початок революції тут вже склалося величеньке селище майже на 3 тисячі мешканців з ландшафтною планувальною мережею вулиць і характерними назвами: Привітна, Дружня, Радісна і т. ін.[1]», – так описує у своїй книзі «Історичний путівник по Києву» Ігор Гирич.

Коротку інформацію про Батиєву гору віднаходимо й в сучасному топонімічному довіднику: «Вперше зафіксована на картосхемах Києва за 1861 і 1874 роки як Батиєві могили (від 50 курганів-могильників, знайдених на Батиєвій горі). Походження назви не встановлено; із ханом Батиєм, як досі вважалося, ця місцевість не пов’язана. В 2-й половині XIX століття на Батиєвій горі виникло однойменне селище робітників-залізничників. На початку XX століття у селищі було 3 вулиці, у 1911 році воно вже налічувало 10 вулиць і 1 провулок (історичне планування і значна частина первісної одноповерхової садибної забудови збереглися донині)[2].

У деяких статтях, не наукових, віднаходимо інформацію, що Батиєва гора пов’язана з ханом Батиєм. Нібито під час нашестя монголо-татар 1240 року на цьому пагорбі нібито містилися намети хана Батия. Утім, як стверджує києвознавець Лідія Пономаренко «У жодних історичних документах Батиєва гора не згадується. Відомо, що військо хана наступало на Київ з півдня (переправлялося через річку Либідь) і з півночі — від Вишгорода. Виходить, що Батий не міг стояти на Батієвих (саме через літеру “і”) могилах. Так називали кияни узгір’я понад шляхом, який вів з Києва на Васильків. Звідки походить назва цього кургана-могильника, не встановлено. (Києвознавці припускають, що Бат — слов’янське ім’я, від якого утворилося прізвище. І саме від прізвища першопоселенця походить назва Батієва могила).

Батієві гори перетворили у Батиєву гору вже у XIX столітті. Саме тоді з’явилася легенда про хана та ординців у літературній інтерпретації. А на початку минулого століття малоосвічені чиновники нарекли і одну з нових вулиць місцевості Ямки — Батиєвою (від розташованої неподалік Батиєвої гори). Не зважили навіть на те, що жителі зверталися до Міської думи з проханням назвати її ім’ям відомого російського поета Жуковського, щоб запобігти сумнівній репутації, яку вона тоді мала: адже була відома у Києві завдяки розміщеним на ній будинкам розпусти. Батиєвою ця вулиця іменувалася до 1944 року, коли їй повернули історичну назву Ямська, і з того часу не перейменовували.

А от Батиєві ворота згадуються в роботі історика і археолога Максима Берлінського, написаній 1799 року. Він зазначав, що Софійські ворота, через які орда вдерлася до Десятинної церкви, можна назвати Батиєвими. Залишки Софійської брами містяться на розі Володимирської і Великої Житомирської»[3].

А переглянуті нами креслення-чернетки Батиєвих воріт в архіві дають нам підстави вважати, що Софійські ворота і є Батиєвими[4].

У Зводі пам’яток, історії та культури віднаходимо ще одну цікаву інформацію: «В «Опису Киє­ва» М. Закревського (1868) місцевість описана як «купа курганів за Либіддю, поблизу Васильківського шляху, що має назву Батиєвих». У кін. 19 — на поч. 20 ст. тут збудовано селище сло­бідського типу. Місцевість належа­ла Києво-Софійському митрополичо­му дому, в якого київські міщани орен­дували ділянки під забудову. На поч. 20 ст. — у складі Паньківської дачі, 1908 відчужена у власність міста, 1910 остаточно включе­на до меж Києва»[5].

Власне, про те, що Урочище Батиєва гора належить до Митрополичого дому «Панківська дача» бачимо з архівних документів, у яких так і значиться «План усадьбы урочища «Батыева гора», входящего в состав «Паньковской Дачи» владения Киево-Софийского Митрополичего дома»[6].

Міністерство внутрішніх справ, згідно з висновком міністерства фінансів, постановило в 1910 році включити передмістя Нижню Солом’янку площею 6 десятин, а також Верхню Солом’янку, Кучмин, Протасів Яри та Батиєву Гору (з прилеглими до них землями в 443,66 десятини) в межі Києва. Це було зроблено за умови, що приєднувана до міста земля залишається повною власністю осіб і закладів, котрі раніше придбали її на законних підставах; передмістя ці утворюють особливу виборчу дільницю (ст. 34 Міського положення Зводу законів, т. ІІ, вид. 1892 р.) за умови, якщо число виборців у них достатньо для вибору хоча б одного гласного, інакше вони приєднуються до однієї з сусідніх дільниць; для управління і завідування цими передмістями утворюється в порядку ст. 103 Міського положення (Звід законів, т. ІІ, вид. 1892 р.) особлива виконавча комісія, в складі якої половина членів повинна бути з міських виборців по передмістях[7].

У 1913 р. місцеві домовласники заснували своє Товариство Благоустрою й  прийняли «Устав Общества домовладельцев на землях Киевского Митрополитского дома «Паньковськие дачи».  Щоправда, у прийнятому Статуті зазначався район його поширення: «1. Для содействия развитию и благоустройству не присоединенной у Киеву части земель Киевского Митрополитского дома под названием «Паньковские дачи» — район деятельности Общества составляет вся заселенная площадь той части «Паньковских дач», которая не присоединена к городу Киева и расположена между рекой Лыбедь и Киевом.

  1. Для означенной в пункте 1-м цели, Общество с соблюдением существующих законоположений принимает на себя А. заботы об устройстве: а) церкви, школы при ней; б) о лучшем содержании площадей, улиц, тротуаров; в) о мерах к улучшению местности в санитарном отношении; Б. впредь до выкупа домовладельцами в собственность «Паньковских» земель, заботы: а) об улучшении условий, на которых названые земли «Паньковские дачи» находятся в пользовании домовладельцев, для чего Общество принимает на себя хлопоты перед Митрополитским домом с домовладельцами в лице каждого из них, или в лице Общества непосредственные договорные отношения по аренде названых земель; б) а также о содействии арендаторам при заключении договора по закону 23 июня 1912 г. (новый закон о праве застройки) и в) о содействии арендаторам при выкупе «Паньковских дач» в собственность[8].

[1] Гирич І. Історичний путівник по Києву. Київ :  Вид-во «Українські пропілеї», 2016.  С. 630.

[2] Пономаренко Л., Різник О. Київ. Короткий топонімічний довідник.  С. 7.

[3] Пономаренко Л. Чи бував Батий на Батиєвій горі? // Хрещатик. – 2001. – 12 жовтня.

[4]ЦДІАК України. – Ф. 725, оп. 1, сп. 85.

[5] Звід пам’яток, історії та культури України

[6] ДАКО. – Ф. 1542, оп. 1, сп. 245.

[7]Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст.  // Краєзнавство. 2013. № 4. С. 28.

[8] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 636, сп. 647, ч. 10.

З іншими краєзнавчими книгами Ігоря Гирича можна ознайомитися за електронним покажчиком:

http://ecatalog.kiev.ua/F/X1TE1VSJM2L744YF6M4K5JDJENXHQQ8NCJLDNDXDYYYURB2BMK-00283?func=find-b&request=%D0%93%D0%B8%D1%80%D0%B8%D1%87+%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80&find_code=WRD&adjacent=N&x=16&y=11&filter_code_1=WLN&filter_request_1=&filter_code_2=WYR&filter_request_2=&filter_code_3=WTYP&filter_request_3=&filter_code_4=WSBL&filter_request_4=033

На Батиєвій горі знаходиться православний храм – Свято-Троїцька церква.

Детальніше можна почитати у рубриці «Духовні святині Солом’янки»

https://soloma.libraries.kiev.ua/wp-admin/post.php?post=22766&action=edit

 Вулиця Івана Неходи – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Батиєва гора. Пролягає від Волгоградської до вулиці Кучмин Яр.

Вулиця носить ім’я українського поета і письменника Івана Неходи з 1965 року.

Іван Іванович Нехода народився в селі Олексіївка Харківської губернії у бідній селянській родині.

З 1925 року Іван Нехода почав працювати кореспондентом в Харківській газеті «На зміну». Невдовзі до редакції прийшов 13-річний Валентин Бичко й приніс свої вірші. Там він познайомився та потоваришував з Іваном. Роками пізніше саме Бичко стане біографом Неходи. Пізніше він напише: «Його дуже любили і малі, і дорослі. Бо він був людиною веселої, лагідної вдачі, завжди усміхнений, привітний, ласкавий. А ще його любили за вірші. Він складав їх усюди: вдома, в трамваї, на відпочинку. Бувало, розмовляєш з ним, він уважно тебе слухає, а тим часом у голові його пливуть рядки – і сумні, і веселі, і суворі, і ніжні, але завжди щирі, сердечні, схвильовані. От уже в руках його блокнот і в ньому густим дрібненьким почерком записане те, що допіру тільки снувалося в уяві».

Наприкінці 20-х років вірші Івана Неходи вже друкують молодіжні газети, а пізніше – і літературні журнали для дорослих. У 1932 році – збірка «Перша допомога». «Пісня радості» – збірка поезій для дітей, що вийшла друком у 1935 році, від якої і сам поет вів початок своєї літературної творчості.

Більше про Івана Неходу читайте у нашому блозі: https://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/12/blog-post_16.html

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter