Микола Сингаївський

Є в Києві невелика, типова для нецентральних магістралей, вулиця Освіти. Її назва, на перший погляд прозаїчна, глибоко символічна. Вона стала для не лише для юнаків та дівчат вулицею знань і освіти, а й напоєна романтикою та високими мріями і сподіваннями. На початку вулиці стоїть гуртожиток студентів Київського університету імені Тараса Шевченка. Саме у  будинку №4 у різні часи жили, як писав Микола Сом, майбутні класики української літератури. Серед них – Микола Сингаївський.

 

 Серед зеленошумних поліських сосняків на Житомирщині біліє стінами чепурних хат село Шатрище. Його дуже люблять лелеки: з ранньої весни до пізньої осені бродять вони берегами озер і тихої, прозорої річки Уж. «Лелеки для мене – символ вірності рідній землі», – напише згодом поет Микола Сингаївський. Тут, у селі Шатрище Житомирської області в сім’і хлібороба 12 листопада 1936 року народився Микола Федорович Сингаївський.

Писати почав ще навчаючись у школі міста Коростеня. Певний вплив на Миколу мав старший брат Петро, який, приїжджаючи з Києва (навчався на філфаці Київського державного університету), розповідав про університет, про цікавих людей, про письменників, з якими випало тому зустрічатися. А одного разу Петро привіз зі столиці на канікули Юрія Мушкетика – письменника, який вже тоді був відомий і скрізь друкувався. Микола з радістю дивився і на брата, і на гостя, які все говорили про літературу, записували щось до блокнотів. Не втерпів – потайки зазирнув до братових записників, а там повно віршів… Значить брат поріднився з поезією?

Максим Тадейович Рильський відвідував тоді Житомир як кандидат у депутати Верховної Ради СРСР, і ось Миколі Сингаївському було надано можливість від імені підростаючого покоління Поліського краю привітати віршами письменника-земляка: «Коли я прочитав свій вірш, – згадував Микола Федорович, – мені враз здалося, що народ хоче ще мене слухати. Заціпеніло стою на сцені й з острахом позираю на класика. А він так лагідно глянув на мене й мовив: «Читайте ще, Миколо». І полинули натхненні вірші, що прославляли рідний край – Житомирщину: …Встає над Тетерів-рікою / Моя столиця обласна. Коли стихли овації, Максим Тадейович підвівся і підійшов до хлопчини. Погладив його розкуйовджений чуб і тихо мовив: «Вас, Миколо, сам Бог поцілував у голівку», – і продовжив, – «То що, кажеш, столиця обласна?» Взяв у нього той школярський зошит і через місяць добірка поезій простого селянського хлопця з напутнім батьківським словом Рильського з’явилася в солідній тоді «Літературній Україні».

Дмитро Павличко у передмові до збірки пісень «Безсмертник» писав: «Пісні М. Сингаївського близькі до фольклорних, ясні й прості за образною системою, але головне їхнє достоїнство в тому, що вони відбивають зворушення сучасної людини, яка шукає й знаходить основоположні моральні цінності в своєму зв’язку з рідною землею, бачить свою душу крізь чисті джерела того краю, де минулося її дитинство».

Пісня заволоділа душею поета з дитинства, з юнацьких літ. Як зізнавався сам Микола Федорович, він завжди мріяв сам створити пісню. Понад п’ять сотень пісень написав поет, багато яких на слуху в шанувальників мистецтва. Це «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Волошкове поле», «Поле моє, ти, поле», «Україно, зоре моя» та інші. Та найперша поміж них – «Чорнобривці». Одразу після війни кожна хата в рідному селі Миколи Сингаївського, Шатрищах, була обсіяна чорнобривцями. Їх спочатку сіяли, а потім вони, десятки різновидів і кольорів, цвіли до пізньої осені, сохли і самі собою насівалися з року в рік. Село потопало ніби в чорнобривцевому раю. Милішим за всякі заморські парфуми був для нього запах жовтявої квітки, покладеної на долоню і трохи потертої. Будучи студентом філологічного факультету Київського університету, Микола Сингаївський зі студентами-активістами вперше потрапив до Франції. І, здається, у Парижі він побачив раптом величезну клумбу з різноманітними квітами, що довкруж обсіяні були якраз чорнобривцями. То таке справило на нього враження – квіти його мами так далеко від Шатрищ – що саме там, у Франції, і були написані перші рядки невмирущих тепер «Чорнобривців». На той час вони вже дружили з Володимиром Верменичем.

Микола Федорович повернувся з Франції і розповів про свій задум пісні про матір та чорнобривці Верменичу. У композитора вже була музика, під неї якраз і лягли ті вірші, початі в Парижі. То був 1957 рік. Вперше пісня прозвучала в шістдесятому році в Київській філармонії на творчому вечорі видатного артиста Костянтина Огнєвого.

А народне визнання прийшло до «Чорнобривців» після виконання К. Огнєвим цієї пісні в Канаді. Ось як він сам про це писав: «Літня естрада. Сила-силенна народу. І починаю я співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, із задніх лавиць піднімаються люди і виходять, просто-таки вибігають. Мені аж холод по серцю війнув. Однак за кілька хвилин всі ті люди повертаються і несуть оберемками квіти, чорнобривці. І поки я доспівав, то вся сцена була в тих чорнобривцях».

 

Підготувала Наталка Капустянська

 

У публікації використано інформацію з доступних джерел, зокрема біобібліографічний нарис до 80-річчя з дня народження Миколи Сингаївського «За землю свою я у слові згорів…»   / Коростенська районна бібліотека ім. М. Сингаївського ; Методично-бібліографічний відділ ; уклад. Л. П. Власенко. – Коростень, 2016. – 24 с.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter