Микола Сом

На початку вулиці Освіти стоїть легендарний гуртожиток студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З його кімнат, в різні часи неспокійного XX століття, вирушили в світи юні наші співвітчизники, які стали знаними в Україні поетами, прозаїками…

Зореносною і доленосною стала вона в повоєнні роки для требухівського хлопця Миколи Сома.

Про вулицю Освіти зі записів Світлани Гули розповідає сам поет, учитель Микола Сом.

…Серед славних та багатолюдних вулиць, проспектів та бульварів столиці України, вулиця Освіти може здатись комусь непоказною, непомітною. Але є люди, для яких ця невеличка вулиця є дороговказом у життя, чималою частиною буття, долею і радістю, натхненням і першою любов’ю.

Для мене особисто повернутися на вулицю Освіти – це зустрітися із своєю юністю, із своїми незабутніми колегами і друзями. Про кого я кажу? Про відомих нині літераторів, поетів і прозаїків, які у 50-ті жили тут у студентському гуртожитку університету.

Але пригадаємо, що називалася вулиця тоді 6-ю Новою. Сучасну назву вона отримала в 1953 році.

Ми, кого в літературі називають поколінням шестидесятників, з’явилися на вулиці Освіти 1952 року, коли оселилися в студентському університетському гуртожитку.

Отже, мої перші чисто географічні враження: вулиця Освіти починалася саме з нашого університетського гуртожитку. Далі був гуртожиток педагогічного інституту. Потім – пошта, крамниця, а далі наша найрідніша бібліотека (навіть рідніша нашої університетської). А в кінці вулиці – два робітничих гуртожитки. Ось і вся вулиця, щоправда лівий бік вулиці на той час ще не був забудований. Навпроти нашого гуртожитку було роздолля для наших спортсменів улітку та зимою, та головне – то місце для наших побачень з університетськими дівчатами, а також з красунями з гуртожитку педінституту та робітничих гуртожитків.

А тепер конкретніше: саме тут навіки потоваришували і, звичайно, поселились аж для п’ятирічного життя і спілкування майбутні класики нашої літератури.

Отже, я уперше тут зустрів тоді ще студентів Шевченківського університету, нині славних, незабутніх і просто відомих поетів: юного Василя Симоненка, Віктора Близнеця (автора хрестоматійної повісті «Звук павутинки»), Василя Діденка – автора геніальної пісні «Чорнобривці посіяла мати», лауреати Шевченківських премій – Володимир Коломієць та Олесь Лупій. І, звичайно, неповторний наш Борис Олійник. Зараз я пишу великий нарис лише про одну кімнату в тому розвеселому гуртожитку на вулиці Освіти, 4, кімната №24. Тут дружно збіглися з усієї України майбутні чудові поети, прозаїки, публіцисти і перекладачі.

Ось їх імена, де серед перших назову не Василя Симоненка, а нашого спільного друга, неперевершеного знавця французької мови Анатоля Перепадю, нині відомого перекладача майже всієї французької літератури. Тут же, окрім славнозвісного Василя Симоненка і мене, поселився майбутній класик білоруської літератури Короткевич Володимир і головне, про що я раніше забував писати – чотири майбутні редактори наших центральних українських газет: Борис Рогоза «Літературна Україна», Микола Кіпоренко «Вечірній Київ», Анатолій Шевченко «Народна газета», головний редактор відомої і найбільш тиражованої газети «Сільські вісті», нині Герой України і  народний депутат І. В. Сподаренко.

Що тут ще додати: певна річ, що вечорами вулиця Освіти розмовляла нашими найпершими віршами, голосно співала українські народні пісні на балконах, і, звичайно, була свідком перших любовних побачень у сусідньому парку через вулицю. Доречно сказати, саме там я пам’ятаю поета-академіка Бориса Олійника в іпостасі футбольного воротаря нашої футбольної університетської команди.

Пам’ятаю також в кінці вулиці кінотеатр «Зірка» – наш улюблений кінотеатр, куди у дві стипендії ми іноді водили наших майбутніх дружин…

Микола Сом народився 5 січня у селі Требухів Броварського району Київської області – український поет-шістдесятник, публіцист, учитель. Член Спілки письменників України з 1958 року. Лауреат премій імені Володимира Сосюри та Остапа Вишні за літературні твори та премій фонду Тараса Шевченка, імені Дмитра Нитченка за журналістську й громадську діяльність та премії Олекси Гірника. Єдиний із київських поетів за вчительську працю удостоєний звання «Відмінник освіти України», відзначений державною нагородою «Заслужений діяч мистецтв України».

Після факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка працював журналістом у газеті, заввіділом та редактором у журналах, у Київській публічній бібліотеці імені Лесі Українки, вчителював у рідному селі.

У 1957 році, ще навчаючись в університеті, видав свою першу книжку «Іду на побачення».

У різних видавництвах України друкуються книжки поета: «Вікнами до сонця» («Радянський письменник», 1960 р.), «Мрія» («Молодь», 1964 р.), «Дума над вогнем» («Молодь», 1968 р.), «Стежка до океану» («Радянський письменник», 1973 р.), «Иду на свидание» («Советский писатель», 1975 р.), «Б’ю чолом» («Молодь», 1978 р.), «Товариство» («Дніпро», 1979 р.), «Мрія», (книжка пісень, «Музична Україна», 1979 р.).

Пісня «Мрія» на його вірші зазвучала у стрічці «Чорноморочка» (1959 р.). Твори поета лунали й у кінофільмах «Коли починається юність», «Хлопчики», «Артист із Коханівки», «Місяць травень» та ін.

На слова Миколи Сома композитори створили понад 100 пісень. Одні з найпопулярніших  – «Без вітру не родить жито», «Вишиванка», «Пливе Дніпро до моря синього»,  «Польова царівна» та «Дума про землю».

З 1960 року, упродовж 24 років, щовечора в телепрограмі «На добраніч, діти» присипляла малечу колискова Миколи Сома на музику Оскара Сандлера «Рученьки-ніженьки». Ця пісня потрапила до книги рекордів Гіннеса.

 

З доступних джерел підготувала Наталка Капустянська

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter