Солом’янка

Соло́мянка — історична місцевість, житловий масив міста Києва. Розташована між залізницею, вулицею Кудряшова і Повітрофлотським проспектом.

На тихій, нещодавно заасфальтованій Городній вулиці, що охоплює стрімкий пагорб, ще зберігся єдиний у своєму роді пам’ятник минулих часів — будиночок під солом’яною стріхою. Певніше, це вже не будиночок, а трухлява напівзруйнована будівля, перетворена на сарай. <…>

З усіх боків до Городньої вулиці — цього ще й не найжвавішого куточка Солом’янки, підступають баштові крани, які височіють над новобудовами, все виразніше сюди доноситься скрегіт екскаваторів і бульдозерів. І, звичайно, за місяць або рік зникне будиночок під солом’яної стріхою — останній свідок того, що тут менше піввіку тому було безліч солом’яних стріх, через що ця частина Києва і була названа Солом’янкою[1]. Так наприкінці 50-х років минулого століття описано зникнення останнього будиночка під солом’яною стріхою.

Чи й справді здалеку виднілись солом’яні стріхи?

У «Путівнику по Києву» за 1908 р. Солом’янка описана так: «Вблизи вокзала Киев I, за полотном юго-западных жел. дор., расположено предместье Соломенка, представляющее в административном отношении отдельное селение Киевского уезда. В Соломенке насчитывается около 15.000 т. жит. Она населена главным образом, железнодорожными служащими, мастеровым и рабочим людом. К Соломенке (верхней) примыкает железнодорожная колония — это целый поселок в несколько улиц <…> Главная улица Соломенки — Большая. В селе существует православная Покровская церковь с приходской при ней школой, бесплатная библиотека-читальня киевского общества грамотности и учебная ферма, а также имеется несколько фабричных заведений»[2].

Гадаємо, що багатьох читачів цікавить, якою ж була Солом’янка у минулому?

Небагато на той час можна було почитати літератури про околицю Києва. Щоправда, трохи піднімає завісу видана у 1875 році книжка «Киев и его предместия: Шулявка, Соломенка с Протасовым Яром, Байкова Гора и Демиевка с Саперною Слободкою». 

Власне, перші повні відомості про Солом’янку маємо з 70-х років ХІХ ст. — стверджує і дослідниця історії Світлана Архипова. В книзі наведені відомості про кількість населення, дворів, будинків, різного роду закладів Солом’янки та інших місцевостей[3].

2 березня 1874 року географічне товариство провело одноденний перепис населення Києва та його околиць, з якого ми знаємо, що на Солом’янці разом з Протасовим Яром проживало 3910 чоловік.

В журналі «Архіви України» віднаходимо відомості цього перепису, описані києвознавцем Михайлом Рибаковим: «За результатами одноденного перепису населення Києва та околиць, проведеного 2 березня 1874 року на Солом’янці і в Протасовому Яру проживало 3910 чоловік, тут було 379 житлових будинків, із них — 76 землянок і мазанок, в тому числі 74 – вкриті соломою і лише один кам’яний будинок.  З 212 дворів тільки 36 дворів мали колодязі. «Медицину і охорону здоров’я» околиці представляли лікарня, 9 фельдшерів і дві повитухи; «народну освіту» — церковно-приходська школа; «промисловість» складалася з кількох майстерень, заводу сухих дріжджів, двох цегельних заводів. Найбільшим підприємством в околиці були створені у 1868 р. при Києво-Балтській залізниці залізничні майстерні, де працювали майже 1,5 тисячі робітників. На Солом’янці було 17 магазинів і 34 шинки»[4].

Жителі Солом’янки та прилеглих до неї місцевостей здебільшого були євреями і займались дрібною міською торгівлею, ремеслами, постачанням м’яса тощо. Окрім того, ці місцевості слугували притулком для осіб, яким з різних причин було заборонено проживання в Києві[5].

І справді, архівні відомості свідчать, що потрібно було брати дозвіл на проживання. В одній із справ від 14 листопада 1872 р. за № 5064, направлену в Київську губернію читаємо: «Киевская Городская Дума, прошение проживающих в предместье Киево-Соломенском ремесленников М. и Я. и других о разрешении им строит в означенном предместье дома и мастерские наравне с христианами»[6].

Утворення Солом’янки як київського передмістя починається із 1830-х років, зокрема на плані Києва 1859 року вона фігурує як «слобідка Солом’янка».

7 січня 1834 р. згідно з положенням «Об устройстве Кієва» в місті почали будувати Києво-Печерську фортецю. 28 травня 1857 р. на заміну землі, вилученої для її будівництва, Києву була відведена частина земель Петропавлівсько-Борщагівської волості Київського повіту площею 898,33 десятин з платежем оброку по 486 руб. 82,5 коп. щорічно. Внаслідок цього мешканців Печерська частково переселили на територію між р. Либідь і Черепановою горою, а частково розселили вздовж Либеді і Кучминого яру, де й виникла Солом’янка[7].

Згідно з межовою інструкцією Катерини II 1766 р. Києву належало одержати певну кількість вигойних земель. Однак тоді ще не була визначена смуга забудови міста, і проект лишився нездійсненим.

Лише у 1857—1858 рр. з 9000 дес. землі, призначеної як компенсація за відібрані під будівництво нової Печерської фортеці, місто одержало 898 дес. вільних вигонів Петропавлівської сільської громади Петропавлівсько-Борщагівської волості Київського повіту і губернії. Ці землі, на яких виникло селище Слобідка Солом’янка, межували з володіннями київського митрополита, Кадетським гаєм, землями селян селища Совки та річкою Либідь і пізніше були включені до меж Бульварної дільниці Києва.

У 1830 р. почалося спорудження нової Печерської фортеці,  тому населення з Печорська виселяли, переважно в (…) Либідську частину міста. Ймовірно перші жителі (…) Солом’янки почали селитися тут саме в цей час.

Тоді, в середині XIX ст., це був порослий верболозом пустир, де тулилося кілька вкритих соломою халуп (звідси «Солом’янка») лаврських кріпаків, невелика кількість садиб відставних солдатів та інших осіб.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років минулого століття населення збільшувалося за рахунок переселенців, у яких відібрали землю під залізниці Київ — Балта і Київ — Курськ, кому давали землю в користування без контрактів під забудову, а пізніше й за терміновими договорами, і тих, хто самоправно захопив ділянки. Так заселилися Верхня та Нижня  (між залізницею і річкою Либідь) Солом’янки, Кучмин і Протасів яри площею 94 дес.[8]

У 1879 році Солом’янка ввійшла до складу новоутвореної Бульварної поліцейської частини міста (всього в Києві на той час було 8 поліцейських частин). І хоча вона офіційно і перебувала у складі Києва, міська дума стосовно неї проводила інертну політику, байдуже ставилася до нагальних потреб місцевого населення. За станом свого благоустрою вона посідала одне з останніх місць: вулиці були брудні й занедбані, особливо після дощів.

Внаслідок неналежного стану благоустрою на Солом’янці місцеві жителі хотіли відділитись від міста, яке про них зовсім не піклувалось.

Після неодноразових прохань люстрацією від 16 січня 1901 р. Солом’янка разом з прилеглими передмістями були вилучені із відання Київського міського управління і з грудня 1902 р. почали управлятися самостійно на правах сільського поселення, в зв’язку з чим подальші шляхи по благоустрою були перервані. Солом’янка отримала статус сільського поселення у межах Хотівської волості Київської губернії[9].

У 1906 р. місцеві домовласники заснували своє Товариство Благоустрою[10].

Товариство на чолі з активним борцем за «незалежність Солом’янки» Іваном Пироженком «не мало юридичних прав і тому не могло дати Солом’янці повний благоустрій. Що воно реально зробило, так це замостило центральну вулицю, а серед планів було замощення всіх вулиць, проведення сюди до 1908 р. трамваю, вирішення питання водопостачання, освітлення, будівництво пожежні тощо. За цих обіцянок мешканці й хотіли створити самостійну Олександрію»[11].

У  газеті «Рада» за 1909 рік було надруковано замітку «До утворення з Соломенки гор. «Олександрії», у якій йшлося про те, що Міністр внутрішніх справ подав згоду, щоб з Верхньої і Нижньої Солом’янки, Протасового й Кучминого ярів, а також з Байкової гори зробити самостійне місто  під назвою «Олександрія». Зважаючи на це, київський губернатор 22 червня звернувся до начальника інженерів київського окружного інженерного управління з проханням повідомити, чи немає часом яких перешкод, щоб включити в межі нового міста землі інженерного відомства в Протасовому яру під воєнним млином, бактеріологічним інститутом[12].

Проти відокремлення Солом’янки від Києва енергійний протест висловлювала міська рада, розуміючи, що сусідство з новим містом стане небезпечною конкуренцією Києву з огляду на потенційний розвиток та територіальне розширення. Або ж могло вийти так, що мешканці нового міста будуть користуватися різними установами Києва, а натомість нічого не сплачувати за їх утримання. З «нового міста» була направлена депутація до Петербургу, яка в 1909 р. мала зустріч із головою царського уряду Петром Столипіним, котрий отримав від київської мерії інформацію щодо міста «Олександрії». Після бесіди з депутацією він відрядив до Києва компетентних урядовців для вивчення проблеми на місці. Розглянувши всі обставини, чиновники зробили висновок про небажаність створення нового сепаратного міста, у чому їх переконали звернення представників Батиєвої Гори, Протасового Яру та Кадетського корпусу, які висловлювались за приєднання їх до Києва.

Зрештою був знайдений компроміс. Київська міська рада пообіцяла Міністерству внутрішніх справ у Петербурзі і особливій Комісії із представників міністерства і місцевої організації в Києві, що в Солом’янці у разі приєднання до міста у найближчий час буде наведено благоустрій. Для залучення на свою сторону місцевих жителів міська дума навіть розіслала їм виписку постанови про свою готовність у разі приєднання до міста у найближчий час привести Солом’янку до належного стану благоустрою[13].

В «Докладе по вопросу присоединения к г. Киеву предместий: Верхней и Нижней Соломенок, Протасова и Кучменого яров и Батыевой горы»  зазначено, що «…единственным, вполне возможным и правильным является способ, предлагаемый Киевским Городским Общественным Управлением, именно: присоединение предместий  к г. Киеву и включение в черту его всей площади безпереоброчной земли, а также и земли прочих собственников, занятой предместьями»[14].

«Высочайшее утвержденное положение Совета Министров: «Предместья г. Киева: Нижнюю Соломенку пространством около 6 десятин, и Верхнюю Соломенку, Кучменов, Протасов яры  и Батыеву гору, с прилегающими к ним земли, пространством около 443, 66 десятин, включить в пределы названного города…»[15].

У Солом’янці утворили окрему виборчу дільницю, на якій було вибрано двох гласних. Згодом на засіданнях Київської міської думи 15—16 лютого 1911 р. була обрана комісія по завідуванню Солом’янкою, Батиєвою горою, Кучминим і Протасовим ярами. До складу комісії від міста ввійшли 4 гласних, від Солом’янки — 2 гласних і 3 виборці. Із її ведення виключалися вже згадувані галузі господарства загальноміського характеру – каналізація, водопровід, трамвай. Але так як міське самоуправління, досягнувши приєднання Солом’янки до міста, геть забуло про свої обіцянки, то комісія повинна була взяти на себе обслуговування і приведення в життя всіх галузей, якими повинно опікуватись місто.

Впродовж одного року комісія розглянула близько 200 питань благоустрою: облаштування мостових, водопроводу, трамваю; пониження страхових премій з майна, каналізації, електричного освітлення; покращення сполучення Солом’янки з містом через залізничну територію; заселення прилеглої пустопорожньої казенної землі. Було складено загальний план Солом’янки і прилеглих земель із розподілом їх на ділянки вулицями і кварталами. Для реалізації плану благоустрою потрібна була сума близько 300.000 рублів. Однак на засіданні Думи 9 серпня 1911 р. в позиції на благоустрій було відмовлено[16].

Про стан благоустрію Солом’янки читаємо і в тодішній газеті: «Хоча Соломенка вже прилучена до міста Київа й має двох заступників серед «батьків» міста, але щось не помітно впливу міської культури на її «благоустройство». Нема що вже й казати про брук та пішоходи, тут коли б хоч ліхтарі горіли. Найгірше та весною. Снігу на вулицях не тілько що не зчищають, а ще й з подвір’їв сюди ж викидають.

Тепер, весною, дуже кепсько у ночі ходить, слизько, а знов і не видко, куди ступать; не раз провалюєшся вище колін у підталому снігові. Ще коли Соломенка була в «повіті», то було поставлено «керосіннокалільні» ліхтарі і вони світили, а відколи приєднали її до Київа, то доводиться ходити «во тьме кромешней» та потопати в калюжах»[17].

Щоправда, віднаходимо й про обов’язкові постанови київської городської думи: «домовласники Нижньої та Верхньої Соломенок, Кучменого і Протасового ярів, Батиєвої гори та Ігнатовської вулиці повинні замостити тротуари. Домовласники повинні завести палісадники. А хто не бажає завести палісадника, то повинен замостити тротуар від дому до мостової»[18].

Як зазначає києвознавець Михайло Кальницький: «Щоправда, далеко не всі сподівання солом’янців було вирішено одразу. Приміром, освітлення вулиць тривалий час обмежувалося слабкими гасовими ліхтарями.

Зі спогадів місцевого старожила Миколи Жеребецького ми дізнаємося про певні риси побуту старої Солом’янки: «З наступом темряви на новій вулиці починався «променад». Вулиця оживала. Пісні, сміх, жарти заповнювали вулицю до опівночі. Збиралася молодь, знайомилися, залицялися й навіть одружувалися, оскільки церква поряд… У тиші й спокої проходило життя на головних вулицях. Чого не скажеш про Мокру вулицю. З трактирів під назвами «Собачник», «Ригалівка», «Університет» нерідко лунала лайка, шум бійки, брязкіт скла тощо. Перші дві назви трактирам дали за бруд і сморід у них, а третьому — за колір стін «під університет». Але за чистотою він не відрізнявся від перших двох».

Події революційної доби значною мірою вплинули на життя солом’янців: адже вокзал та Головні залізничні майстерні опинилися в епіцентрі класових боїв. Відтоді залізничники відігравали пріоритетну роль в усіх питаннях цієї місцевості: економічних, соціальних, культурних. Доручали їм і охорону громадського порядку. Якийсь час тутешні кримінальні елементи настільки знахабніли, що буквально тероризували мешканців. Але працівники Головних майстерень організували бойову дружину, і вона ліквідувала банду злочинців»[19].

Але для жителів потрібні були і водогін, і каналізація, і освітлення, і трамвай[20].

А тим часом підприємець Давид Марголін виношував ідею «з’єднати з Києвом передмістя Солом’янку двома трамвайними лініями з різних точок міста. Одна лінія мала пройти від берега Либеді, на кордоні Нижньої Солом’янки та Києва (місце, де нинішня вулиця Толстого перетинає залізничні колії), Великою вулицею (вулиця Липківського) до нинішньої Солом’янської площі, друга — від колишніх Тріумфальних воріт, на перетині Бібіковського бульвару та Кадетського шосе (біля нинішнього Повітрофлотського шляхопроводу), землями Володимирського кадетського корпусу й земською дорогою до того самого місця на Солом’янці»[21]. 3 вересня 1907 року Марголін уклав із «Обществом Домовладельцев для благоустройства Верхней и Нижней Соломенки, Кучмина и Протасова Яров Киевского уезда и губернии» договір за яким «принимает устройство на свой счет и риск Соломенской Железной дороги с конным, электрическим или иным механическим / кроме парового / двигателем, проводя такую от берега реки Лыбеди, находящего на границе Нижней Соломенки и города Киева, через поселок «Верхнюю» Соломенку, по большой улице до кладбища, протяжением, приблизительно, 9000—1000 погонных саженей. <…> Средняя скорость движения вагонов 12 верст в час. <…> Протяжение Соломенской линии от реки Лыбеди по Большой улице до кладбища, всего 1000 погонных саженей, составляет один тарифный участок, с платой в 5 коп. с пассажира. Воспитанники и воспитанницы учебных заведений, коим присвоена форма или форменный знак, предъявившие удостоверение учебного начальства, пользуются льготным проездом с платой по 3 коп. за участок…»[22]

Утім, Губернська Управа зробила висновок, що «договор заключенный между Обществом домовладельцев и предпринимателем Марголиным является юридически ничтожным по следующим основаниям: Общество домовладельцев не уполномочено заключать договоры от имени всех соломенских обывателей. <…> Общество не заведует дорогами Соломенки, не имеет распорядительной власти <…>»[23].

Дослідник історії міста Києва Стефан Машкевич зауважує, що: «Паралельно Марголін вів переговори про будівництво другої лінії, по Кадетському шосе. Тут його контрагентом був Київський Володимирський кадетський корпус, по земельній власності якого мала пройти частина лінії. Корпус, зі свого боку, був зацікавлений у позитивному розв’язанні питання. 6 (19) листопада 1907 року директор корпусу генерал-майор Семашкевич звернувся до Київської губернської управи, виклавши свою мотивацію: «Для поднятия стоимости казенной земли, находящейся в ведении корпуса, является необходимость в проведении трамвайной линии от политехнической линии Киевского городского трамвая к корпусу и далее до кадетской рощи по правой стороне земской дороги, идущей мимо владений корпуса на с. Жуляны. В виду вышеизложенного, прошу Киевскую Губернскую Управу по делам земского хозяйства выдать корпусу необходимое разрешение в самом непродолжительном времени, дабы корпус имел возможность приступить к сооружению линии при первой к тому возможности, через предпринимателя коммерции советника Давида Семеновича Марголина»[24].
16 (29) липня в присутності Київського, Подільського й Волинського генерал-губернатора генерала Сухомлинова й директора Кадетського корпусу генерала Семашкевича відбулося урочисте відкриття лінії. Фактично рух розпочався 27 липня (9 серпня) 1908 року[25].

Переглядаючи підшивки старих газет, ми випадково натрапили на оголошення, яке дуже нас зацікавило. Не так саме оголошення про те, що потрібен «специалист по выварке костей», як на який завод…  і чи існував він на Солом’янці. Наша цікавість привела нас в Державний архів Київської області. Адже ми тепер достеменно знаємо, що колись Солом’янка була селом й околицею Києва. І на наше здивування, ми віднайшли кілька справ. Щоправда, одне підприємство, яке мало зватися не звичним на сьогодні словом «скотобойня» мав намір створити солом’янський міщанин, мотивуючи таким чином, що «на Соломенке имеется свыше 1200 жителей и поэтому необходимость в бойне для столь многочисленных жителей вне сомнения. <…> Так как моя усадьба громадная, то место под бойню может быть выбрано по усмотрению начальства»[26]

Щоправда, як бачимо з Протоколу від 3 травня 1905 р., Київська Губернська Управа із земських справ залишила клопотання без задоволення, мотивуючи, що «усадьба М. в Верхней Соломенке по уровню своему ниже окружающей местности, пересекается глубоким оврагом, имеющим уклоны по направлению к городу, почему и вона стекает к Киеву.

В этом овраге в М. имеется запруда, в которой, по его  словам, водится рыба. Ровной площади в усадьбе нет. Поэтому все сточные воды нечистоты неминуемо должны попасть в овраг, а оттуда попадут на Мокрую улицу на Соломенке и возле Караваевской улицы в Киев в реку Лыбедь»[27].

 

[1] Залізничний район міста Києва. Київ, 1959. С. 97.

[2] Спутник по городу Киеву /  Изд 4-е С.М. Богуславского. С. 133.

[3] Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. – С. 23.

[4] Рибаков М. Київська околиця Солом’янка. С. 69.

[5]Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. С. 24–25.

[6] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 51, сп. 164, арк. 4.

[7]Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. С. 23.

[8] Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. С. 72.

[9]Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. С. 25–26.

[10] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 636, сп. 647, ч. 11.

[11]Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. С. 25–26.

[12]До утворення з Соломенки гор. «Олександрії» // Рада. 1909. № 142. 24 червня. С. 2.

[13] Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. С. 27–28.

[14]Доклад по вопросу присоединения к г. Киеву предместий: Верхней и Нижней Соломенок, Протасова и Кучменого яров и Батыевой горы // Изв. Киев. гор. думы. 1910. №  10. отд III. С. 1–37.

[15]Положение Совета Министров о присоединении к г.  Киеву смежных ним поселков   –   Верхней и Нижней Соломенок, Кучменова и Протасова яров и Батыевой горы  // Изв. Киев. гор. думы. – 1910. – №  10. – С. 1–2.

[16]Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. С. 29.

[17]«Благоустройство» Соломенки // Рада. 1911. № 35. 13 лютого.

[18] Обов’язкові постанови Київської городської думи // Рада. 1912. № 142. 22 червня.

[19]Солом’янський район міста Києва вчора, сьогодні, завтра. С. 19.

[20]Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці XIX  – початку XX  ст. С. 29.

[21]Машкевич С. Історія приміських трамвайних ліній Києва. II. Кадетська (артилерійська) лінія // Краєзнавство. 2014. № 2. С. 15.

[22] ДАКО. – Ф. 1, опс. 245, спр. 32, арк. 9.

[23] ДАКО. арк. 18.

[24]Машкевич С. Історія приміських трамвайних ліній Києва. II. Кадетська (артилерійська) лінія. С. 16.

[25]Там само. С. 15–17.

[26] ДАКО. – Ф. 1, опс. 241, спр. 133, арк. 1.

[27]ДАКО. арк. 16.

Стефан Машкевич у своєму дослідженні “Громадський транспорт як фактор розвитку Києва” описав міський громадський транспорт в Києві, зокрема рейкового міського транспорту. Дослідивши, що у 1908 році було відкрито Кадетську трамвайну лінію, нинішнім Повітрофлотським проспектом, для обслуговування будівлі Володимирського кадетського корпусу (“Києвознавчі читання: історичні та етнокультурні аспекти. Збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції. – Київ, 2014. – С. 245).

     Зі збіркою  “Києвознавчі читання: історичні та етнокультурні аспекти. Збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції. – Київ, 2014. – 476 с. можна ознайомитись у бібліотеці ім. Ф. Достоєвського, вул. Освіти, 14-А.

На Солом’янці діє і новий храм. Це – Храм святого Георгія Побідоносця. Храм святого Георгія Побідоносця – один із найбільших і нових храмів не лише Солом’янки, а й Києва. Закладка першого каменя відбулася в квітні 2001 року, а вже через кілька місяців парафіяни зібралися на архієрейську службу в добудованої церкви.

Детальніше про цей храм можна почитати на сторінці: https://soloma.libraries.kiev.ua/khram-georgija-pobidonoscja/

Також з грудня 1999 р. при Київській клінічній лікарні №4 на вул. Солом’янській, 17 діє Парафія святителя Григорія Богослова.

Детальніше про Парафію святителя Григорія Богослова можна почитати у рубриці «Духовні святині Солом’янки»: https://soloma.libraries.kiev.ua/khram-svjatitelja-grigorija-bogoslova/

 На Соломянці, на вулиці Кавказькій мешкає і творить відомий український письменник Валерій Шевчук. Цікаві факти з життя письменника можна почитати за посиланням: https://soloma.libraries.kiev.ua/valerijj-shevchuk/  

Твори В. Шевчука у ЦРБ ім. Ф. Достоєвського за електронним покажчиком:

http://ecatalog.kiev.ua/F/X1TE1VSJM2L744YF6M4K5JDJENXHQQ8NCJLDNDXDYYYURB2BMK-00951?func=find-b&request=%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9+%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA&find_code=WAU&adjacent=N&x=51&y=7&filter_code_1=WLN&filter_request_1=UKR&filter_code_2=WYR&filter_request_2=&filter_code_3=WTYP&filter_request_3=Book&filter_code_4=WSBL&filter_request_4=033

 На вулиці Солом’янській мешкає народна артистка України, повний кавалер ордена Княгині Ольги Галина Яблонська. Галина Гілярівна понад 50 років працює в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Її партнерами на сцені були, здається, всі – від Гната Петровича Юри та Амвросія Максиміліановича Бучми до наймолодшого покоління франківців, які сьогодні роблять перші кроки на сцені театру.

27 вересня 2019 року Галину Яблонську було внесено до Національного реєстру Рекордів України як актрису з найтривалішим періодом діяльності на театральній сцені, а це – 83 (!) роки.

Уперше Галина Яблонська вийшла на театральні підмостки у… шість років, а перший гонорар – 50 карбованців – заробила у вісім років, зігравши роль Топсі у виставі «Хатина дядька Тома» Г. Бічер-Стоу. Гроші не витратила на цукерки чи іграшки, а перерахувала у фонд допомоги іспанським дітям.

Тоді у місцевій газеті «Робітник Кременчуччини» була надрукована невеличка замітка «Внесок юної артистки», у якій писалося: «Вінницький державний театр російської драми ставив п’єсу «Хижина дяди Тома». В цій п’єсі грає в ролі Топсі дочка артистів Яблонської і Соболіна, 8-річна Галочка. Галочка вчиться у 13 школі на «відмінно». На афіші театру з’явилось і нове прізвище «Галочка Яблонская».

Цікаві факти з життя Галини Яблонської можна почитати: https://soloma.libraries.kiev.ua/galina-jablonska-zhittja-jak-pesa/

 Народною артисткою України, Послом Миру, президентом Міжнародної Ліги «Матері і сестри – молоді України» Галиною Яблонською за підтримки Національної Ради жінок України, Міністерства культури України, Товариства «Знання» України започаткований у 2016 році міжнародний проєкт-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи»

«Тарас Шевченко єднає народи» — міжнародний проєкт-конкурс, на меті якого входження України до світового інформаційного простору завдяки творчості величної постаті Тараса Шевченка, привернення уваги світової спільноти до сучасних проблем України.

Інтервю з Галиною Яблонською про міжнародний проєкт-конкурс можна почитати: https://soloma.libraries.kiev.ua/2019/11/19/piznati-shevchenka/

 Вулиці Солом’янки 

Соломянська вулиця – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевості Солом’янка, Олександрівська слобідка. Пролягає від Солом’янської площі до вулиць Клінічної та Миколи Амосова.

Сучасну назву вулиця отримала 1955 року, від місцевості Солом’янка, з якої вона бере початок. Первісно закінчувалася поблизу Олексіївської вулиці.

Солом’янська площа – місцевість, де розташована площа, на початку XX століття була незабудованим пустирем між Солом’янкою та Солом’янським кладовищем. Згодом вздовж Кадетського шосе (Повітрофлотського проспекту) було споруджено споруди Миколаївського Артилерійського та 2-го Військового училищ і місце майбутньої площі почало використовуватися як місце для навчань, в 1920–30-ті роки тут проводилися військові кінні паради.

Площа виникла в процесі забудови місцевості у 2-й половині 1940-х років і отримала назву Солом’янський майдан. В 1950-80-ті роки існувала під паралельними назвами – площа Урицького (як зазначає довідник «Вулиці Києва» (1995), ця назва офіційно затверджена не була) та сучасною назвою. У 1983 році отримала назву площа Брежнєва, на честь радянського державного та партійного діяча Л. І. Брежнєва. Сучасна назва – з 1988 року.

Вулиця Івана Огієнка, що пролягає від Повітрофлотського проспекту до вулиці Георгія Кірпи, з 1955 року носила назву Ігорзька (Ігарська), з 1962 року – Миколи Лукашевича (на честь робітника-учасника Січневого повстання), а поточну свою назву набула лише 5 років тому. У 2015 році, згідно з рішенням Київради, її перейменовано на честь Івана Івановича Огієнка (1882-1972), відомого ще як Митрополит Іларіон.

Для початку спробуймо перерахувати бодай самі звання, яких Іван Огієнко набув за своє життя: український науковець, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог.

Загальний реєстр публікацій ученого, як засвідчується у вступній статті до збірника матеріалів Всеукраїнської огієнкознавчої конференції, налічує 1848 назв. У колі наукових інтересів Огієнка-мовознавця були проблеми кириличної палеографії, історії старослов’янської та української мов, будови, стилістики та культури української мови, питання українського правопису. Під час навчання в аспірантурі Київського університету Святого Володимира впорядкував перші 6 словників навчального, історичного, правописного та термінологічного типів.

Більше про Івана Огієнка читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/03/blog-post_30.html

Вулиця Митрополита Василя Липківського – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Солом’янка. Пролягає від площі Петра Кривоноса до Солом’янської площі. Вулиця виникла у 80-х роках XIX століття як центральна магістраль Солом’янки та мала назву Велика. Утім, у 1909 році вулицю перейменували на Ігнатьєвську – на честь київського генерал-губернатора в 18891896 роки графа Олексія Ігнатьєва. 1924 року вулиці було надано назву вулиця Січневого повстання, на честь 6-тиріччя повстання київських робітників-залізничників проти Центральної Ради у січні 1918 року. Однак ця назва не призвичаїлася.

1926 року радянська влада перейменувала її на вулицю Урицького – на честь більшовика-революціонера Мойсея Урицького. Сучасна назва на честь митрополита Василя Липківського – з 2012 року.

Митрополит Київський і всієї України Василь (в миру: Василь Костянтинович Липківський – український релігійний діяч, церковний реформатор, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію українського православ’я, творець і перший митрополит Київський і всієї України відродженої 1921 року Української Автокефальної Православної Церкви. У 1919–1927 роках останній настоятель та доглядач Софії Київської.

Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманському духовному училищі, де навчався у 1873–1879 роках. Згодом, у 1879–1884 роках, навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його як кращого учня направили до Київської духовної академії.

З початком демократичної революції 1905–1907 рр. отець Василь (Липківський) активно включився в український культурно-релігійний рух. 1905 року його обрали головою з’їзду духовенства Київської єпархії, який ухвалив запровадити українську мову в церковне богослужіння та викладання у духовних школах.

Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського, як і у багатьох віруючих людей, розпочалася з початком Української революції 1917 року, коли окрім політичного, з новою силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення православної церкви в Україні як церкви національної. Відтоді отець Василь (Липківський) став одним із лідерів руху за утворення Української автокефальної православної церкви.

 

 

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter