Обереги Наталії Снісаренко

Пригадалось мені етнографічне свято на Меланки у бібліотеці мистецтв ім. М. Бажана. Саме у цій бібліотеці я побачила справжнє святкування Маланки зі щедрівками, зі українськими стравами. Головною в цьому дійстві була пані в українському одязі, з хустиною на голові. Скажу чесно: колоритнішої жінки в Солом’янському районі я не зустрічала. А скільки того дня я почула різноманітних колядок, щедрівок та різних переспівів. Ім’я цієї колоритної пані – Наталія Снісаренко, яка має особливу любов до книжок, і не лише тому, що працює в бібліотеці.

Любов до книжок привили її бабуся, що мешкала в Гайсині, мама та Правилівська сільська бібліотека, колишнього Іллінецького району. Родина передплачувала чимало газет і журналів, серед яких і роман-газету, яку і вчителі інколи брали читати. І навчаючись у молодших класах, почала сама писати віршовані твори на вільну тему, аби мати час почитати книжку з бібліотеки. Слухаючи щоразу твори юної поетки, учителька з літератури згодом зрозуміла, що учениця таким чином вивільняє собі зайвий час для позапрограмного читання. Ще навчаючись в першому класі в м. Гайсині, брала участь в міських в поетичних заходах в Зеленому театрі місцевого парку. Згодом батьки забрали доньку назад в село, тому, що дуже скучала за меншими сестричкою та братиком, за батьками, за сільською криницею, бо і до сьогодні вважає, що у ній таки цілюща вода. А ще за сільськими традиціями, бо саме чотири села: Правилівка, Якимівка, Новоживотів, Староживотів – були об’єднані навколо одного містечка – місця дислокації козацької сотні. На той час у с. Ново-Животів була діюча церква, але відвідувати її могли лише дошкільнята, школярам ходити до церкви в ті часи заборонялось. Діти села були активними відвідувачами сільського клубу та бібліотеки. У старому сільському клубі, одному з перших в районі, проводились вечорниці, куди приходило пів вулиці ліпити вареники. Ніколи в селі не завмирала традиція виконання колядок, щедрівок, посівання, святкування Івана Купала. Особливо цікаве дійство відбувалось на Івана Купала в 1974 році, коли всі жителі козацьких селищ збиралися на березі річки й співали рідкісні купальські пісні, по особливому прикрашали купальське деревце. Такий собі був етнографічний майстер-клас. До речі, і сьогодні в Правилівці є кам’яний хрест, про який існує легенда. Ніби донька козацького сотника завела турків на хибний шлях, за це її нападники і вбили. В селі нині розмістилась етнографічна хата-садиба Ганни Секрет, де відбуваються фольклорні фестивалі, такі як Фестиваль Борщу, свято Тернової хустки. «Білі, чорні, червоні, кремові, жовті хустки тоді заполонили весь двір. «Хустина, – каже Наталія Антонівна, – є таким самим символом України, як і калина». Наталія Антонівна багато чого знає про цей театр, бо ним керує її рідненька сваха – журналістка Ганна Секрет. І не тільки про театр знає, а й про всі фестивалі, які там проводяться, бо сама звідти родом.

«Театр на городі» весь потопає у квітах: чорнобривці, паничі, айстри… А весною тут розквітає три тисячі тюльпанів! А щоб його довго не шукали, ще й ворота розмалювали. На території театру розташувалося чотири курені. У першому – всі речі післяреволюційні, є навіть телевізор 40-х років. У другому – післявоєнні. У третьому – 50–60-х років. У четвертому – 70-х років. Є і своя сцена. Щоправда, замість підмостків і оркестрової ями тут цвітуть мальви і стелеться спориш. Ото, мабуть, родзинка саме в спориші! Де ще побачите таку сцену? Та чи не найбільшого колориту додає величезна макітра та криниця з «журавлем». Удень журавель так гордо дивиться в небо, а увечері в колодязі відображаються зірки.

  • Скільки тут проводиться фестивалів, – зізнається Наталія Антонівна. – Мета цих заходів – зберегти давні традиції народу, відродити майстерність вишивання, послухати пісні про мамині рушники та, звичайно, передати народні звичаї прийдешнім поколінням.

Якось у тамтешній районній газеті було таке оголошення «Театр на городі» ласкаво запрошує на Фестиваль борщу. Ласкаво просимо прийти зі своєю ложкою».

Ото фестиваль був! Сімнадцять районів привезли в Правилівку 17 різновидів Борщу. І як наголошували учасники фестивалю, писати слово «Борщ» треба з великої літери. Це саме той випадок! За один день було створено справжню хрестоматію, ба ні – енциклопедію. В розпорядженні були вода, картопля, капуста, буряки, цибуля, сало й широкі можливості використання: картоплю можна варити цілою, капусту переварювати, недоварювати, буряки нарізати соломкою, кружальцями…

Борщу вистачило усім і ложок теж, бо зі своїми приїхали…

Коли повели мову про борщ, то у Наталії Антонівни свій секрет приготування. У цю страву вона додає потерте яблуко і чорнослив до смаку. А щоби борщ і справді був смачненький, то варить на свинячих реберцях і додає сироватку. Смакота…

Але повернімося до бібліотеки… Загалом книжка у житті Наталії Снісаренко відіграла велику роль – дала отримати знання (бо іншої можливості тоді не було), і не відрізнятися від міських дітей. Деяких авторів, скажімо, свого земляка Євгена Гуцало перечитує по кілька разів. У бібліотеці в рамках фестивалю дитячого читання побувала і дружина письменника – Леся Воронина. Отакий собі літературний «зв’язок», чи щось, може, інше…

Про козацькі традиції, якими було наповнене і дитяче, і доросле життя Наталії Снісаренко, тепер розповідає малечі у бібліотеці. Ознайомлює з українською хатою, у якій розмальована піч. А біля печі – рогачі, коцюба, скриня та інші предмети селянського українського побуту. Наталія Снісаренко не лише ознайомлює, а й показує як раніше варили і готували їжу в печі. А діти уважно слухають та доторкаються посуду своїми рученятами. Ще однією особливістю Наталії Антонівни є те, що на кожну зустріч із дітьми одягає український стрій. Це важливо…

І наша розповідь про цю чарівну Українку була б неповною, якби не згадали про події у Нахімовському училищі Севастополя, коли курсанти заспівали гімн України. Серед тих курсантів був і внук Наталії Антонівни – Михайло.

Наталка Капустянська

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter