Кучмин Яр

Кучмин Яр – історична місцевість, колишнє селище у Солом’янському районі м. Києва.

Деякі дослідники вважають, що вперше назва «Кучмин Яр» зявилася в довіднику «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 р., де місцевість згадується як «Хутор Кучмин Яр при д. Совках (казенных). І не лише згадується, а й описується так: «В нем дворов (Кучмин Яр авт.) 11, жителей обоего пола   45 чел., из них мужчин 19 и женщин 26. Главное занятие жителей – хлебопашество. Расстояние от уездного города до хутора — 2 вер.; от ближайших: железнодорожной станции — 2 верст, пароходной — 7 верст, телеграфной — 5 верст, почтовой (казенной) – 9 верст, почтовой (земской) — 9 верст. Железнодорожная станция носит название «Киев». В хуторе числится земли 39 десятин; вся она принадлежит бывшим государственным крестьянам; хозяйство ведется по трехпольной системе. Крестьяне хутора имеют запасный хлеб нераздельно с обществом с обществом крестьян д. Совок. В хуторе никаких заведений и учреждений не имеется[1].

Утім, з історичних досліджень Києва (зокрема Солом’янки) Світлани Архипової дізнаємося про згадку про Кучмин Яр ще раніше. Так, «7 січня 1834 р. згідно з положенням «Об устройстве  Кієва» в місті почали будувати Києво-Печерську фортецю. 28 травня 1857 р. на заміну землі, вилученої для її будівництва, Києву була відведена частина земель Петропавлівсько-Борщагівської волості Київського повіту площею 898,33 десятин з платежем оброку по 486 руб. 82,5 коп. щорічно. Внаслідок цього мешканців Печерська частково переселили на територію між р. Либідь і Черепановою горою, а частково розселили вздовж Либеді і Кучминого яру, де й виникла Солом’янка (вся Солом’янка тоді називалась Кучминим Яром).

Але при передачі землі виявилося, що частина земельної території в кількості 17,90 дес. була зайнята під садиби відставних солдат (4,69 дес.) та інших осіб різного звання (13,21 дес. офіційно, а в дійсності більше). З часом кількість населення збільшувалась, в першу чергу була заселена частина незручної землі, що знаходилась під цегельним заводом і сінокосом.

Пізніше Київське міське управління, згідно з роз’ясненням Міністерства внутрішніх справ від 26 червня 1864 р. за № 4376, частину цієї землі почало давати в користування під забудову спочатку без контрактів, а згодом по терміновим договорам, частина ж землі заселялась самовільно. Таким чином виникли передмістя Верхня і Нижня Солом’янки, Кучмин і Протасів Яри»[2].

Ще одним, на наш погляд доволі цікавим документом, де згадується Кучмин Яр, є документ «О присоединении к гор. Киеву смежных с ним поселков Верхней и Нижней Соломенок, Кучменова и Протасова Яров и Батыевой горы» за 1910 рік. З цього документу, дізнаємося, що «Предместье города Киева: Нижнюю Соломенку, пространством около 6 десятин, и Верхнюю Соломенку, Кучменов и Протасов Яры и Батыеву Гору, с прилегающими к ним землями, пространством до 443, 66 десятин, в ключить в пределы названого города, с тем <…>

  1. II) Чтобы в отношении Верхней Соломенки, Кучменова и Протасова Яров и Батыевой горы соблюдались нижеследующие условия:

а) предместье эти образуют особый избирательный участок (ст. 34 Гор. Пол. Св. Зак., т. II, изд. 1892), если число избирателей в них достаточно для выбора хотя бы одного гласного; в противном случае они присоединяются к одному из соседних избирательных участков. <…>[3].

Щоправда, до цього Кучмин Яр «побував» ще в одному «утворенні» — у так званому експериментальному місті Олександрія. Річ у тім, що у 1903 р. деякі з домовласників Солом’янки порушили клопотання перед Губернським по селянським справам присутствієм про утворення із цих передмість містечка зі спрощеним міським управлінням. Планували його назвати «Олександрією», на честь дружини Миколи ІІ — російської імператриці Олександри Федорівни. У цьому солом’янську громаду підтримали й інші київські передмістя — Олександрівська слобідка, Кучмин Яр та Батиєва гора. Навіть надійшов лист: «З Петербургу офіціально повідомили голову т-ва хазяїв будинків з Вищої та Нижчої Солом’янки і Протасового та Кучминого ярів, що їхнє прохання про перейменування в г. Олександрію затверджено. Київське в справах присутств. вже одержало наказ сената про наділення мешканців В. та Н. Соломянки і Протасового та Кучминого ярів вигонами з тієї землі, що в 1858 р. була отдана на користування Київу»[4].

У нас залишилося нез’ясованим, звідки ж пішла назва «Кучмин Яр»… Історик Олександр Михайлик зазначає: «Історія ж про те, як жителі села Совки Максим і Степан Кучменки отримали земельні наділи біля хутора Паньківщина, почалася 1873 року. Ось що писав у своєму рапорті від 27 квітня 1900 року міський землемір: «За люстрацією 1873 року місце, де тепер володіють селяни Кучми та особи, що придбали від них ділянки землі за кріпосними актами, на плані 1858 року змальоване орною землею та балкою. Тому на якій підставі 1873 року надали в наділ селянам с. Совок Максиму Кучменку 2, 08 десятини, Степану Кучменку 1,75 десятини та Якову Бондаренку 0,67 десятин, а всього 6,79 десятин — з числа приєднаних до Києва казною»[5].

Власне, з 1873 року хутір Паньківщина і мав назву Кучмин Яр[6]. А до цього часу — до середини XVIII ст., як виглядала Паньківщина можна бачити з опису Києва 1766 року, істориком Іваном Лучицьким: «Особо <…> стоял другой монастырский двор, носивший название Паньковщина. Большое хорошее строение возвышалось среди двора. <…> В том же дворе начата была постройка винокурни и бровара, которые не были еще окончены в 1766 г. К двору примыкал окружавший его лес в 150 сажен в окружности и сенокос на Лыбеди на 300 копен. Здесь… ловили рыбу, больше карасей, а на мельнице о 2 камнях мололи монастырскую муку.

То был особый, самостоятельный двор. Никакого поселение вокруг него не существовало, единственными и постоянными его обитателями были наемные рабочие, всего 6 семей.

Взрослое население состояло из 7 мужчин и 9 женщин. Наемная плата была сравнительно весьма высокою для того времени. Две семьи, жившие вместе, нанимались за 24 р. в год   на одежде и пище монастырской. Им принадлежал по-видимому главный надзор за двором. Затем мельник и еще один рабочий получали по 12 р. в год.

Монастырь владел сверх того и посполитыми, по все они поселены были Шулжинском подворье. Он отвел своим крестьянам 12 дворов и бездорныя хаты и поселил здесь 18 семей в 15 избах.  <…> Монастырь наделил их пахотною землею и предоставил право въезда в лес за дровами. Для обработки этой земли крестьяне располагали всего 10 волами 4 лошадьми. <…> Из 14 домохозяев у 6 была земля, в остальных ее не было, но только 6 жили с заработков, один занимался ткацким ремеслом и один состоял при мельнице, за что был освобожден от панщины и получал сверх того известную часть помола»[7].

Як забудовувався Кучмин Яр, на нашу думку, досить вдало описала історик архітектури Валерія Ієвлева. Тому надаємо опис з її праці «Малоповерхова житлова забудова Києва (робітничі селища) 30—50-х років»:  «Типологічно робітничі селища Києва довоєнного часу поділялися на два типи: садибні малоповерхові (селище ім. 1 Травня, забудова Кучминого та Протасового Ярів) і комунальні багатоповерхові, з будинками в три-чотири поверхи й вище.

Житлова група відомчої забудови ТЕЦ-3, 1949—1955 рр.

Розташована в Кучминому Ярі, в кінці колишньої вул. Мокрої, яку було прокладено в II пол. 19 ст. вздовж русла однойменного струмка, який у 18 ст. був притокою р. Либеді.

Група розміщена серед приватної забудови на північному схилі Батиєвої гори та межує з Солом’янським пейзажним парком. Забудова сформована на основі семи житлових будинків, розташованому на терасовому схилі. Житло зводилося в два етапи: спочатку будинки верхньої тераси, потім — нижньої. Забудова сформована на основі компактної житлової групи з використанням трьох типів будинків малометражного житла з обслуговуючими приміщеннями на перших поверхах (магазин, дитячий садок, пункти побутового обслуговування тощо).

Будинки цегляні, обличковані червоною цеглою. За проектом пропонувалося в обличкуванні застосувати натуральне каміння (граніт) для цоколя, для декорування порталу входу та для обрамлення вікон-вітрин побутово-обслуговуючих приміщень першого поверху. При цьому планувалося використати «рване» каміння, яке не обтесується, а проходить тільки первинну обробку і після цього підбирається на місці. Сходи та площадки в структурі житлової групи повинні були бути з граніту або бутового каменю. Бордюр для газонів та квітників пропонувалося виконати з керамічного штахетника. Але запропоновані проектом дорогі заходи по декоруванню та упорядкуванню території в процесі будівництва були дещо спрощені (замість граніту було виконано імітацію гранітної кладки — штучне каміння на основі цементного розчину). Пропоноване замощення двору було замінене на асфальтоване, а сходи виконані залізобетонними. Деякі елементи дворового упорядкування, як-от: огорожа навколо житлової групи (за проектом металева на цегляних стовпах) та декоративний басейн (з скульптурою посередині) тощо, які були запропоновані проектом, так і не було виконано, хоча озеленення дворового простору — квітники та партерну зелень у вигляді невисоких кущів було здійснено»[8].

[1]Список населенных мест Киевской губернии // издание Киевского губернского статистического комитета.  К. : Типография Ивановой, 1900. С. 57.

[2] Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. С. 23.

[3] Известия Киевской Городской Думы. 1910. № 10. Октябрь. С. 1–2.

[4] Соломянку переіменовано заштатним городом Олександрією // Рада. 1909. № 6. 9 січня.

[5] Михайлик О. Паньківщина – Кучмин яр // Протасів пост. 2020. № 8. С. 5.

[6] Кучмин Яр [Електронний ресурс] // Вікіпедія. Електрон. текст. дані. Режим доступ: https://uk.wikipedia.org/ (дата звернення 30.07.2021).

[7] Лучицкий И.В. Киев в 1766 году // Киевская старина. 1888. № 1–3. С. 44–45.

[8]Ієвлева В.П. Малоповерхова житлова забудова Києва (робітничі селища) 30–50-х років // Праці Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень / Наук.-дослідн. ін-т пам’яткоохоронних досліджень. Київ : Фенікс, 2008. Вип. 4. С. 138–139.

Одна із невеличких затишних вулиць нашого району, яка пролягає віл вулиці Кудряшова до вулиці Кучмин яр від 2016 року носить ім’я Людмили Проценко – українського історика, архівіста, фахівця з некрополістики.

Людмила Андріївна Проценко народилася 19 квітня 1927 року в Києві в сім’ї засновника української школи гри на флейті, професора Київської консерваторії, заслуженого артиста УРСР Андрія Федоровича Проценка та оперної співачки Клавдії Кузьмівни Демидової-Демиденко. Вона є прямим нащадком родів Богдана Хмельницького і Павла Тетері. Людмила Проценко здобула дві вищі освіти. Професію історика-архівіста опановувала під орудою професора В. Стрельського на історичному факультеті Київського університету (1946–1951 рр.). А вокального мистецтва навчалась в Київській консерваторії (1949–1954 рр.)у відомої співачки і педагога Марії Донець-Тессейр (дружини видатного українського співака Михайла Донця, страченого в катівнях НКВС. А ще вона працювала вчителькою історії в київській школі № 38, і її учнем був відомий києвознавець Михайло Кальницький.

 Більше про Людмилу Проценко читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/04/blog-post_2.html

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter