«Голос криці» – Наталки Поклад

Зі творчістю знаної української поетеси Наталки Поклад я знайома давно. От особисте знайомство відбулось років зо п’ять в Українському Домі, під час книжкової виставки. На запрошення Казкарки Джінні – Євгенії Пірог ми зібралися разом з Марією Морозенко, Іванною Щербиною та Оксаною Овчаровою, щоб допомогти оформити книгу «Добродій». На цій виставці я і зазнайомилася з пані Наталкою. Навіть запросила її скуштувати з нами козацький куліш, який приготувала Марія Морозенко. А він, куліш, і справді особливий… Навіть з огляду на те, що основа кулешу – пшоно, як мовиться здавна, треба змивати у семи водах.

Відтоді наші шляхи перетинались на творчих зустрічах у Публічних бібліотеках Солом’янки. Власне, ці зустрічі ще більше підтвердили мою думку, що творчість Наталки Поклад можна назвати сучасним літописом нашого народу. А це більше, ніж громадянська лірика. І тут хочеться зачитати слова Валерія Герасимчука у передмові до ювілейного видання Наталки Поклад «Голос криці»: «…коли беру в руки чергову поетичну книгу Наталки Поклад, – згадую Лесю Українку. І це не ювілейний комплімент, я не підіймаю Наталку до Лесі – до висоти її духу вона піднялася сама!». На мою думку, дуже вдале поєднання.

Народну культуру, побут, традиції, Україну – відкрив для Наталки Поклад великий подвижник Іван Гончар. Вона прожила поряд з його будинком чотири роки, які стали для неї ніби навчанням в університеті. Отам вигранилася її мрія – працювати на Україну, на українську культуру. Іван Макарович та його домашній музей народної культури багато в чому й означили громадянську позицію поетеси.

Літературний талант письменниці вигранювався у літературній студії «Кобза» при видавництві «Молодь», яку вів Володимир Забаштанський. У цю студію її привели друзі. У Фейсбуці Наталка Поклад, згадуючи той період, напише: «В літературному середовищі про Забаштанського та його видані книжки говорили з великою повагою. І ми, студійці, тим дуже гордились. Наша гордість помножилась, коли 1986 року він отримав Шевченківську премію. Школа, яку дав нам Володимир Омелянович, стала основою для духовного й літературного зростання багатьох нинішніх членів Спілки письменників».

Чверть віку Наталка Поклад мешкала на Оболоні, біля затоки. У її книжці про Київ Оболоні буде присвячено чимало віршів. А тепер стала рідною Солом’янка…

Утім, як зізнається поетеса, вона довго не могла її сприйняти: не було річки, де можна купатись улітку й моржувати взимку, а головне – далеченько від центру. А тепер не уявляє себе в іншому місці. Тут, на негамірній Солом’янці, чути землю, птаство, небеса, тут багато що нагадує людині, що вона – часточка Природи. А ще письменниця полюбили Солом’янку за меланхолійну тишу і буйну зелень дворів, за розважливу неспішність вулиць… і за електричку.

Схоже, звук електрички нагадує їй дорогу. Поки жила мама, Наталка щомісяця бувала в неї, за 300 кілометрів од столиці. Саме в дорозі народились і написано багато її творів.

А, може, такі «пісні» під звук потягів імпонують їй творити вночі?!

Наталка досі пам’ятає всі стежки дитинства. А село й понині пахне їй стиглими вишнями, медовою грушею-лимонкою на межі і цілющою бузиною, якою був зарослий яр. А ще пахне полем, по якому гуляє теплий літній вітер…

Тому і не дивно, що у творчості Наталки Поклад багато лірики.

Вересневі дні, залиті / сонцем вщерть…

Геть зажуру! / Втоми сіті геть!

Ще побігаємо босі: / сто екстрем,

серця щем, / бо вже тягне торбу осінь

ІЗ ДОЩЕМ…

У її творах знаходимо і громадянську лірику. Вона переймається тим, що сьогодні літературу теж намагаються перетворити на своєрідний шоу-бізнес. Слово, на жаль, перестає нести світло, пробуджувати в людині – Людину, допомагати їй віднаходити свою дорогу і залишати свої святощі. Комусь дуже треба, щоб у літературі, як і у житті, поменшало доброти, краси й гармонії, а побільшало потворності.

Ностальгія за первозданністю й людяністю звучить у багатьох поезіях пані Наталки, може, тому такими сонячними народжуються у неї вірші для дітей. Поетеса стверджує: все довкола нас – живе, це часточка нас, нашої любові, наших діянь, тож бережімо його, а воно збереже нас.

Я щиро радію, що на Солом’янці живе Вона – особлива поетеса, справжня українська душа.

Наталка Капустянська

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter