Солом’янка у складі Києва

Існує думка, що річка Либідь отримала назву від імені сестри легендарних засновників Києва — Кия, Щека і Хорива[1].

«Следуя повествованию летописцев: Кий построил… город или замок Киев на горе Зборичев над Днепром, Щек поселился намного далее на северо-запад на другом отдаленном возвышении горы, которая от того названа Щековицею, третий брат Хорев занял находящее в верстах в 17 выше Киева над Днепром, возвышенное которое по его имени называлось Хоревицею… Сестра их Лыбедь, имела пребывание в особом поселении позади Киева на речке Лыбеди, где было село Предславино»[2].

Либідь справді найвідоміша з малих річок Києва. Про її існування знали ще тисячу років тому. Достатньо відкрити «Повість минулих літ» і прочитати: «Не можна було коня напоїти: на Либеді — печеніги»[3]. За часів Київської Русі ця річка була південним рубежем Києва. У XVI—XVII століттях тут було споруджено греблі з млинами, більшість яких належала київським монастирям[4]. <…>

Основні притоки річки Либідь: Совка, Шулявка, Кадетський Гай, Протасів Яр… А свій початок, за словами доктора географічних наук Віктора Вишневського, бере неподалік від бульвару Гавела. «В деяких публікаціях зазначається, що витік розташований поблизу залізничної станції Караваєві Дачі. Зазначимо, що така прив’язка недостатньо точна»[5].

Одне з найцікавіших і недосліджених питань: де річка бере початок? На жодній мапі витік Либеді не позначено[6]. <…>

Либідь має кілька витоків, розташованих у Солом’янському районі Києва. Власне, усі вони тепер під землею — вода тече колекторами. Один бере початок біля вулиці Радищева і далі тягнеться під бульваром Івана Лепсе (нині – Гавела), другий — від вулиці Каблукова, неподалік від залізничної станції «Борщагівка». Далі річка тече під проспектом Комарова і опиняється у Відрадненському парку. Тут у річку з правого берега впадає струмок, який у минулому називали Відрадний. Прийнявши цю притоку, Либідь стає повноводнішою[7].

А от найбільшою притокою Либеді є Совка. Вона бере початок поблизу Севастопольської площі. Як і належить багатьом київським річкам, спочатку тече під землею, потім на ній з’являються два каскади ставків. До речі, колись на цих ставках працювало підприємство, на якому розводили рибу. Воно припинило функціонувати через забруднення води. Совка впадає у Либідь приблизно за 300 м від бульвару Дружби народів[8].

На Либеді стояли водяні млини. А скільки? Про це дізнаємося з опису державного та громадського діяча Івана Фундуклея, який у 1852 р. писав: «Через реки и овраги, пересекающие Киев, устроено 32 моста, из числа которых… в Лыбедской части — 6. Из числа мостов: три и одна плотина устроены через речку Лыбедь…»[9].

Український етнограф французького походження Домінік Пєр Де ля Фліз, у 1854 р., описуючи села і містечка, вказав, що на Либеді в районі деревни Нижняя Либедь-Деміевка «поток течет от севера на восток и впадает в р. Днепр. На ней есть плотина»[10].

І справді, в Державному архіві Київської області ми віднайшли унікальну справу, яка також підтверджує, що на річці Либеді була гребля. У документі, датованому 12 березня 1852 р. йдеться про те, що «по донесению Киевского Окружного Начальника в плотине, состоящей при Лыбедской казенной мельнице, около спуска, вода взяла направление вниз и сделала прорыв, и хотя спуск и поверхность целы, но при умножении весенней воды непременно будут снесены, если означенная пробоина не будет в самом скорейшем времени, как следует, исправлена»[11].

 

Власне, виникне запитання, чому ми заговорили про річку Либідь? А тому, що наш нинішній Солом’янський район колись і був Либідським. Тож трішки заглянемо в історію…

Зокрема, на початку почитаємо записи Івана Фундуклея: «В 1787 г. Императрица Екатерина II, во время присутствия своего в Киеве, утвердила первый правильный план этого города, составленный генералом артиллерии Миллером и графом Шуваловым. По этому плану предполагалось весь город сосредоточить на высотах, начиная от Печерской крепости к старому Киеву» <…>[12].

«План этот — писав В.С. Иконников, — представлял много удобств в военном отношении, а также здоровья жителей и безопасности от разливов Днепра»[13]. … «но он не согласовался с выгодами мещан и с потребностями торговли…»[14].

<…> Весь город в полицейском отношении разделяется на шесть городских частей, под названиями: Печерская, Лыбедская, Дворцовая, Старокиевская, Подольская и Плоская[15].

Архівні документи також свідчать, що «О изменениях в городе Киеве, согласно плану Высочайшему, утвержденному 17 января 1833 года, во время присутствия Государя Императора в Киеве в 1832 году.

В Лыбедской части — для увеличения поселения, согласно Высочайше одобренному плану, вновь добавлены полукварталы к прежним над речкою Лыбедь и устроена от плотины новая Васильковская дорога…»[16].

В Печерской части, имеющей только три мощеной улицы, все прочие улицы, переулки и базарная площадь, по причине слабого черноземного грунта, при каждом дожде делаются непроходимо грязными. От недостатка правильных стоков, для дождевой и снеговой воды в Печерской, Дворцовой и Лыбедской образовались значительные овраги[17]. <…>

Як зауважує києвознавець Михайло Кальницький «перші спроби запровадити у Києві територіальний поділ були здійснені в інтересах поліції. Ще у XVIII сторіччі місто поділили на поліцейські частини (або дільниці), а частини — на квартали. У середині позаминулого століття було шість таких частин: Двірцева, Либідська, Печерська, Плоска, Подільська, Старокиївська. А невдовзі Київ у своєму невпинному розвитку подолав рубіж Либеді. У 1879 році до його складу включили низку передмість — зокрема Шулявку і Солом’янку. Як наслідок, того ж року поліцейський поділ було уточнено, і місто отримало ще дві дільниці — Лук’янівську та Бульварну. Саме до Бульварної частини (найменованої від Бібіковського бульвару — сучасного бульвару Тараса Шевченка) віднесли недавню приміську слобідку Солом’янку, а також Залізничну колонію, Кадетський корпус, Кадетський Гай і так звану «нижню Шулявку» (з південного боку від Брест-Литовського шосе). До міської межі увійшло також поселення у Протасовому Яру, яке приєднали до сусідньої Либідської частини»[18].

У XVIII віці Київ був поясом приміських монастирських хуторів, слобод і сіл, які пізніше увійшли в межи міста і дали своє ім’я міським вулицям і районам. Такі слободи: Кудрявець, Шулявщина (з митрополичим домом  і садом), Паньківщина на Либеді з монастирськими млинами і гуральнями…[19]

В цю епоху Київ залишається містом бідним і погано забудованим і зовнішньо не дуже непоказним. «Весь Київ складається з укріплень та передмість, а самого міста я не можу дошукатись», — відозвалася про Київ Катерина II. «Коли наближаєшся до Києва… то місто являє собою ландшафт рідкої краси; але зачарування зникає, коли опинишся всередині цього жалюгідного міста».

В 30-х роках XIX віку уряд Миколи I вирішив зробити Київ військово-адміністративним і політичним оплотом своєї влади на південному заході імперії. У зв’язку з цим почалось перепланування і перебудова Києва. В 1834 р. був затверджений особливий «строительний комитет» и положення про устрій Києва. В 1837 р. Микола I затвердив новий план Києва з нанесенням у ньому нових частин і вулиць міста, призначених під забудову[20]. «План города Киева от экспланады нового укрепления — Дворцовой, Старокиевской, Лыбидской, Подольской, и Плоской частей с показаниев в Старокиевской части проекта на заселение места, где производится постройка здания Университета Св. Владимира, сообразно линии в прошлом 1836 г. Высочайше одобренной для постройки сных с разделением на кварталы, слободки, Паньковщина, предместье Кудрявець слободы Лукяновской, сходно местам оных положению. Составлен 1837 августа 10 дня»[21].

Реконструкція міста почалася з Печерська. Там почалося будування нової великої кам’яної кріпості. Під кріпость і еспланадну смугу навколо неї було знесено цілі вулиці, цілі квартали. За даними інженерного відомства, було знесено 1180 обивательських будинків, тобто більша частина старого Печерська.

Основну масу печерського населення було перекинуто в нову «Либедську частину», яка одержала народну назву «Новое строение»[22]. Власників тих садиб винагороджували обрубами на Либеді, куди вони переходили не дуже охоче[23].

Лыбедская часть распространилась и правильно устроилась с 1837 г. около построенного там здания университета. Из более значительных улиц этой части: Васильковская большая и малая, Владимирская, Лыбедская…[24].

Наприкінці цього періоду населення Києва досягло 57 тис. чоловік. Характером забудови Київ, як і раніш, залишався містом переважно дерев’яним — 4512 будинків дерев’яних і лише 361 кам’яних (1856 р.)[25].

У другій половині XIX в. та на початку XX в. Київ зростає з казковою швидкістю. У 1848 р. у Київі було 50 тис. людности, у 1874 р. — 127 т., 1895 — 200 т., 1905 р. — 450 т., у 1912 р. більше ніж 600 т. Поширювалася й територія міста: колишні передмістя – Лук’янівка, Шулявка, Солом’янка, Протасів Яр, Забайков’я, Труханів Острів стали частинами міста та заселялися[26].

Вперше про райони як одиницю поділу міста почали говорити 1917 року, коли на порядку денному постало питання створення у Києві районних дум, або ж, як вони ще називалися, дільничних міських управлінь.

Тодішній Київ поділявся в адміністративному відношенні на райони міліції. Вони були створені після Лютневої революції 1917 року й замінили колишні поліцейські дільниці». Цих районів було дев’ять — Печерський, Дворцовий, Старокиївський, Бульварний, Либідьський, Лук’янівський, Подільський, Плоский,  Солом’янський. Проте коли йшла підготовка до перших прямих виборів до міської думи, що відбулися 23 липня того ж року, списки виборців складалися не за дев’ятьма, а чотирнадцятьма районами. До вже названих додалося ще п’ять – Шулявський, Куренівський, Звіринець-Теличка, Пріорка-Сирець та передмістя Пуща-Водиця. Однак ці райони не стали адміністративно-територіальними одиницями. Так, напередодні нового 1917/18 навчального року прийом учнів до шкіл проводився по 13 училищних районах (замість Пріорки і Сирця, Дворцового, Шулявського та Куренівського районів з’явилися Забайків’я, Протасів Яр, та Пріорсько-Куренівський райони»[27].

Наступний поділ міста відбувся з приходом більшовиків, у березні 1919 року, коли статистично-організаційним відділом при виконкомі був розроблений план розбивки Києва на ряд самостійних комун із власними адміністративними і продовольчими органами, школами і т.д. За цим планом місто поділялось на 25 комун.

Денікінці, прийшовши до влади, відновили старий поділ міста на поліцейські дільниці. А в квітні 1920 року в місті знову був районний поділ. Зокрема були відновлені райони: Шулявський, Печерський, Подільський, Святошинський, Міський, Деміївський, Куренівський, Слобідський, Новостроєнський та ін.[28]

У 1921 році були організовані районні органи влади, відбулося обрання райрад та їх виконавчих органів — райвиконкомів. До нового районування пристосували діяльність міліції та більшовицьких партійних органів. Але ця система існувала дуже недовго. З огляду на зниження адміністративного статусу Києва (він став губернським, а згодом окружним містом; столицею радянської України до 1934 року був Харків), активність громадського та господарчого життя зменшилася, і у липні 1922 року райради та райвиконкоми скасували. Вирішення місцевих справ переклали на міську раду.
Проте органи міліції зберегли свої районні структури. Кількість міліцейських районів навіть збільшилася, сягнувши 10, а згодом і 12.

Власне, міські адміністративні райони на той час використовували переважно для більш зручного обліку будинків, координації діяльності комунальних служб тощо. їх межі та назви неодноразово змінювалися. Так Солом’янський район деякий час був Січневим (у пам’ять про Січневе повстання більшовиків проти Центральної Ради 1918 року); Шулявський район називали також Галицьким і Раковським (на честь радянського та міжнародного комуністичного діяча Християна Раковського, одного з керівників більшовицької України). Зрештою, його перейменували на Жовтневий[29].

З газетних повідомлень читаємо, «Населення Микольської Слобідки, Старої Дарниці, Нової Дарниці, Чоколівки, Олександрівської Слобідки та Кухмістерської Слобідки є в більшості своїй не сільське і складається, здебільшого з робітників, кустарів, службовців, домовласників, рибалок, тобто з людей, що дістають засоби на життя не обробітком землі. Тому, Президія Окрвиконкому визнала за доцільне віднести ці поселення до поселень міського типу. Тут визнано за потрібне організувати посьолкові ради…

Населення Мишеловки, Біличів, Совок, Романівки з хут. Любки, Позняків, Воскресенської Слобідки, Мостища та Горенки працює, в більшості своїй, коло землі. Беручи це, а також і те, що в поселеннях цих існують сільради, на увагу, Президія Окрвиконкому визнала за потрібне й надалі залишити там сільради…»[30].

У «Вестнику Киевского губисполкома» читаємо обов’язкову постанову ч. 271 від 27 жовтня 1923 р. На підставі постанови 1. Включити в межі Київа: Броварського <…> Будаівського: Слобідку Олександрівську, оселі: Стара і Нова Чоколівка, Аеродром… село Совки, Совську лісову дачу… 3. Всі землі в нових межах міста… постанови Земельного кодексу на ці землі не розповсюджуються»[31].

На 1946 рік існував такий адміністративно-територіальний поділ Києва: Дарницький, Жовтневий, Залізничний, Кагановицький, Ленінський, Молотовський, Печерський, Подільський і Сталінський райони.

1973 р. районів стає одинадцять. 12 квітня 1973 р. згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР утворюється Ленінградський район за рахунок території Жовтневого і Радянського районів.

На 1982 р. місто поділялось на 12 районів: Дарницький, Дніпровський, Жовтневий, Залізничний, Ленінградський, Ленінський, Мінський, Московський, Печерський, Подільський, Радянський і Шевченківський»[32].

За доби незалежної України адміністративне районування міста знову зазнало реформи.

____________________________

[1]Річка Либідь / Електронний доступ:  https://uk.wikipedia.org/

[2]Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень всего города / М. Берлинский. – Санкт-Петербург, 1820. – С. 11–12.

[3] Малі річки Києва / В. Вишневський // Електронний доступ: dom-prirody.com.ua/priroda-kieva/mali-ricki-kieva

[4] Совка, Ямка, Нивка, Любка… / Віктор Вишневський // Хрещатик. – 2006. – 22 березня.

[5]Малі річки Києва / В. Вишневський // Електронний доступ: dom-prirody.com.ua/priroda-kieva/mali-ricki-kieva

[6] Віктор Вишневський: «Річок, які мають назву, в Києві близько 50, без назви — понад 100» / Ірина Ніколайчук // Урядовий кур’єр. 2014. – 14 червня.

[7] Совка, Ямка, Нивка, Любка… / Віктор Вишневський // Хрещатик. – 2006. – 22 березня.

[8]Віктор Вишневський: «Річок, які мають назву, в Києві близько 50, без назви — понад 100» / Ірина Ніколайчук // Урядовий кур’єр. 2014. – 14 червня.

[9]Статистическое описание Киевской губернии / изд. Иваном Фундуклеем. – Санкт-Петербург : в Тип. М-ва внутрен. дел, 1852. – Ч. 1 . – 1852. – С. 334.

[10]Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи з зображенням деяких природних витворів рослинного і тваринного світу, разом із статистикою кожного села, їхнім виглядом, зробленим з натури, зображенням селянських костюмів та географічною картою Київської округи /  Де ля Фліз, Домінік Пєром. – 1854. – Ч. 2. –  С. 452.

[11] ДАКО. – Ф. 442, оп. 84, спр. 102, арк. 1

[12]Статистическое описание Киевской губернии / изд. Иваном Фундуклеем. – Санкт-Петербург : в Тип. М-ва внутрен. дел, 1852. – Ч. 1 . – 1852. – С. 323.

[13]Киев в 1654–1855 гг : исторический очерк / В. С. Иконников. – Киев: Тип. имп. ун-та св. Владимира, 1904. – С. 57.

[14]Описание Киева / Соч. Н. Закревский. – М., 1868 . – 2 т. Том 1. – С. 111.

[15]Статистическое описание Киевской губернии / изд. Иваном Фундуклеем. – Санкт-Петербург : в Тип. М-ва внутрен. дел, 1852. – Ч. 1 . – 1852. – С. 330.

[16] ЦДІАК України. – Ф. 442. – опс. 66, спр. 284.

[17]Статистическое описание Киевской губернии / изд. Иваном Фундуклеем. – Санкт-Петербург : в Тип. М-ва внутрен. дел, 1852. – Ч. 1 . – 1852. – С. 333.

[18]Солом’янський район міста вчора, сьогодні, завтра [історична частина М.Б. Кальницький]. – К. : «Друкарня Діапринт», 2010. – С. 10.

[19] Історія забудови і планування Києва в дореволюційний період / О.М. Сімзен-Сичевський // Архітектура Радянської України. – 1939. – № 4–5. – Квітень–травень. – С. 18.

[20]Історія забудови і планування Києва в дореволюційний період / О.М. Сімзен-Сичевський // Архітектура Радянської України. – 1939. – № 4–5. – Квітень–травень. – С. 18.

[21]Нові студії з історії Київа / В. І. Щербина; авт. передм. М. С. Грушевський; авт. вст. ст. С. Глушко, С. Шамрай, К. Антипович; Українська академія наук. – Київ: друк. Укр. акад. наук, 1926. – С. 55.

[22]Історія забудови і планування Києва в дореволюційний період / О.М. Сімзен-Сичевський // Архітектура Радянської України. – 1939. – № 4–5. – Квітень–травень. – С. 20.

[23] Нові студії з історії Київа / В. І. Щербина; авт. передм. М. С. Грушевський; авт. вст. ст. С. Глушко, С. Шамрай, К. Антипович; Українська академія наук. – Київ: друк. Укр. акад. наук, 1926.  –  С. 56.

[24] Киев его святыня, древности, достопамятности / Н. Сементовский. – Киев, 1864. – С. 197.

[25]Історія забудови і планування Києва в дореволюційний період / О.М. Сімзен-Сичевський // Архітектура Радянської України. – 1939. – № 4–5. – Квітень–травень. – С. 21.

[26]Нові студії з історії Київа / В. І. Щербина; авт. передм. М. С. Грушевський; авт. вст. ст. С. Глушко, С. Шамрай, К. Антипович; Українська академія наук. – Київ: друк. Укр. акад. наук, 1926.  – С. 39.

[27] Був квітень – місяць рад / Киевлянин. – 2001. – № 14.

[28] Адміністративно-територіальні поділи Києва в XX ст. / Світлана Архипова // Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 4. – 2010. – С. 177–190.

[29] Солом’янський район міста вчора, сьогодні, завтра [історична частина М.Б. Кальницький]. – К. : «Друкарня Діапринт», 2010. – С. 12.

[30]Доля поселень, що входять, що входять до смуги міста Київа / Пролетарская правда. – 1925. – № 295(1306). – 24 грудня.

[31] Про розширення меж м. Київа / Вестник Киевского губисполкома. – 1923. – № 85. – 31 октября.

[32]Адміністративно-територіальні поділи Києва в XX ст. / Світлана Архипова // Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 4. – 2010. – С. 177–190.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter