Леонід Олійник – Крилач із Великих Деревичів

Театральна педагогіка – тіньовий бік театрального процесу. Писати про її представників у нас якось не заведено, але навряд чи це можна вважати справедливим. Судіть самі. Людина, про яку піде мова, свого часу навчила акторської та режисерської професії близько 240 чоловік. Серед них тільки заслужених артистів – понад сорок. Одинадцять його учнів стали народними артистами. Серед них троє визнані гідними вищого творчого звання – народний артист. Та якщо імена Еліни Бистрицької, Сергія Данченка, Степана Олексенка та інших відомі кожній культурній людині, то ім’я того, хто дав їм професію, знає дуже обмежене коло людей. Це – Леонід Артемович Олійник[1].

За розповідями студентів, Леонід Артемович був незвичайно обдарований як актор, але життя пов’язало виключно з театральною педагогікою. Леонід Артемович Олійник мешкав на вулиці Єреванській. Саме на Єреванській можна було побачити, чи не найбільше і студентів столичного театрального вузу, і знаних майстрів сцени, які приїздили в гості до свого педагога.

Лариса Недін, актриса, поетеса, заслужена артистка України згадує:

  • Перше моє знайомство з Леонідом Олійником… Заходить в аудиторію повненький чоловік з блакитними-блакитними очима, розмовляє вишуканою українською мовою, з почуттям гумору, разом з тим, досить суворий. Перше півріччя я його побоювалась, і не тільки я – більша половина курсу. Правою рукою Леоніда Артемовича була Ада Роговцева. Вона відчула, що ми його трохи побоюємось, й каже: «Він – чудовий старик!. Як прообраз у Хемінгуея «Старий і море». Ви просто йому довіряйте й слідуйте за ним, він – прекрасний!». Цього було достатньо, щоб впала якась залізна завіса, щоб ми йому повірили. Він настільки був інтелігентним, а в процесі викладання, коли ти формуєш молодого актора (тепер я точно це знаю) дуже важливо багато знати про нього. Він ніколи нікому не розповідав того, що знав про кожного з нас. А знав дуже багато, бо ми були дуже відверті з ним…

Учні про педагога…

Лариса Недін, актриса, поетеса, заслужена артистка України:

  • Леонід Артемович Олійник. Для мене – і батько, і педагог, і наставник.

Батько – бо одинокій у чужому тоді для мене місті Києві, мені не було до кого звертатись у сутужні моменти життя за порадою, і він завжди знаходив час – чи у парку, чи після занять в аудиторії, чи за чашкою чаю – завжди можна було розраховувати на задушевну розмову, зігрітись теплом і увагою його родини.

Педагог! Бо по сьогоднішній день свої успіхи чи провали звіряю: «А що би сказав Леонід Артемович?» Інколи навіть чую його інтонації.

Наставник!  Бо поталанило попрацювати з ним і як з колегою (викладала на одному з його курсів сценічну мову і майстерність актора) і назавжди запам’ятала, як він спілкувався з колегами, як одним словом, штрихом інтонаційним міг розвіяти сумніви чи підбадьорити, підняти настрій.

Він для мене, для мого покоління – Старійшина української театральної школи. Простий і мудрий. І неправда, що незамінних людей немає. Його ніхто не зміг замінити. Ні для нас – завжди його студентів, ні для театральної школи загалом[2].

Олег Шаварський, народний артист України:

  • Леоніда Артемовича я пам’ятаю як вимогливого, строгого, навіть суворого, пунктуального, дисциплінованого; до студентів він завжди звертався «товаришу Гуменюк», «товаришко Яремчук», «товаришко Дука». І лише на четвертому курсі декого міг назвати по імені. Це одразу привертало увагу і всі відмічали про себе: «О, студент такий-то заслужив честі, що учитель звернувся до нього по імені». Не знаю, що було істинною причиною такої поведінки Леоніда Артемовича: турбота про свій авторитет, бажання не допустити, щоб студенти «сіли на шию», чи просто на перших курсах іще не пам’ятав усіх по імені, але так було і це всіх нас дисциплінувало, іноді трішки ми його побоювалися. Коли ж через десять років після закінчення інституту Леонід Артемович запросив мене працювати поряд з ним, я був вражений зміною, що відбулася з шанованим вчителем – до студентів він звертався «Юрко, Сашко, Оленко». Мені здалося, його сприймають як рідного дідуся, жартують, навіть іноді галасують, сперечаються з поважним педагогом. Я був вражений такою переміною!. Але то було лише перше враження, Леонід Артемович залишився тим самим. Просто пройшов час, його авторитет був уже настільки великий, що йому не треба було про нього піклуватися…[3].

Сергій Кустов, народний артист України:

  • Кожен, хто пам’ятає Леоніда Артемовича, той в першу чергу згадує його великі голубі очі. Спокій і зовнішня стриманість – ось, що нас тягнуло до нього – Вчителя, і звичайно – Слово, що були настільки точно підібрані і так, перетворюючись в речення, лягали в наші голови і серце спокійно і м’яко. Бачити Леоніда Артемовича злим, роздратованим – це була велика рідкість. А от гнів. Ми, його учні, пам’ятаємо його «WAS IST DAS», – перефразовуючи «не вірю» Станіславського «Що це таке?» – українською мовою звучить не так переконливо[4].

Ада Роговцева, народна артистка України:

  • Нам було добре разом. Одинадцять років ми працювали поруч. Вболівали за кожного студента, сподівалися, раділи. Я була другим педагогом на курсі, який очолював Леонід Артемович. Моїм обов’язком було вести журнал, складати програми і таке інше. Я цього страшенно не люблю і все відкладаю на потім. Знаю за собою цей гріх. І ось якось щоб не підводити Леоніда Артемовича приходжу, щоб зробити цю паперову роботу і бачу все заповнене, складене, записане. Я:
  • Леоніде Артемовичу, це ж мій обов’язок, навіщо ви все зробили за мене…

Він сміється.

  • Ви жінка. Я лицар.

Він був лицарем в житті, в педагогіці[5].

 

Підготувала Наталка Капустянська

 

[1] Патріарх акторської школи / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dt.ua/SOCIETY/patriarh_aktorskoyi_shkoli.html

[2]  По той бік очей / Збірник, присвячений 90-річчю з дня народження Леоніда Артемовича Олійника. – 2009. – С. 35.

[3] Там само. – С. 30.

[4] Там само. – С. 28.

[5] Там само. – С. 24.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter