Олександрівська слобідка

Олександрівська слобідка — історична місцевість Києва, колишнє селище. Розташована у Солом’янському районі.

Відомий історик Михайло Рибаков у своїй книзі «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» цю історичну місцевість описав так: «Між Солом’янкою, Кадетським (нині Повітрофлотським) шосе, величезним яром Пронєвщина, Клінічним містечком та землею селян села Совки на початку XX ст. виникло поселення Олександрівська слобода, що входило до складу Микільсько-Борщагівської волості Київського повіту і губернії (це район сучасних вулиць І. Клименка (нині – Преображенська), Червонозоряного проспекту (нині – Валерія Лобановського) (обабіч), М. Кривоноса, Дачної, А. Головка та інших).

Назва «Олександрівська слобода», на нашу думку, походить від імені царя Олександра II, бо в 1911 р. відзначалося 50-річчя скасування кріпацтва. І саме в цей час утворилась слобода»[1].

В сучасному Короткому топонімічному словнику також зазначається, що «назва «Олександрівська слобідка» виникла ймовірно в 1911 році, коли відзначалося 50-річчя скасування кріпацтва в Росії (на честь царя-реформатора Олександра II)»[2].

Ось як розповідають про виникнення слободи її мешканці у зверненні до міської Думи 30 вересня 1913 року:

«…В останні роки життя в Києві настільки подорожчало і квартири підвищились у ціні, що бідному робочому люду стало неможливо прожити у місті. Між нами — майстровими Південно-Західної залізниці виникла думка створити селище на околиці міста. Таким чином, на орних землях селян села Совки утворилось наше селище. На придбання ділянок під садиби ми витратили останні гроші, а на перебудову будівель вимушені були звернутися за позикою. Наше селище кожен рік збільшується і зараз нараховує майже 300 садиб, причому 200 садиб вже мають житлові приміщення з населенням до 2000 душ…».

Селище мало дев’ять вулиць і центральну дорогу — Преображенську (пізніше вулиця І. Клименка), що вела до села Совки і далі, до Деміївки[3].

«Паралельно назвою селища було Костопальня або Костопалівка <…> Завдяки мапі Києва та околиць 1918 року та німецькій аерофотозйомці Києва 1943 р. вдалося встановити точне місце, де існував цей завод — на місці 5-поверхового будинку на вул. Олексіївській, 5»[4].

Тож Олександрівська слобода зветься і «Костопальня» і селище «Озери». Але про це розповімо згодом…

За словами Михайла Рибакова справді, в селищі існувало кілька приватних костопальних заводів, один з них — ще з 80-х років XIX ст. (кісткове вугілля потрібне для виробництва цукру). Цей завод (власника Шапіро) перепалював 12000 пудів кісток на рік, частина цієї продукції йшла на Деміївський цукрово-рафінадний завод, на інші підприємства, частина — 2000 пудів пилу — на експорт.

Кістки заводи одержували від Солом’янського могильника худоби та від Бактеріологічного інституту в Протасовому яру. Заводи отруювали повітря, сморід був нестерпний, але всі звертання населення до міської управи залишалися безрезультатними…[5].

Наша цікавість про костопальний завод привела нас до Державного архіву Київської області. І, на наше здивування, ми розшукали інформацію про цей завод і про згадуваного власника цього заводу Шапіро. Із «Прошенія» до Київського Губернського Управління читаємо, що С. Шапіро є київським міщанином з Нової вулиці, 5.  Далі дізнаємося, що на Солом’янці, в кінці вулиці, в яру, де вже існував склад «трапья» санітарна комісія при Київській міській управі дозволила йому побудувати так звану «Костопальню» — «костно-обжигательный завод для выварки костей». Проте головною умовою функціонування цього заводу вказала на належним чином обладнану вентиляцію. А також «в усадьбе завода для склада костей должно быть устроено, соответственно, потребностям: сарай, стены и крыша которого должны быть плотны; сваливание костей прямо во двор завода не должно быть допускаемо. Там само не допускаемо и устройство жилых помещений  для рабочих и сторожей в самом здании завода, а также содержание в заводском дворе домашних животных»[6].

У рапорті поліцейського управління до губерського управління вказувалось, що Шапіро пред’явив в 2-х примірниках план місцевості та проект заводу[7].

У довіднику «Весь Киев» (1906 року) згадується Робітниче артельне селище як таке, що (за Кадетскою рощею около х. Проневщины в 2-х верстах от Кіева)[8]. Це селище ще не було поділене на вулиці. Лише у 1913 році, відповідно до рукописного плану, поселення було розпланованим і складало 9 вулиць: Преображенська; Гоголівська; Садова; Олексіївська, Суворовська; Озерна; Дачна; Успенська, Ніколаєвська; Васильєвська.

Утім, з архівних справ, що є в Центральному державному історичному архіві України бачимо, що до назви своєї назви «Александровская Слобода іменувався «поселок Озеры».  У Листі до Київського, Подольського і Волинського Генерал-Губернатора, датованого 19 січня 1912 р., йшлося про те, що мешканці поселення «Озеры» Київського повіту бажають заснувати сільське управління, а також присвоїти поселенню назву «Александровская Слобода».

«Из дела видно, что поселек «Озеры» образовался из лиц разного сословия: крестьян, казаков и мещан, которые приобрели здесь покупкою у крестьян Совок, Никольско-Борщаговской волости, участки полевой надельной земли, образовали из таких усадьбы, завели фруктовые сады и возвели жилья и холодные постройки; всех дворов в поселке в настоящее время, как видно из представленного списка – 53, с народонаселением: мужского пола 130, женского – 113 душ, во владении которых состоит надельной земли, купленной, как указано выше, в крестьян д. Совок – 14 дес. 842 саж.»[9].

У 1914 р. Міністерство внутрішніх справ за згодою Міністерства Імператорського двору «не встречает препятствий в присвоении вновь образованному в пределах Никольсько-Борщаговской волости, Киевской губернии и уезда, поселку Озеры наименования Александровская слобода, в память в бози почивающего Царя-Освободителя  Императора Александра II-го».

А також направило копію журналу «Губернского по крестьянским делам Присутствия от 3 мая 1914 г. за № 438 относительно присвоения поселку Озеры Киевского уезда, наименования «Александровская Слобода»[10].

У 1913 р. був прийнятий і затверджений «Устава Общества домовладельцев для благоустройства поселка Александровская слобода». У ньому зазначалося, що «Общество» для досягнення зазначеної цілі бере на себе такі турботи: відкриття навчальних закладів; облаштування базарів, магазинів; освітлення вулиць і будинків; поліпшення шляхів сполучення; клопотання про дозвіл як організації концертів, спектаклів, так і збір пожертвувань від них з метою «улучшения материальных и нравственных условий жизни Общества». Щоправда, з певною приміткою: «На устройство концертов должно быть испрошено разрешение начальника местной полиции…». Крім того, у § 3 «Обществу предоставляется право при соблюдении существующих законоположений и правил, а также с разрешения Генерал Губернатора приобретать и отчуждать недвижимое имущество, образовывать капиталы, заключать договоры…»[11].

Як попервах жилося мешканцям приєднаної до Києва Олександрівської  Слобідки, дізнаємося з листа до редакції робітника Киевских головних майстерень Герасимчука. «Есть такая в Киеве слобода Александровская, по прозванию «Костопальня». Казалось бы, чем она хуже других? Все в ней по положению есть: и сельсовет, и «просвита» и народ, кажись незряшный. А вот— на же тебе: неведомо за какие грехи она вычеркнута из Союза Советских Республик. И вычеркнута самым натуральным образом. Никто ее знать не хочет, да и крышка! Почти полгода минуло, как Совнарком приклеил ее к Киеву на предмет, стало быть, обработки — в город. В силу этого волость тогда еще порвала с слободой всякую связь. А город…. да мало ли у него своих хлопот, до слободы ли ему? Так и повисла наша слобода в воздухе. Болтается себе, что называется, ни к селу, ни к городу. А живут все больше рабочие. Власти у нас, строго говоря, никакой нет. Имеется, правда сельсовет. Да, что душой кривить, — горе одно, а не совет. Выбран этот горе-совет в 22 году, да так до сего времени не сменяется. Пробовали, было, с осени переизбрать, да не тут-то было! Сунулись в волость — «даешь уполномоченного по перевыборам». Нам оттуда оглобли завернули: «Вы, мол, не наши теперь, а киевские, там вам и спрос». Направились в Губисполком: «Явите, мол, милость. Совет у нас в ветхость пришел, из доверия общества вышел. Как бы его обновитъ?». Зачем,—нам говорят, дело стало. Обновляйтесь. Мы-то тут при чем?». Так вы, черкните это на бумажке что-ли, или не откажите нам послать кого-либо на перевыборы». «Ну уж, это не дело. Как-нибудь там без нас обойдетесь. Мы не запрещаем вам переизбирать ваше горе-совет, но и разрешить не можем. Городу сельсовет не к лицу как-то». На том дело и стало. Так и до сегодня. Где мы, кто мы, неведомо. Эй, город или волость, слышите: чего отошли, кто там из вас, пододвинься!»[12].

На підставі Постанови Раднаркому УСРР від 12.10.1923 року Олександрівська слобода увійшла в міську межу «з людністю 1167 чол., серед яких 557 чоловіків та 610 жінок»[13].

1957 рік був позначений великими досягненнями в галузі житлового будівництва і з новими технологіями на той час.

«У Києві, на вулиці Олексіївській, 10, розпочаті підготовчі роботи по спорудженню експериментального чотириповерхового 36-квартирного великопанельного будинку. Авторський колектив, який працював над цим проектом, ставив перед собою завдання: створити такий тип жилого будинку для посімейного заселення, який би був придатний для масового великопанельного будівництва в Україні. <…> В панельному будівництві освоюються нові прогресивні конструкції, в тому числі і перекриття.

Планування секції відповідає нормативним площам квартир для посімейного заселення. Збудовані на республіканській виставці меблів у 1957 р. макети квартир, які дістали схвалення громадськості, дали змогу перевірити в натурі пропорції і взаємозв’язок приміщень і доробити проект. Кожна квартира обладнана кількома вбудованими шафами. Вони виходять на обидва боки суміжних приміщень, створюючи максимум вигід.

Великий інтерес являє система опалення з гріючими бетонними панелями еВ перегрітій воді підвищених параметрів, вперше запроектована в Україні»[14].

Селище «Будівельник» 1950–1952 рр. розташоване на території колишньої Олександрівської Слобідки. В своєму первинному вигляді селище займало великий квартал в 2,5 га в межах вулиці Освіти, М. Кривоноса, Червонозоряної та Вузівської. За первинним проектом комплекс являв собою досить компактну, на основі вільно розташованих будинків, житлову групу. Будинки зводилися на відстані 10 м і більше від червоної лінії вулиць (Червонозоряної вулиці – Червонозоряного проспекту (нині проспект Лобановського) та вул. Освіти.

В забудові селища використовувалися типові проекти житлових будинків 6-ти різних серій, причому деякі з них виконувалися з обличкуванням лицьовою цеглою, інші – тинькувалися (серед забудови комплексу траплялися й дерев’яні будинки, обличковані цеглою, які пізніше були знесені. Майже всі головні фасади будинків, що виходили на вулицю Освіти, обличковані керамічною фігурною плиткою[15].

В Железнодорожном районе Киева, на улице Алексеевской, сдан в эксплуатацию 5-этажный 4-секционный экспериментальный жилой дом. Основной задачей проектирования и строительства явилась отработка новой архитектурно-планировочной  и конструктивной структуры жилого дома и проверка в процессе эксплуатации[16].

 [1] Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. С. 74.

[2]Пономаренко Л. А., Різник О. О.  Київ. Короткий топонімічний довідник. Довідкове видання. С. 48-49.

[3] Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. С. 75

[4] Широчин С.С., Михайлик О.С. Невідомі периферії Києва. Солом’янський район. Київ, 2019.  С. 30.

[5] Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. С. 75.

[6] ДАКО. – Ф. 1, опс. 240, спр. 318, арк. 9.

[7] ДАКО. – Ф. 1, опс. 240, спр. 318, арк. 3.

[8]Весь Киев на 1906 год. Издание С. М. Богуславского / Типография 1-й Киевской Артели печатного дела. Киев, 1906. С. 196.

[9] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 711, сп. 38, арк. 25.

[10] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 713, сп. 120, арк. 1–9.

[11] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 636, сп. 647, ч. 9.

[12] Ни к селу, ни к городу // Пролетарская правда. 1924. № 36. 13 февраля.

[13] Список поселень Київщини // Видання газети «Вісник Київ. губвиконкому. Київ, 1924.

[14]Спорудження експериментального великопанельного жилого будинку в Києві / В. Єлізаров та ін. // Архітектура і будівництво. 1958. № 2 (38). С. 10–12.

[15]Ієвлєва В. П. Малоповерхова житлова забудова Києва (робітничі селища) 1930—1950 рр. С. 130—135.

[16]Елизаров В., Яблонский Д. Архитектура // Строительство и архитектура. 1963. № 12. С. 12 : планы, фот.

Вулиці та проспекти Олесандрівської слобідки

Проспект Валерія Лобановського – проспект у Солом’янському та Голосіївському районах міста Києва, місцевості ЧоколівкаОлександрівська слобідкаПронівщинаМонтажникСовкиШирмаДеміївка. Пролягає від Севастопольської до Деміївської площі.

Одна з транспортних магістралей Солом’янського району – проспект Валерія Лобановського, який пролягає від Севастопольської до Деміївської площі. З 1974 року носив назву Червонозоряний, упродовж 41 року пропагуючи комуністичну символіку.

У 2015-му році його перейменовано на честь Героя України (2002) Валерія Васильовича Лобановського (1939–2002) – видатного українського футболіста, Заслуженого тренера України і одного з найтитулованіших тренерів в історії світового футболу.

Валерій Васильович був багаторічним наставником «Динамо» (Київ), який на його чолі двічі вигравав Кубок володарів кубків УЄФА, тренером збірної України у 2000–2001 роках.

Народився Валерій Лобановський 6 січня 1939 року у Києві. Навчався у київській школі №319 (нині проспект Валерія Лобановського, 146). Зараз там встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського. Від 1952 року Валерій – вихованець футбольної школи № 1 та футбольної школи молоді (ФШМ) у Києві (від 1955 року). Закінчив школу зі срібною медаллю. У 1956 році вступив до Київського політехнічного інституту, але не закінчив. Вищу освіту отримав вже в Одеському політехнічному інституті. Незвичним залишається факт, що такий видатний тренер не мав вищої фізкультурної освіти.

Валерій Лобановський досить швидко закінчив професіональні виступи як футболіст і перейшов на тренерську роботу. Першою командою для 29-річного наставника став дніпропетровський «Дніпро», (1968). Після вдалої роботи у Дніпропетровську його запросили очолити київське «Динамо» (з 1973 – головний тренер). Почалася плеяда перемог.

Більше про Валерія Лобановського читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/03/blog-post_24.html

В незалежній Україні В. Лобановський чотири рази приводив «Динамо» до перемоги в українській першості.

Про це та про цікаві факти з біографії Лобановського Валерія можна почитати у книзі «Київ. Енциклопедія» / Валерій Абліцов у бібліотеці ім. Ф. Достоєвського.

На території пологового будинку № 5 за адресою: проспект Валерія Лобановського, 2  розташований православний храм – Церква на честь ікони Божої Матері Знамення

Детальніше про Церкву на честь ікони Божої Матері Знамення  можна почитати у рубриці «Духовні святині Соломянки»: https://soloma.libraries.kiev.ua/wp-admin/post.php?post=21224&action=edit

Вулиця братів Зерових, що пролягає від провулку Максима Кривоноса до проспекту Валерія Лобановського (місцевість Олександрівська слобідка), виникла на початку XX ст. під назвою Садова, з 1955 року набула назву Червонопартизанська. Сучасну назву носить на честь братів Зерових: поета і літературознавця Миколи, поета і перекладача Михайла (псевдонім Михайло Орест) та ботаніка Дмитра — з 2016 року.

Микола Зеров, український поет, літературознавець, літературний критик  народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова. По закінченні Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській (1900–1903) та Першій київській гімназіях (1903–1908). У 1909–1914 роках – студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з’явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада».

У 1924 році виходить його перша збірка віршів «Камена». 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів, а також багато публікацій в інших часописах, виступи, лекції перед студентами. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». Потім з цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка»(1929)

Але на початку 1930-х років М. Зерову заборонили творчу діяльність, а в 1935 році його було заарештовано під Москвою на станції Пушино, а згодом доправлено для слідства у Київ. Йому було висунене обвинувачення в створенні контрреволюційної, терористичної, націоналістичної «групи Зерова» в складі якої було 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко та ряд інших звинувачень.

М. Зерова спочатку було засуджено до 10-річного ув’язнення, а в 1937 році за рішенням особливої трійки УНКВС по Ленінградській області до розстрілу.

Сьогодні і надалі ми будемо відкривати для себе по новому безсмертність музи великого митця. Магнетична сила ідей Миколи Зерова притягала і притягає до себе не один десяток митців і тих часів і часів сьогодення.

Більше про Миколу Зерова читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/04/blog-post_27.html

Твори М. Зерова у ЦРБ ім. Ф. Достоєвського за електронним покажчиком: http://ecatalog.kiev.ua/…/X1TE1VSJM2L744YF6M4K5JDJENXHQ…

 Вулиця Василя Барки – вулиця в Солом’янському районі Києва, місцевість Олександрівська слобідка. Пролягає від вулиці Преображенської до проспекту Валерія Лобановського.

Вулиця виникла на початку XX століття (ймовірно, не пізніше 1912 року) під назвою Миколаївська, з 1938 року – вулиця Молокова, на честь радянського льотчика, Героя Радянського Союзу Василя Молокова. Під час окупації міста у 1941–1943 роках – Степова вулиця. У 1977-2018 роках – вулиця Олександра Горовиця, на честь одного з учасників Січневого повстання в Києві 1918 року Олександра Горовиця.

Сучасна назва, на честь українського письменника та перекладача Василя Барки – з 2018 року.

Літературознавці тоталітарного режиму намагались замовчувати його постать до останнього. Але він дожив до того часу, коли його ім’я з-за океану повернулося на рідну землю, яку він змушений був покинути.

Народився Василь Барка (справжнє ім’я – Василь Костянтинович Очерет) 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського повіту Полтавської губернії в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни.

З 1917 Василь починав він вчитися в духовному училищі, бо коштів на навчання в гімназії у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей навчатися в бурсі безкоштовно.

У 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи». Але «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму». Василя Барку примусили публічно при всіх каятися на зборах РАПП (Російської асоціації пролетарських письменників), до української секції якої він входив.

Друга книжка Василя Барки «Цехи» виходить 1932 р. у Харкові, вона «ідеологічно правильна», цілком на «виробничі сюжети».

У 1946 р. у Німеччині вийшла збірка віршів Василя Барки «Апостоли», у 1947 р. з’явилася збірка «Білий світ». Письменник намагався перебратися до Франції, але невдало.

У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини під назвами «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм», «Правда Кобзаря» (1961). Також там Василь Барка писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, займався перекладом. Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода». Поетичні збірки поета «Псалом голубиного поля», «Океан» вийшли у 1958–1959 pp.

Барка – один із перших розповів світові про Голодомор, жахи якого він бачив на власні очі.

 Більше про Василя Барку читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/04/blog-post_56.html

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter