Чоколівка

Чоколівка  – історична місцевість на правому березі Дніпра м. Києва, що нині є частиною Солом’янського району.

Сучасна Чоколівка охоплює територію між Південним залізничним напівкільцем Києва (залізниця Київ – Фастів), аеропортом «Київ», Турецьким містечком та історичною Солом’янкою.

 

«Між Батиєвою горою та Олександрівською Слобідкою з одного боку, і Першотравневим масивом та Караваєвими Дачами з другого, маємо ще одну пізньоісторичну місцину – Чоколівку. Заснована вона була як робітниче селище для працівників Південно-Західної залізниці та заводу Гретера і Криванека на Шулявці. Спочатку було придбано 40 ділянок, частину з яких забудовано вже у 1902 р. Гроші на придбання землі дав гласний міської Думи підприємець Микола Іванович Чоколов. Його іменем і було названо це селище…»[1], — так описує місцезнаходження сучасний київський історик, києвознавець, доктор історичних наук Ігор Гирич.

Києвознавець Михайло Рибаков також підтверджує, що «Історія селища Чоколівка почалася, мабуть, того лютневого дня 1896 p., коли 98 робітників заводу Гретера і Криванека (пізніше «Більшовик»; нині — Перший київський машинобудівний завод) та майстерень Південно-Західної-залізниці звернулися до міської Думи з проханням виділити на пільгових умовах землю для забудови.

Робітники жили в жахливих умовах — сирих конурах, підпалах. На маленькій площі проживало по 7—9 осіб, за кімнату домовласники вимагали 8—10 крб., а за кімнату з кухнею — 10—12 крб., тобто третину місячної зарплатні[2].

Власне, про жахливі умови проживання робітників читаємо й у поданні Голови Ради Київської артілі робітників і майстрових Миколи Чоколова до Київського, Волинського, Подольського Генерал-Губернатора. У ньому Чоколов  зазначає, що «большинство членов артели вынуждено ютится в углах нездоровых, тесных квартирах, сырых подвалах, антисанитарных помещениях, что в свою очередь подавляющим образом действует на их трудоспособность. … В столь исключительно тяжелых условиях и ради охранения основ существования артели — приемлю смелость, по долгу, лежащем на мне, как учредитель таковой и председатель  совета учредителей, — обязанности прибегнуть к Вашему высокопревосходительству с почтительной просьбой  ходатайствовать пред Господином Министром Государственных имуществ отвода от сорока до шестидесяти десятин из земель, предоставленных безпереоброчное содержание городу Киеву под выгон… а если почему либо не будет признано возможным предоставит землю в собственность за выкупную плату; то хотя бы на праве безсрочной  или долгосрочной аренды по цене, уплачиваемой городом…[3].

У газеті «Киевлянин» також читаємо, що думка про благоустрій в Києві робітничого поселення виникла в 1896 році за клопотанням робітників майстерень переважно працюючих на Південно-Західній залізниці і прилеглих до неї механічних заводів.

Більше ста працівників звернулися до Київської міського управління з проханням виділити для забудови житла землю на пільгових умовах. Це клопотання розглядалось в Думі декілька раз. Останній — уже після затвердження статуту артілі Міністерством фінансів у 1899 році.

У 1900 році Дума вирішила це питання умовно — надати артілі землі за умови: «если правительство передаст Киеву выгонные земли, данные городу в оброк; при этом было предложено присоединится к этому ходатайству перед администрацией»[4]. Вважаючи такі вимоги не прийнятними, артіль викупила у приватної особи сім десятин землі. При цьому артіль була вимушена заплатити за ділянку землі у кілька разів дорожче від її вартості. На момент купівлі капітал в артілі складав 17 тис. руб., а 9 тис. руб, яких не вистачало — дав Микола Чоколов. Куплена таким чином земля була поділена на 40 ділянок, з яких — 39 для учасників і одна спільна. До весни було забудовано 19 ділянок, а восени, завдяки кредиту «Киевского общества взаємного кредита» — 28 ділянок. У центрі селища була споруджена громадська криниця, сплановано вулиці  та впорядкована дорога.

16 березня відбулося загальне зібрання членів артілі, на якому було розглянуто звіт про діяльність артілі за минулий рік. Із звіту бачимо, що дохід артілі у 1902 році досягнув 37, 485 руб. Вся ця сума, за винятком кількох рублів, була використана на потреби селища. У тому числі 16, 400 руб було сплачено за землю і 17, 170 руб видано членам артілі на побудову житла[5].

Газета «Киевлянин» у статті «Открытие и освящение рабочего поселка» писала: «6 августа, в 1 части дня, состоялось освящение новоустроенного поселка киевскою артелью рабочих, мастеровых и служащих… Поселок находится за Кадетскою рощею, у хутора Проневщина и имеет вполне благоустроенный вид. Все дома крытые железом, с столярными окнами и дверьми, окруженные цветниками и садиками производят впечатление хорошо устроенных дач. В поселке имеется два колодца с питьевой водой и появились уже две бакалейных лавки.

Главным образом чествовали купеческого старосту Н.И. Чоколова, много сделавшего добра для вновь устроенного поселка. … Прочитан был присутствующим краткий очерк основания и деятельности Киевской артели рабочих. Сведения это не лишены интереса.

Прослушав внимательно сведения об истории возникновения поселка, присутствующие члены артели предложили дать наименование своему поселку в честь Н,И. Чоколова — «Артельный поселок Чоколова»[6].

До 1923 р. Чоколівка належала до Київського повіту Київської губернії, а в 1923-му її включено до меж міста, але невдовзі піднесено до Будаївського району Київської округи. Про це йдеться в обов’язковій постанові ч. 271 від 27 жовтня 1923 року «Про розширення меж Києва»[7]. Цього ж року у газеті «Пролетарская правда» у статті «Доля поселень, що входять до смуги м. Києва» зазначається, що «населення Микольської Слобідки, Старої Дарниці, Нової Дарниці, Чоколівки… є в більшості своїй не сільське і складається, здебільшого, з робітників, кустарів, службовців, домовласників… тобто з людей, що дістають засоби на життя не обробітком землі. Тому, Президія Окрвиконкому визнала за доцільне віднести ці поселення до поселень міського типу[8].

Яким був побут поселення Чоколівка 20-х років минулого століття? На це питання також віднаходимо відповіді у газеті «Пролетарская правда», яка надрукувала замітку у рубриці «Нам пишуть»: «У трьох верствах від Києва є село Чоколівка. В ньому 470 будинків, з них 75 відсотків робітничих, а 25 відс. селянських. На все село 1 лавка, де можна що-небудь купити. Торгує в ній крамар-обдирайло Логвин: що хоче те і робить — товари продає дорожче ніж на ринку на 10-30 відс. Коли питаєш — чому так дорого, він відповідає: «не подобається — то йди в місто». А до міста йти далеко… Єдиний порятунок — це одкрити кооперативну крамницю…»[9].

У 50-ті роки на карті Києва з’явилася назва Чоколівський масив.

«Перша архітектурна майстерня «Київпроекту» розробила проект забудови житлового масиву в Чоколівці в Києві (автори – архітектори О. Заваров, С. Шпільт, Л. Брехунець, інженери — П. Кириченко, М. Крюков, С. Зайченко).

Це найбільший новий житловий масив у столиці України. Він розташований на вільній території, східна частина якої має стрімкий уклон і обмежена з північного боку смугою відчуження залізниці, з південного — ярами, а з заходу — відрізком проектованої окружної міської магістралі.

При завершенні будівництва масив матиме 130 тис. м2 жилої площі. Тут передбачено спорудити понад 60 житлових будинків, три двокомплектні школи, 5 дитячих садків, 4 будинки дитячих ясел, кінотеатр, кілька окремо стоячих будинків магазинів і культурно-побутових закладів загальною кубатурою 1227 тис. м3.

Складаючи проект, автори  його прагнули забезпечити добре обслуговування населення нового масиву.

Квартали масиву запроектовані більші, ніж досі було прийнято в забудові Києва, площа їх тепер становить від 9 до 17 га. Це дало змогу краще розв’язати питання організації внутріквартального простору.

В рішенні планіровки перших кварталів Чоколівки автори прагнули створити досить чіткі обмежені внутріквартальні простори при збереженні потрібного провітрювання, інсоляції та можливості створити добре озеленені внутріквартальні площі.

Торці жилих будинків на генеральному плані обернені на вулиці, що створює новий тип забудови»[10].

В 1956 г. началось строительство первого, Чоколовского жилого массива. Здесь уже полностью застроено два квартала и началось заселение первых жилых домов. Сооружению зданий предшествовала подготовка площадки, прокладка всех необходимых жилых коммуникаций.

Застройка оставшихся кварталов массива пойдет более быстрыми темпами. К нему будет подведена троллейбусная линия, вырастут общественные здания.

Вся жилая площадь, запроектированная на Чоколовском массиве, состоит из 173 тис. м2[11]. .

 

.[1] Історичний путівник по Києву / Ігор Гирич. К. : Вид-во «Українські пропілеї», 2016.  С. 632.

[2] Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва / М. Рибаков // Вид-во «КИЙ», 1997. С. 75–76.

[3] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 656, спр. 101.

[4] Киевлянин : лит. и полит. г-та Юго-Запад. края. Киев, 1903. № 80. С. 3.

[5] Киевлянин : лит. и полит. г-та Юго-Запад. края. Киев, 1903. № 80. С. 3.

[6] Киевлянин : лит. и полит. г-та Юго-Запад. края. Киев, 1905. № 216. С. 2–3.

[7] Вестник Киевского губисполкома. 1923. № 85. 31 жовтня.

[8] Пролетарская правда. 1925.  №295. 24 грудня.

[9] Нам пишуть / Пролетарская правда. 1925. № 181.  11 серпня.

[10]Проектування і забудова Чоколівки в Києві / М. К. Шило, О. І. Заваров, В. В. Михайлов // Будівництво і архітектура.  – 1957. – № 1(25). – С. 12–15.

[11]Слуцкий Г. Перспективы жилищного строительства в Киеве / Г. Слуцкий, И. Бронштейн // Строительство и архитектура. – 1958. – № 4. – С. 8–9 : ил.

На Чоколівці діє найбільший храм Української Православної церкви – Храм преподобного Сергія Радонезького

Детальніше про цей храм можна почитати на сторінці: https://soloma.libraries.kyiv.ua/khramovijj-kompleks-na-chest-prepodobnogo-sergija-radonezkogo/

На проспекті Лобановського, 2 розміщений і храм на честь ікони Божої Матері «Знамення».

Детальніше про цей храм можна почитати на сторінці: https://soloma.libraries.kyiv.ua/21224-2/

На Чоколівці мешкає і творить сучасний український письменник-белетрист Андрій Кокотюха. Інтерв’ю з письменником можна почитати за посиланням:

https://soloma.libraries.kyiv.ua/2019/01/26/zirkovi-gosti-andrijj-kokotjukha/

На Чоколівці мешкає і творить відома українська письменниця Наталка Поклад. Цікаві факти з життя письменниці можна почитати за посиланням: https://soloma.libraries.kyiv.ua/golos-krici-natalki-poklad/

 Твори Наталки Поклад у ЦРБ ім. Ф. Достоєвського за електронним покажчиком:

http://ecatalog.kiev.ua/F/X1TE1VSJM2L744YF6M4K5JDJENXHQQ8NCJLDNDXDYYYURB2BMK-04242?func=find-b&request=%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0+%D0%9F%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4&find_code=WRD&adjacent=N&x=23&y=6&filter_code_1=WLN&filter_request_1=&filter_code_2=WYR&filter_request_2=&filter_code_3=WTYP&filter_request_3=&filter_code_4=WSBL&filter_request_4=033 

На Чоколівці мешкає відома українська народна артистка України Лариса Кадирова. Незмінний директор Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» з часу його заснування (2004). Лауреатка премії «Київська пектораль» у номінації «За вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва».

Цікаві факти з життя акторки можна почитати за посиланням:

https://soloma.libraries.kyiv.ua/larisa-kadirova-cvit-ukrainskogo-teatru/

  На Чоколівці мешкає і творить український письменник, краєзнавець, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття Роман Коваль.

Цікаві факти з життя письменника можна почитати за посиланням: https://soloma.libraries.kyiv.ua/roman-koval-istorichna-pravda/

Твори Романа Коваля у ЦРБ ім. Ф. Достоєвського за електронним покажчиком:

http://ecatalog.kiev.ua/F/X1TE1VSJM2L744YF6M4K5JDJENXHQQ8NCJLDNDXDYYYURB2BMK-02621?func=find-b&request=%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD+%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C&find_code=WRD&adjacent=N&x=0&y=0&filter_code_1=WLN&filter_request_1=&filter_code_2=WYR&filter_request_2=&filter_code_3=WTYP&filter_request_3=&filter_code_4=WSBL&filter_request_4=033 

Вулиці Чоколівки

Вулиця Івана Світличного – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, житловий масив Першотравневий. Пролягає від Пітерської до Уманської вулиці. Сучасну назву на честь діяча українського руху опору 1960–70-х років Івана Світличного набула з 2016 року.

Постать Івана Світличного тісно пов’язана з Солом’янським районом. Його дружина, Леоніда Павлівна Світлична була активною читачкою нашої бібліотеки – ЦРБ імені Ф. Достоєвського. Особливо вона полюбляла наш Відділ україніки, що містився за адресою вул. І. Клименка, 21 (нині – вул. Преображенська). Вона там знаходила цікаву для себе література й брала книги для важкохворого вже чоловіка. Коли він осліп повністю, вона читала йому сама, хоч також мала великі проблеми із зором.

Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929 – 25 жовтня 1992) – український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960–1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).

Більше про Івана Світличного читайте у нашому блозі: https://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/05/blog-post_15.html

  Про Івана Світличного можна почитати також у книзі «Київ. Енциклопедія» / Валерій Абліцов у бібліотеці ім. Ф. Достоєвського.

 

  Вулиця Васильченка – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Волинської вулиці до вулиці Ушинського. Ім’я українського радянського письменника носить з 1955 року.

            Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище – Панасенко) народився 27 грудня 1878 (8 січня 1879), м. Ічня (нині Чернігівської області) в бідній сім’ї ремісника.

Його батько привчав своїх дітей до читання змалечку та заохочував їх до знань. Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники.

На літературній ниві Васильченко дебютував оповіданням «Не устоял» (надруковане 1903 року). Згодом письменник значно доопрацював це оповідання й опублікував українською мовою під назвою «Антін Вова» (1910).

У 1910–1914 роках Степан Васильченко працював завідувачем відділу театральної хроніки газети «Рада». У 1910 році з’явились друком такі оригінальні твори письменника, як «Мужицька арифметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.

Однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому – педагогові за фахом і покликанням – особливо близьким.

Коли розпочалася Перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. Після війни він вчителював у Київській школі № 61 імені І. Франка, завідував дитячим будинком, керував драмгуртком, очолював шкільну студію з літератури та паралельно писав нові твори.

Цікавою сторінкою літературної спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п’єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (наприклад, п’єса-жарт «На перші гулі»).

Після Жовтневої революції Васильченко включається в процес творення соціалістичної культури. Творчість Васильченка радянського часу позначена розширенням тематичного і жанрового діапазонів, про це свідчать, крім написаних у 20-ті роки драматичних творів («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл «Крилаті слова», переклади творів російських письменників (Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича) тощо.

Васильченко мав задум створити велику біографічну повість про Т. Шевченка. На жаль, з п’яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу – «В бур’янах». Старі бойові рани та наслідки тифу загострились, і 1 серпня 1932 року письменника не стало. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

У 1979 році згідно рішення ЮНЕСКО було відзначено 100-річний ювілей Степана Васильовича Васильченка.

 Більше про Степана Васильченка читайте у нашому блозі: https://solomyanka-kray.blogspot.com/2021/01/blog-post_18.html

 Вулиця Левка Мацієвича – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від початку забудови (поблизу вулиці Авіаконструктора Антонова) до вулиці Донецької.

Сучасну назву на честь українського авіатора, громадського та політичного діяча, одного із засновників Революційної української партії Левка Мацієвича отримала в 2017 році.

Лев (Левко) Макарович Мацієвич прожив коротке, але дуже яскраве і змістовне життя. А тим часом про нього сьогодні майже ніхто не знає, окрім деяких істориків. Народився Левко Мацієвич 30 січня 1877 року в селі Олександрівці Чигиринського повіту тодішньої Київської губернії, зараз це Кіровоградщина, у сім‘ї службовця цукрового заводу. Вчився у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив схильність до математики, фізики. У 6-му класі захоплюється хімією, обладнавши в помешканні лабораторію. Відмінні успіхи у вивченні іноземних мов допоможуть йому вже у дорослому житті під час закордонних відряджень.

За революційну діяльність навесні 1901 року Левко Мацієвич був виключений з інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він поступає на службу у Севастопольський порт. Разом з інститутським другом, РУПівцем Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) Мацієвич створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка. Фінансово підтримував український рух.

Лише на початку 1902 року йому було дозволено захистити диплом за кваліфікацією інженера-технолога.

Більше про Левка Мацієвича читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/04/blog-post_15.html

 Вулиця Джеймса Мейса, що пролягає від Чоколівського бульвару до вулиці Донецької (місцевість Чоколівка, Солом’янський район), виникла в 30-х роках XX століття і з 1931 року носила назву вулиця «Колективізації», тим самим упродовж 85 років пропагуючи нищівне явище радянської доби щодо України. А сучасної назви на честь американського історика, політолога, дослідника голодомору в Україні Джеймса Мейса (1952–2004) набула лише у 2016 році.

Джеймс Ернест Мейс – американський історик, який розповів США і світу про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Підготовлений переважно його зусиллями звіт комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932–1933 рр. («комісії Мейса») започаткував висвітлення цієї теми, і зрештою -– визнання голодомору геноцидом українського народу.

У 1990-х рр. Джеймс Мейс переїхав до України, жив у Києві, викладав у Могилянці, друкувався у газеті «День». Помер 3 травня 2004 р. у 53-річному віці, похований на Байковому кладовищі.

26 листопада 2005 р. президент України нагородив Джеймса Мейса орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня.

 Більше про Джеймса Мейса читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/04/30-xx-1931-85.html

 Вулиця Ушинського – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Чоколівка. Пролягає від Чоколівського бульвару до Фастівської вулиці. Спершу простягалася до Святославської вулиці. У 1970-ті роки продовжена до теперішніх розмірів.

Вулиця виникла в середині XX століття. Разом з Уманською вулицею входила до складу 490-ї Нової вулиці. Сучасна назва на честь Костянтина Ушинського – з 1957 року.

Костянтин Дмитрович Ушинський – видатний український педагог, основоположник дошкільного виховання і народної школи, автор праць з теорії та історії педагогіки, підручників для початкового навчання.

Народився К. Д. Ушинський 19 лютого (2 березня за н. ст.) 1824 р. у с. Богданка на Новгород-Сіверщині (за іншими даними, в Тулі) в родині дрібномаєткового дворянина, ветерана Вітчизняної війни 1812 р.

Після його народження сім’я переїздить до Полтави, а згодом до Новгорода-Сіверського, де народилися ще два сини.

Садиба Ушинських була розташована за містом на високом березі Десни і діти виховувалися на красотах рідного краю.

«Боже мій! Скільки перемріялось, — згадував пізніше Ушинський, — на цьому прекрасному березі Десни, на цих кручах, На вислих над рікою. Як оживлялось і наповнювалося враженнями життя моє, коли наближалася весна! Я стежив за кожним її Кро ком, за кожною найменшою зміною в боротьбі зими і літа».

Дещо пізніше Ушинський в спогадах напише: «Важко передати словами те особливе дещо, яке народжується в душі нашій, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда».

Мати Ушинського, Любов Степанівна, була з українського шляхетського роду грецького походження Капністів, сама виховувала і навчала сина грамоти.

У 1840 році Костянтин Ушинський вступає на юридичний факультет Московського університету, який він закінчує з відмінними знаннями через чотири роки. Його залишають при університеті для підготовки магістерського екзамену. І вже 1844 року Постановою Ради університету Ушинському присуджено ступінь кандидата юриспруденції. Роки навчання сформували його і як ученого, і як громадянина.

Тож у щоденнику Ушинського з’являються такі слова: «Готувати уми! Розсівати ідеї! Ось наше призначення. Ми живемо не в ті роки, щоб могли діяти самі. Відкинемо егоїзм, будемо трудитися для потомства…» Через кілька років знову запис: «Зробити якнайбільше користі моїй батьківщині — ось єдина мета мого життя і до неї якраз я повинен спрямувати всі свої здібності».

У 1846 році Ушинського призначають виконувати професорські обов’язки в Ярославському Демидовському юридичному ліцеї. Його лекції захоплюють слухачів. Але настав жорстокий час посилення реакції в Росії, і Ушинський змушений був залишити ліцей. Посада дрібного службовця, журналістська праця в «Современнике» — все це не було його покликанням.

З 1855 року Ушинський працює спочатку викладачем, а далі інспектором в Гатчинському сирітському інституті. Тут він знаходить своє місце в житті — усвідомлює потребу брати особисту участь у розв’язанні найважливіших суспільних проблем — проблем виховання й навчання. З’являються його перші педагогічні статті і праці: «Про користь педагогічної літератури», «Три елементи школи», «Про народність в громадському вихованні», а в 1861 році він видає книгу для читання в родині і школі «Дитячий світ». Він стає основоположником нової народної школи.

Основою виховання підростаючого покоління в дусі патріотизму, любові до Батьківщини та свого народу Ушинський вважав народність і наголошував, що «у кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і особливі засоби в досягненні цієї мети»…, і далі: «будь-яка жива історична народність є найпрекрасніше творіння Боже на землі і вихованню залишається лише черпати з цього багатого й чистого джерела». Ось така гарна думка.

Однією з ознак народності, наголошував Костянтин Ушинський, є мова — найкращий виразник духовної культури народу.

Як важливо нам сьогодні знати твори Ушинського! Вони нам необхідні, як свіже повітря, в добу національного відродження, формування національної самосвідомості і відмови від національної меншовартості. Це він, Ушинський, видав неперевершені навчальні книги «Рідне слово» і «Дитячий світ». Сторінки цих творів, а особливо славнозвісний підручник для початкової школи «Рідне слово», що витримав понад 150 видань, засіяні золотими розсипами народної педагогіки. У передмові до книги «Рідне слово» Ушинський написав: «Я не думаю, щоб будь-хто був спроможний змагатися з педагогічним генієм народу».

 

 

 

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter