Грушки

Частина території між сучасними вулицями Трудових резервів і Гарматною й донині зберегла назву Грушки.

 

В сучасному короткому топонімічному словнику Грушки описані як: «Історична місцевість, колишній хутір у Солом’янському районі. Розташовані між проспектом Перемоги та вулицями Шутова, Василенка і Виборзькою. Прилягає до місцевостей Васильчики, Відрадний і Казенні Дачі. Виникла у 1869 році, коли Київська палата державних маєтностей виділила у цій місцевості 14 земельних ділянок для освоєння киянами. У 1871—1902 роках більша їх частина була у володінні дворянина, колезького асесора Костянтина Грушка та його дружини Устини Грушко (звідси — назва хутора). У 1898—1902 роках територія хутора була частинами передана військово-інженерному відомству»[1].

Схожі відомості віднаходимо й у книзі Михайла Рибакова «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва». «У 1902 р. ця територія (76 дес.) була віддана військовому відомству на заміну 38 дес., відведених під будову Політехнічного інституту»[2].

На старих картах Києва недалеко від Київського політехнічного інституту, в районі хутора Грушки, можна побачити ділянку землі, позначену як «Ферма політехнічного інституту». Що ж являло собою це забуте нині інститутське господарство?

«Хутор Грушки, расположенный очень близко от института, является образцовым хозяйством с машино-испытательной станцией, где проводятся испытания с.-х. машин и орудий и проходятся практические работы студентами»[3].

Відомості про це віднайшли на сайті Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського. «На хуторі Київським міським громадським управлінням у користування сільськогосподарському відділенню Політехнічного інституту була віддана окрема садиба площею 30 десятин для створення там «дослідної станції землеробських машин і знарядь».

Ця територія була не набагато  меншою за основну садибу КПІ, яка займала площу 38 десятин. Інститутське господарство «Грушки» (на кресленнях воно іменувалося як дослідне поле № 2, а на міських планах — «Ферма політехнічного інституту») розташовувалося за три версти від основних будівель – неподалік дачного селища Караваєві дачі (сучасний район Національного авіаційного університету). Дістатися до нього можна було від основної садиби КПІ по Борщагівській вулиці. Поруч розташовувалися орні поля, а ближче до Брест-Литовського шосе — плац площею 76 десятин, переданий військовому відомству в обмін на місце під будівництво КПІ, та цегельний завод Степана Макаровича Фузіка, одного з представників заможної сільської родини.

22 квітня 1902 року згідно з актом приймання будівель і споруд Київського політехнічного інституту імператора Олександра II правлінням інституту на чолі з директором Віктором Львовичем Кирпичовим були прийняті в експлуатацію серед інших і будівлі, що містилися на дослідному полі № 2:

  1. кам’яна будівля для випробування землеробських знарядь з дерев’яною прибудовою для манежу і житловими приміщеннями для робітників об’ємом 384 кубічних сажень і площею 125 квадратних сажень;
  2. дерев’яний сарай для складування землеробських знарядь з кам’яним погребом;
  3. дерев’яний навіс для землеробських машин і ін.

Станція випробування землеробських машин і знарядь була заснована в 1900 році, і того ж року в її розпорядження було передано частину дослідного поля. Працювати станція почала 1901 року, коли водночас із запровадженням встановлених сівозмін проводилося спорудження будівель і налагоджувалися випробування сільськогосподарської техніки[4].

В одній із тодішніх газет ми прочитали таку інформацію: «На силовой станции Киевского Политехнического Института в хуторе Грушки подросток П. Аврашко работает по 8—10 часов в день, (полагается работать 6 часов). Он возит лед, и за день перетаскивает до 70 пудов. Мало того, его заставляют колоть лед. Ученик—не мастер, с работой еще не совсем знаком. Недавно он провалился в реку, и выкупался в ледяной воде. Парню пришлось делать операцию. Не успел он оправиться, — опять его взяли в работу. На хуторе не к кому обратиться за помощью. Охрана труда должна снять подростка с тяжелой работы»[5]. Нас зацікавив і лід і річка, з якої він брався і з якою метою. Щоправда, відповіді поки що не знаємо…

Зате відшукали ще один не менш цікавий матеріал про Грушки. А розміщений він на сайті Національного університету біотехнологій і природокористування України. Авторка — директорка музею історії НУБіП України Марія Поливач зібрала й дослідила матеріали про те, що в Грушках знаходилися «в складі допоміжно-навчальних установ і продукційних підприємств Київського сільськогосподарського інституту (КСГІ) машиновипробувальна станція та її дослідне поле».

З цілої низки матеріалів, що їх пощастило з великими труднощами роздобути, можна встановити, що на станції провадилося в широких розмірах випробування різних с.-г. машин і знаряддя, і для цього на станції було досить відповідного приладдя. Не так стоїть справа з другою частиною станції – дослідним полем.

«Розміри землі досвідного поля розбито на правильні квадрати подесятинно 40х60 кв. саженів (1 сажень = 2.1336 метра).

Згідно деяких відомостей на всій площі дослідного поля було чотири плодозміни – 3-х, 4-х, 6-ти та 8-мипільний, на яких провадилися деякі досліди з культурами, але на початок організації теперішнього господарства, тобто 1921 р., жодних плодозмін там не було і жодних дослідів не провадилося.

Машиновипробувальна станція з 1916 р. теж не працювала і від усього устаткування майже нічого не лишилося.

За часів Першої світової війни садибу станції передали військово-промисловому комітету…

Що ж до лабораторного устаткування, то його фактично не було. Всього приладдя тільки і є, що сушильна шаховка та декілька бурів для виймання ґрунту.
В таких обставинах на весні 1922 р. довелося починати відновлення машиновипробувальної станції й дослідного поля. Спеціальних коштів для цього не було і до роботи доводилося приступати господарським способом.

Увесь необхідний насіннєвий матеріал для обсіву 85 дес. 1365 кв. саж. землі взяли в позику. Більше 1000 пуд. картоплі на насіння купили за готівку. Завдяки всьому цьому 1922 р. вдалося обсіяти й використати різними культурами 85 дес. 1365 кв. саж. дослідного поля з прирізкою та 500 дес. землі господ. «Губтрансу».

Результати врожаю цього року були такі: жита пізньої сівби восени 1921 р. — 60 пуд. з десятини, ранньої – 130 пуд., всього жита 980 пуд.; пшениці — 312 пуд.; вівса — 1450 пуд.; картоплі 8 дес. — 8000 пуд. і різних дорогих городніх культур на площі 3 дес. було 4 тис. пудів. Поруч із цим, частину землі було зайнято під розведення різних дорогих культур, спеціально для репродукцій як зернових, так і коренеплодів. З весни 1922 р. приступили до відновлення плодозмін досвідного поля — 3-х, 4-х, 6-ти і 8-мипілля і на прирізаній частині завели тимчасово семипілля з сівбою трави (конюшина).

На осінь 1922 р. господарство дослідного поля, що зветься тепер госп.хут. «Грушки», значно зміцніло. В активі господарства з’явилася значна кількість всякого зерна, фуражу і порядний інвентар, як живий, так і технічний, правда не зовсім достатній. Тому увагу звернули на дорожні культури. В господарстві польової землі лишилось 85 дес. 1365 к.с., бо строк оренди господарства «Губтрансу» скінчився.

Станом на 1923 р. у районі «Караваєвих дач» при хуторі Грушки міститься машиновипробувальна станція та дослідне поле на площі 29 дес. (межовою інструкцією царського уряду 1753 р. визначено розмір десятини у 2400 кв. саженів, що становило 10 925 м², тобто 1,0925 га) польової та садибної землі, із них 3 дес. садиби, 2 під шляхами й ровами і 24 польової. З живого реманенту було: 3 коней, 2 возів, і деяке хліборобське знаряддя.

Штат службовців і робітників: 1 завідувач станцією. 1 завідувач господарством, 1 монтер, 1 старший робітник, 1 конюх, 1 робітник, 1 сторож нічний, 1 сторож денний.

Врожай 1923 р. дає такі цифри по культурах: пшениці озимої — 1075 п., жита озимого — 1100 п., пшениця яра — 50 пуд., вівса — 1120 п., гороху «Вікторія» — 150 п., проса — 400 пуд., гречки — 150 п., конюшини (сіна) — 400 п., вікового сіна — 500 п., різної соломи — 4500 п., цукрових буряк — 3650 п., кормових буряків — 1600 пуд., картоплі — 900 п. і дрібних городніх — моркви, буряків, томатів, капусти та огірків — 3000 пуд.
Загальна кількість коней в господарстві 13 шт., рогатої худоби 6 шт., свиней — 6 шт., птиці — 12 шт.

З розвитком культурного с.-г., було звернуто деяку увагу і на діяльність машиновипробувальної станції. За 1922 р. та 1923 р. було випробувано декілька плугів культиваторів та сівалок заводу «Червоний Плугатар», але робота ця не стала постійною, бо лабораторія ще не цілком впорядкована, кошти ж від цьогорічного врожаю було повернуто, головним чином, на відновлення як самих будинків, так і устаткування»[6].

Під час Першої світової війни у Грушках на землях, які належали військовому відомству, було розташовано розподільний пункт звідки солдатів відправляли на фронт. Потерпаючи від нестачі продовольства та не будучи задоволеними політикою Центральної Ради, яка загравала з Тимчасовим урядом, солдати, натхненні Миколою Міхновським, автором брошури «Самостійна Україна», 18-19 липня вирішують захопити владу у Києві. Виступивши з Грушок (Біля м. Берестейська), повстанці рухалися в бік Бесарабки. Повстання придушила Центральна рада, а Грушки у 1921 році приєднали до Києва.

«Липневі події значно загострили ситуацію в країні. Особливого забарвлення протікання кризи набуло в Україні, передусім в Києві. Сталося так, що саме на момент прийняття Другого універсалу випало солдатське заворушення, що дістало гучного розголосу як «виступ полуботківців». Незважаючи на те, що цю подію не оминав жоден історик, який аналізував розвиток революції в Україні 1917 р., тут залишається дуже багато неясного. Брак документів (можливо, про це хтось вчасно потурбувався), непослідовність, непередбачуваність поведінки і самих полуботківців, і тих хто мав стосунок до цієї справи, не дають змоги однозначно передати й оцінити хід подій.

На початок липня на розподільчому військовому пункті с. Грушки близько Києва зібралось біля 5 тис. солдат-українців (значна частина з них прибула з Чернігова). Серед бранців були й явні дезертири, навіть кані елементи. Їх хотіли негайно відправити на фронт, але вони заявили, що не зрушать з місця, поки не одержать дозвіл сформуватися в окрему військову частину, а саме, в полк ім. гетьмана П. Полуботка. Цю ідею, за свідченням учасників, висунули представники Українського військового клубу ім. П. Полуботка в Києві, зокрема, поручик М.І. Міхновський.

Розглянувши 4 липня вимоги полуботківців, які під впливом агітаторів чимраз дужче висловлювали бажання залишитися в Києві «боронити волю України», Центральна Рада спорядила до них делегацію (В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Петлюра, О. Шульгин та ін.). Однак солдати дуже прохолодно зустріли останніх і відмовились виконати рішення Української Ради та її Генерального комітету про негайний виступ на фронт. Не зваживши на умовляння емісарів Центральної Ради, більша частина полуботківців приступила до виконання плану, наміченого їхніми поводирями. Намічено було захопити всі найважливіші пункти Києва, в першу чергу Печерську фортецю й Арсенал, Київську раду робітничих депутатів, Штаб Київської військової округи, товарну станцію, державну скарбницю і банк, головну команду міліції, мости на Дніпрі, адміністративні будівлі тощо. Мотивувались ці дії так: «… ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. <…> … ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом»[7].

[1] Пономаренко Л., Різник О. Київ. Короткий топонімічний довідник. К. : Вид-во Павлім, 2003.  С. 21.

[2] Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. С. 19.

[3] КПИ и КСХИ / Пролетарская правда. 1924. №  5. 6 января.

[4] Андреєв І. КПІ на Грушках [Електронний ресурс]. Електрон. текст дані. Режим доступу : https://kpi.ua/grushki (дата звернення 30.072021).

[5] Подросток работает не по силам /Пролетарская правда. 1925. № 411. 4 марта.

[6]Поливач М. Діяльність одного з навчальних підрозділів КСГІ хутору Грушки. 1923 р. [Електронний ресурс] // Національний університет біоресурсів і природокористування України : сайт. – Електрон. текст дані. Режим доступу : https://nubip.edu.ua/node/90725 (дата звернення 30.07.2021).

[7] Солдатенко В. Ф. Центральна Рада та українізація армії // Український історичний журнал. 1992. № 6. С. 28.

 

Вулиці місцевості Грушки

Гарматна вулиця – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевості Казенні дачі, Караваєві дачі, Грушки, Шулявка. Пролягає від проспекту Перемоги до Відрадного проспекту та Ніжинської вулиці. Прилучаються вулиця Олекси Тихого, Машинобудівний провулок, вулиці Машинобудівна, Генерала Тупикова, бульвар Вацлава Гавела, Борщагівська вулиця та проспект Любомира Гузара.

На планах початку минулого століття теперішню Гарматну вулицю, тоді ще заміську, називали «Польова дорога». Під час Першої світової війни тут діяли артилерійські склади. Тож відтоді магістраль була відома як «Гарматний шлях».

Сучасна назва – з другої половини 1940-х років.

Важливі адреси вулиці Гарматної:

2 – ГП «Конструкторське бюро лазерної техніки»

2 – «Київприлад»

2 – «Артикон»

7 – Будівельний супермаркет «Олді»

10 – Київський професійний ліцей Авіант

26/2 – Будинок культури «Росток»

30а – Дитячий садок № 225

33а – Поштове відділення №67

35 – Церква Святого Іоанна Хрестителя

36 – Поліклініка № 1 Солом’янського району

41 – Дитячий садок № 383

47 – Поліклініка (МСЧ) НАУ

51а – Клуб Форсаж

51 – Гуртожиток № 3 НАУ

53 – Гуртожиток № 4 НАУ (ФАВТ)

Вулиця Миколи Василенка – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевості Відрадний, Грушки. Вулиця виникла в середині XX століття, мала назву Високовольтна (вздовж вулиці проходить ЛЕП до НАУ).

З 1965 року  – вулиця Трудових Резервів, з 1985 року – вулиця Ватченка, на честь українського партійного і державного діяча Олексія Ватченка.

Сучасна назва на честь українського правознавця Миколи Василенка – з 1991 року.

Василенко Микола Прокопович – український вчений-історикгромадський та політичний діяч. Член Товариства українських поступовців (ТУП)1917 року — член Української Центральної Ради, куратор Київського шкільного округу, член Київського товариства старожитностей і мистецтв. За Гетьманату 1918 року – виконувач обов’язків отамана Ради міністрів, міністр освіти, голова Державного Сенату. Взяв участь у відкритті українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському. Від 1920 року – співробітник Української академії наук (УАН). У 19211922 роках – голова-президент Української академії наук.

Після закінчення прогімназії в місті Глухові та Полтавської гімназії навчався на історико-філологічному факультеті Дерптського університету.

Починаючи від 1890-х років Микола Василенко працював у Історичному товаристві Нестора-літописця (від 1919 року – голова товариства), в Архіві давніх актів, був співредактором часопису «Кіевская старина». Також працював викладачем історії в київських гімназіях, протягом 19031905 років – співробітник Київського губернського статистичного комітету. Був членом Київської старої громади, інших громадських і культурних товариств.

3 травня 1918 року гетьманом Павлом Скоропадським призначений виконувачем обов’язків отамана (голови) Ради Міністрів Української Держави. Організаційні здібності Василенка, його вміння згуртувати навколо себе однодумців, залучити до формування державного апарату висококваліфіковані, досвідчені кадри сприяли певним надбанням уряду у фундації провідних засад державного ладу та управління. На крайовому з’їзді партії кадетів (8–14 травня 1918 року) Василенко увійшов до складу головного комітету партії. В останній день роботи з’їзду у своєму виступі він наголосив на потребі створення самостійної партійної організації в Україні.

У період від 3 до 20 травня Василенко тимчасово виконував обов’язки міністра закордонних справ Української Держави.

Після зречення гетьмана й зміни влади Микола Василенко працював у вузах Києва, в Українській академії наук. У липні 1920 року його обрано академіком УАН, головою Соціально-економічного відділу, за рік – головою-президентом академії, але радянським урядом він не був затверджений на цій посаді. Водночас він очолював Товариство правознавців Української СРР, редагував «Записки Соціально-економічного відділу УАН».

У квітні 1924 року Миколу Василенка засуджено до 10 років позбавлення волі в сфабрикованій НКВС справі «Київського обласного центру дій». Під тиском наукової громадськості вирок було переглянуто й наприкінці 1924 року вченого звільнено. Він повернувся до наукової діяльності, однак стан його здоров’я погіршувався з кожним роком. Через тяжку нервову хворобу він не міг повноцінно працювати.

Микола Василенко залишив по собі велику наукову спадщину. Ще в дореволюційний час під впливом Олександра Лазаревського поєднував дослідницьку роботу з публікацією історичних джерел.

Василенко опублікував близько 500 наукових праць.

Про  цікаві факти з біографії Василенка Миколи можна почитати у книзі «Київ. Енциклопедія» / Валерій Абліцов у бібліотеці ім. Ф. Достоєвського.

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter