Євген Нечипоренко

«Супутник» Євгена Нечипоренка 

У Солом’янському районі є кінотеатр «Супутник», що був збудований у 1961 році. Якщо заглянути у Вікіпедію, то багато інформації і не відшукаєш. От мені колись поталанило поспілкуватись з першим директором цього кінотеатру Євгеном Нечипоренко. І сьогоднішня розповідь – це спогади про Євгена Мусійовича. Тож одного весняного дня я завітала у гості…

Дзвінок у двері – і я у квартирі ветерана війни і праці. На моє здивування, мене зустрів не похилий дев’яносторічний дід, а ще молодецький дідусь. Хвацько взяв мого плаща й до кави запросив.

Євген Мусійович ретельно витер окуляри і примостився біля вікна. Дарма, що живе сам. Кухня сяяла надзвичайною чистотою і незвичайною освітленістю. Здавалось, промені сонця добралися до кожного закуточка.

На стіні годинник пробив чергові півгодини – новий лік часу – сучасний. Та фотографії переносять нас у 60-ті, а потім і у 40-ві.

Євген Мусійович показував мені вже пожовклі від часу фотографії з відомими артистами і кінорежисерами, і кожна фотографія описувалась незабутніми подіями. Адже Євген Мусійович 30 років присвятив себе кіномистецтву – спершу був першим директором кінотеатру «Супутник», згодом запросили очолити й кінотеатр «Київ». У ті часи, кінотеатри  були популярними: проводились фестивалі, творчі вечори з відомими акторами. Я ще пам’ятаю як складно було придбати квиток на останній сеанс, його потрібно було купляти заздалегідь. Євген Мусійович охоче розповідав про свої улюблені стрічки й акторів, зокрема виокремивши улюбленого актора, – Анатолія Матешко.

Потім із старої-престарої папки дістав фотографії та вирізки з газет. Одну з вирізок протягнув мені. У ній писалось про те, як на Західному фронті наземні війська просунулись вперед. І це завдяки пілоту бойового літака, який вщень розбомбив усі ворожі бліндажі. І цим пілотом був Євген Нечипоренко. І був ще один особливий політ – серпневий – який ледь не завершився трагічно. Після виконання завдання, до лінії фронту залишалось якихось 10 кілометрів, коли Євген Нечипоренко побачив, що німецька зенітка зачепила його літак. З крила літака повалив густий дим. У думках пілота було одне – дотягнути до своїх. Ще пам’ятає як сідав літаком на верхівки дерев у лісі, і як до нього приїхала «полуторка», і як підбігали люди у військовій формі. Тоді все закінчилося добре. І бойове завдання, – підтвердити, чи просуваються колони противника по Варшавському шосе, – було виконано.

Вже на другий день Євген з парашутом відбув до свого 189-го Гвардійського штурмового авіаційного Брестського полку. У якому, власне, і ніс нелегкі будні війни: від Києва до Бреста. А далі була Польща. В одному з повітряних боїв Євгена Нечипоренка було тяжко поранено – передбачалась ампутація ноги. Здавалось, в одну мить все могло закінчитись…  Як же літати?! Врятував Федір Колесніков, головний хірург шпиталю №2922, який зробив неможливе – зберіг обидві ноги. Завдяки цьому лікарю Євген ще десять років після війни здіймав свого крилатого птаха у небо. В небо, між хмаринками…

Коли наша розмова підходила до кінця, з вікна було видно як по Чоколівському бульвару снували машини, Євген Мусійович вигукнув: «А знаєте, Наталко, колись тут буяли сади!».

Наталка Капустянська

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter