ПОСТАТІ СОЛОМ`ЯНКИ

Він ніжно любив Солом’янку

«Солом’яний бичок», «Курочка ряба»,  «Коза-дереза», «Котигорошко»… Ілюстрації до цих казок ми пам’ятаємо ще з дитинства. Автором неперевершених ілюстрацій до них є наш солом’янчанин художник-графік Микола Сліпченко.

Здібний хлопчисько-сирота Микола з села Любомирка, що на Одещині, рано почав малювати. Попри усі життєві негаразди тих часів, він не розлучався з олівцем і якимось дивом роздобутими клаптиками сякого-такого паперу – малював, малював… А коли постало питання, куди їхати: до Києва чи Одеси навчатись мистецькій грамоті, за три карбованці, які дала сестра Миколі, зміг добратися тільки до Одеси.

Ми спілкуємось з сином Миколи Федоровича – Володимиром та його дружиною Вікторією у кімнаті, у якій художник творив свої шедеври. Творча палітра широка: портрети і пейзажі, жанрові речі й натюрморт, історичні події й квіти. Тут все залишилось, як і за життя художника: сцени, замальовки, літографії. Хіба що поменшало екслібрисів, ілюстрацій. Родина Сліпченків подарувала їх музеям, бібліотекам, школам.

Якось на виставці у бібліотеці трапився цікавий випадок, – говорить пані Вікторія, – одна відвідувачка голосно на весь зал бібліотеки, побачивши ілюстрації до казок, – вигукнула: «А хто це присвоїв автора? На цих ілюстраціях ми виросли!». «Так це і є автор – Микола Сліпченко!», – відповіли в один голос організатори.

Микола Федорович більшу половину свого життя прожив на Солом’янці. З-під рук художника вийшло тисячі ілюстрацій до книжок і журналів. Він робив замальовки з тих подій, які бачив на власні очі: голодом в Харківські області, окупаційне життя сіл і міст України.

Та, мабуть, особливе місце у доробку художника займає Шевченкіана. У 1940 році створив ліногравюри: «На Тарасову гору», «До могили великого Кобзаря». Подобався художнику і стиль екслібрис. Він виконав багато ілюстрацій до книжок відомих письменників і поетів: Юрія Яновського, Михайла Стельмаха, Павла Загребельного та ін.

Пастелі, акварелі, зроблені з натури, передають миттєвий стан природи, замилування нею. «Подих весни», «Надвечірня тиша», «Останній сніг» тощо. У його творах стверджується ідея любові до рідної землі. А натюрморти «Груші», «Бузок», «Тюльпани», «Троянди й виноград» милують око ранковою росою квітів і грою кольорів і відтінків.

У дворі, де мешкав Микола Сліпченко, росли яблуні та груші. Він часто ходив босоніж вранішньою росою… і помічав і захід сонця, і його перші промені, які пробивались серед листочків дерев. Він ніжно любив Солом’янку. Свою любов відображав у малюнках, ілюстраціях. Щоправда, зараз складно віднайти ті куточки Олександрівської Слободи, який відобразив художник у 50–60-х роках.

«Якось однієї зими, – згадує Володимир, – ми каталися на лижах, зупинились перепочити, і на снігу тато палицею від лиж почав малювати краєвиди Солом’янки. Я стояв, і милувався. Шкода, що їх замело снігом».

Наталка Капустянська

 

Народився М. Ф. Сліпченко 4 грудня 1909 року у с. Окни Одеської області. У 1931 році закінчив Одеський Художній інститут. Його вчителями були: В. Мюлер, М. Жук, В. Заузе.

З 1937 року М. Ф. Сліпченко постійно мешкав у місті Києві. Активно співпрацював з видавництвами «Мистецтво», «Дніпро», «Молодь», «Радянський письменник», «Радянська жінка», «Радянська школа», а також із журналом «Україна» і газетою «Вечірній Київ».

Микола Сліпченко – заслужений художник України.

 

Спогад про зустріч з Богданом Жолдаком

 Бувають  книги – ліпше ліків. А якщо вони ще продаються в аптеці, то сумніву, що це справжні ліки – немає. Такі ефективні ліки у свій час «винайшов» відомий письменник, сценарист Богдан Жолдак.

У  творчому доробку цього письменника чого тільки не відшукаєш: романи, оповідання, міні-оповідання, сценарії, й навіть «літературні побрехеньки». А його книги навіть можна було купити у аптеці. Скажете таке… в аптеці. Не вірите? І не тільки тому, що гумор також лікує. Та справа не тільки в гуморі. Йдеться про збірку оповідань «Антиклімакс». Мабуть, спрацювала назва. Отож після виходу книги у світ, її можна було придбати разом із ліками в аптеці.

Ще у дитинстві Богдан вирішив, що буде «цікавою» людиною. На його думку, саме такими людьми були письменники. Батько у Богдана, Олесь Жолдак був відомим українським пародистом, а мати – ліричною поетесою. У гостях Жолдаків завжди було багато творчих людей. Весь час стояли жарти-реготи, якісь невпинні дотепи, кпини віршовані один з одного. Між гостями-письменниками невпинно точилися якісь жарти, вони стосувалися їх позалітературного життя. А треба сказати, що присутні дуже шанували чарку, що дуже непокоїло маму і от одного такого разу вона забожилася, що переп’є чоловіків, а треба сказати, що змагався тут і Андрій Самійлович Малишко. По кожній чарці кожен одкладав під тарілку сірника, хто зрезигнував, а хто продовжував, в результаті найбільше сірників виявилося у мами, а тато з нею тиждень не розмовляв, що вона зганьбила компанію. Гуморист, а недодивився, що мама підкладала щоразу по два сірники. Саме «літературні побрехеньки» і створювали найкращий творчий портрет кожного письменника, ніж його літературний доробок. У родині Жолдаків довго мешкав Микола Лукаш (геть непитущий!) а  через дорогу, по вулиці Горького, у своєї сестри проживав сам Довженко!

Тож сюжети для романів та оповідань Богдан Жолдак черпав від сташих колег по перу. Деякі брав зі спогадів свого дитинства та з розмов друзів. Одна така розповідь Володимира Білощука, що проживав на вулиці Пітерській, увійшла в серію оповідань. Прототипом був двометровий велетень – двірник. Мешканці Чоколівки недолюблювали такого працівника. Особливо взимку. Тільки-но повитягують лижі чи санчата, як двірник почистив все від снігу. Проте влітку таким старанним двірником пишалися, особливо поважали після того, як його забрали до міліції, бо лаяв владу, і два тижні не було кому прибирати сміття…

У 60-х роках на площі Космонавтів до Дня космонавтики проводились заходи  до свята. А оскільки сам двірник був колись фізиком-теоретиком фізиком і сповідував теорію ефірного поля, за що пройшов сталінські табори, то образливі слова сипались з вуст двірника. За що щоразу й отримував п’ятнадцять діб примусових робіт.

Пан Богдан добре розумівся на каві. Добре знав її структуру. В основу фільму «Структура кави» ліг сюжет за мотивами його оповідання. Якось письменник під час зустрічі у бібліотеці ім. М. Реріха мені розповів, що режисерові вдалося зробити фільм не тільки мистецький, а й зрозумілий для масового загалу. Зйомки відбулися в найчарівнішому місці на землі – у Чернівцях. Панорама міста, вулиці, кав’ярні… Від побаченого у фільмі Богдан Жолдак довго не міг отямитися від щастя.

У бібліотеці ім. М. Реріха під час нашої зустрічі трапився один казус. Спілкуючись з паном Богданом про літературу і, звісно, Солом’янку, де мешкав пан письменник, з кишені курточки випали ключі від квартири. Брязкіт ми почули… одночасно заглянули під крісла і нічого не помітили, але подумали, що то черговий «скрип» тролейбуса, що промайнув за вікном. Тож, поспілкувавшись, Богдан Олексійович пішов на зупинку тролейбуса. Але через п’ять хвилин повернувся назад до бібліотеки – ключів від квартири нема! Після ретельного огляду кімнати, ми не відшукали навіть щось подібного до залізного сплаву. Аж під ніжкою крісла виглядав довжелезний «носик» ключа, на кшталт «Золотого ключика». На що Богдан Жолдак сказав: «От, Наталко, вам і сюжет для нового оповідання». Утім, оповідання не було написано. Невдовзі Богдана Жолдака не стало…

Наталка Капустянська

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter