Совки

На мальовничих берегах річки Совка (інша назва Пронівщина) розташувалося колишнє село, а нині компактний мікрорайон індивідуальної забудови у складі Солом’янського району міста Києва.

Історична місцевість, селище у Києві розташована між проспектом Валерія Лобановського, вулицями КайсароваМихайла Максимовича і Жулянами. Основні вулиці – КаменярівЯблуневаСумськаМостова.

Совки — один з найживописніших і найзеленіших куточків Солом’янського району. Унікальні каскади ставків, оповиті химерними деревами, очеретом і кропивою, приховують в собі багато цікавого — адже вони мають довгу історію.

Так, за дослідженнями провідного наукового співробітника ЦДІАК України Тетяни Тертишної, походження назви цієї місцевості достовірно невідомо. Вперше Сувки (Сувка) згадується як володіння Домініканського монастиря, які в 1612 році були продані шляхтичу Ярошу Покаловичу. Протягом багатьох століть київські монастирі виборювали право на володіння хоча б частиною цієї мальовничої місцевості. У 1618 році Совки відійшли до Києво-Печерської лаври і були її власністю до 1787 року. В XIX ст. монахи Лаври тримали в Совках пасіку, ними ж були створені совські ставки.

За кліровими відомостями Св. Димитріївської церкви, що знаходилась на відстані двох верств у сусідньому селі Жиляни і до якої були приписані парафіяни с. Совки, 1829 року зазначалось: «В деревне Совках 18 дворов, казенных крестьян мужского пола 72 души, женского пола 84 души».

Власне, у рапорті за 1828 р. на імя Київського генерал-губернатора Петра Федоровича Желтухіна знаходимо такі відомості:  у графі «Деревня Совки Хотовской волости с 17 дворами»[1]

У Медико-топографічному описі державних маєтностей Київської округи з зображенням деяких природних витворів рослинного і тваринного світу, разом із статистикою кожного села, їхнім виглядом, зробленим з натури, зображенням селянських костюмів та географічною картою Київської округи за 1854 р., автором якого є  Домінік Пєр Де ля Фліз Совки описані так: «число крестьян мужского пола – 89, женского пола — 105 душ, отставных солдат — 3. Деревня лежит в 5 верстах от Киева на юге, окружена оврагами и кустарниками. Значительных гор четыре, название которых: 1. Маричинка, 2. Курган, 3. Волхвий луг, 4. Лишкова. Есть две маленьких речки: 1. Солоный ставок, течет от юга на север, 2. Руда Брич, течет от севера на восток, обе впадают в речку Днепр. На первой есть плотина с мельницей. Находятся два болота, оба длиною около версты. Почва глинистая и песчаная. Пшеница не растет, крестьяне выращивает довольно ржи,  овса и гречихи и ячменя. У жителей насчитывается скота: 40 волов, 10 коров, 6 лошадей, 20 овец, 30 свиней. Из домашних птиц крестьянками разводиться не много гусей, уток и довольно курей. В лесах водятся волки и мало зайцев, по причине киевские жители охотятся.  Всех жилищ считается 20, из них до 10 старых, но чисты и опрятны. Одежды и обуви очень достаточно. Крестьяне и крестьянки лучше одеты, нежели в других деревнях, по причине близости Киева. Все носят сапоги»[2].

Згідно з Люстраційним актом 10-го перепису населення в липні 1872 року в Совках Київської губернії Київського повіту Петропавлівської волості проживало «мужского пола 148 душ». «Сведенный в надел селению земли  разделены на 64 подворных участка. В приложенном к сему акту в именном списке значатся имена всех домохозяев собственников селения, с указанием, сколько в владении каждого домохозяина состоит участков, под какими номерами, сколько в этих участках десятин удобной земли и какую сумму выкупных платежей обязан вносит каждый домохозяин в установленные для него сроки…

Ежегодная сумма выкупных платежей за весь отделенный населению надел составляет 543 руб. Платежи эти взимаются в постоянном в неизменном размере по 1 января 1913 г., после такого срока взимание всех выкупных платежей прекращается»[3].

В середині XIX ст. місцевість під назвою «Совські дачі» надавалась митрополичому дому в обмін на Шулявський гай, частина якого відійшла до Києво-Софійського монастиря. Кількість землі у Совках на той час складала 280 десятин і включала в себе Пронівщину, Острів, Пужню, могили, урочище Яри і урочище Тісні вулиці. На території Пронівщини розміщувались садиба і город митрополичого дому. Митрополича ділянка розміщувалась на сході, в районі Совського водяного млина, який пізніше церковники здавали в оренду[4].

Монастирі в історії України, зокрема Правобережної, ніколи не були суто релігійними утвореннями. Вони завжди займали чільне місце в економічному, соціальному і культурному розвитку суспільства.

В економічному відношенні монастирі існували, розраховуючи лише на власні сили. Важливою статтею грошових та матеріальних надходжень у монастирську скарбницю був продаж круп’яно-борошномельних продуктів, отриманих на монастирських млинах, а  також здача цих млинів в оренду[5].

Відомості про те, що здається в оренду й Совська дача віднаходимо в Центральному державному історичному архіві України. Спершу повідомлення у газеті «Киевлянин» за 10 червня 1887 р., що «Отдается в аренду на 12 лет Совская дача, принадлежащая Киево-Софийскому Митрополитскому дому. Дача находится в лесу, в трех верстах от Киева за Кадетской рощей, дом со всеми удобствами, сад и рыбный пруд, всего 16 дес.»[6]. А потім і в описах матеріалів справи про саму дачу: «В даче состоит земли лиственного кустарника 623 саж., под постройками — 50 саж., под вигоном — 1825 саж., по оврагом — 252 саж., под пруд и ручей — одна десятина 430 саж. А всего удобной и неудобной земли — две десятины 780 саж.»[7]. 

13 червня 1909 р. існував План землі під назвою «Совская Мельница», складений приватним землеміром в присутності члена Київського окружного суду. «В семи участках состоит удобной и неудобной земли: две десятины, семьсот восемьдесят квадратных саж. (2 дес. 780 кв саж.)[8]. «Удобной» землі: под городами і забудовою, а також листяним лісом перебувало 1660 саж. «Неудобной» — під ставком, болотами, дорогами, яром перебувало 1520 саж. 

Основним нормативним документом при укладанні договору на утримання млинів була орендна угода – так звана кондиція. Укладалася вона усно або письмово. Усна форма укладання письмової угоди в правовому відношенні була недосконалою і часто призводила до порушення домовленостей між сторонами[9].

Віднаходимо договір за 1916 р., у якому: «Управление Киево-Софийского Митрополитского дома, в лице економа Іеромонаха Веніамина, действующего по уполномочію Киевской Духовной Консисторіи с одной стороны и мещанин города Липовца Киевской губернии Яков Васильевич Егоров, с другой заключили настоящий договор в следующем: 1/ Управление Митрополитского Дома сдает в арендное пользование принадлежащую Митрополитскому Дому в Киевском уезде в деревне Совках водяную раструсную мельницу о двух поставах, работающую посредством турбины, под железной крышей с деревянным домом крытым железом, дощатой огороже и землей удобной и неудобной в количестве двух десятин семисот восьмидесяти квадратных сажень, значащейся по плану генерального межевания тысяча восемьсот восьмидесятого года, сроком на двенадцать лет…»[10]. За контрактом Єгоров власним коштом мав відремонтувати турбіни і водоспуск. Для цього Управління Митрополичого дому надає орендатору лише за той будівельний матеріал, який є у Проневській лісній дачі. 

Український краєзнавець Лаврентій Похилевич у своїй праці «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року також описав поселення: «Совки — деревня близ Киево-Лыбедского кладбища. Жителей обоего пола 161. Она разбросана по живописным оврагам, поросшим густым кустарником. Пруд в деревне и при нем мельница принадлежат с 1850 года митрополитанскому дому взамен пруда, отданного кадетскому корпусу. Здесь же находится свечной восковой завод, устроенный в 1837 году бывшим градским главою Ходуновым, а ныне принадлежащий его зятю купцу Н. Н. Балабухе. Совки принадлежали до 1787 года Печерской Лавре, которой и ныне близ деревни принадлежит хорошая пасека»[11].

Про те, що в Совках був свічний завод писав і відомий державний діяч і краєзнавець Іван Фундуклей: «Завод салных свечей в Киеве купца Ходунова, устроен первоначально в Печерской части города, в 1811 году, а в 1840 году, вследствие запрещения иметь такие заведения внутри городов, перенесен в Либедскую часть и построен по новому плану. Завод теперь состоит из пяти деревянных корпусов, покрытых деревом, из них один на каменном этаже, стоимость их постройки  простирается до 10, 000 руб. сереб. В одном из корпусов устроено для топки сала  3 больших чугунных котла…

В другом корпусе производителя отливка свеч, для чего выделены три медных котла в большой печи… в третьем корпусе — склад товаров, в четвертом помещается контора и квартиры рабочих людей, в пятом корпусе производится выварка мыла[12]. Далі описуються матеріали, що використовуються при виробництві свічок та скільки 20 робочих отримують «жалування» при відливці свічок 1 головний майстер, 4 помічники, 5 робочих і 4 «мальчика». 

І справді, як бачимо з архівних документів, датованих 11 вересня 1844 р., київський купець 2-ї гільдії Іван Ходунов просить «позволить ему до выстройки нового свечного завода, 6 месяцев производить выделку свечей на заводе, состоящего в печерской части в кловском урочище… Так как обязан по контракту поставлять свечи для воинских потребностей по всему городу Киеву»[13]

Краєзнавець Лаврентій Похилевич у книзі «Уезды Киевский и Радомысльский» 1887 зазначає, що кількість населення вже 220 осіб, а також вказує на невеликий цегельний завод, що належав міщанину Чернову, що оцінюється в 300 руб. «В конце 18 века найден в урочище Трояновщина 13 пуд. меди в 32 кусках по составу коей и по местности специалисты заключили, что там где медь отыскали, в старину был колокольный завод»[14].

В Національному державному історичному архіві України зберігається документ — опис заводу: «Кирпичный завод Харитона Чиркова (местьян.), за городом при д. Совки»[15].

Щоправда, з рукописного документа дещо можна прочитати, скажімо, про кількість працівників: «1 подвозчик глины; 1 оч…, 2 маст… Письменные условия труда… Харчи хозяйские:  утром — крупник, борщ, каша с салом (без говядины) — обед… Завод имеет обыкновенное устройство. Изготовляется красный кирпич. За 1 т. в печь — 25 коп, из печи — 20 к. сверхурочно». Рабочие исправные»[16].

Щодо заводів загалом… В Державному архіві Київської області є кілька справ, які вказують на те, що принаймні ще два заводи деякий час функціонували. Серед них — «Костопальний завод» і «тряпочный склад». Саме проти Костопального заводу, який мав будуватися у 1907 р. між Солом’янкою і Совками виступали проти селяни с. Совки Київського повіту: «Во избежание заряжение местности в санитарном отношении»[17].

«А также будет распространяться во-первых, зловонье, а во-вторых, сток грязных из означенного завода будет проходить по склону местности через всю деревню и попадать в общественный пруд из которого местное население пользуется водою[18]. «У журналі Київської Губернської Управи від 10 жовтня 1909 р. було опубліковано про дозвіл «дворянам устройства костопального завода, тряпичного склада и жилых помещений при д. Совках Киевского уезда» перенаправити «в Губернське Правление по Строительному Отделению», яке, у свою чергу, дозволило будівництво, але «чтобы по первому требованию подлежащих властей был бы закрыт поглощательный колодезь для бульона и последний вывозился в том случае, если колодезь окажет какое-нибудь вредное влияние на качество почвенных вод»[19]. Щоправда, цей завод існував до 1914 р. Як бачимо, з «Протоколу Совещательного Присутствия Врачебного Отделения Киевского Губернского Правления от 28 іюня 1914 г. о временном его закрытии: владельцы костопального завода, в виду отсутствия фабричного, податного и полицейского надзоров, не желая на крестьянской земле затрачивать капитал, нужный для возведения установленных законом построек, соорудили из старых сосновых шпаль сараи для склада костей и саловарни, — там варят кости, а бульон с них в летнее время закапывают неглубоко в землю около завода, а зимой — разливают по усадьбе завода. И вот летом, а в особенности во время таяния снега и дождливой погоды, эти нечистоты с гористой усадьбы завода смываются и по пути своего течения отравляют воду в колодцах, а задерживаясь по дворах, заражают воздух…»[20]

Наприкінці 1918 р. в Совках був наданий дозвіл на будівництво ще одного «кожевенно-клееварно-салотопенного завода». Но с тем, чтобы «устройство завода велось под наблюдением техника, имеющего по закону право на производство строительных работ; в усадьбе завода был устроен колодезь для снабжения завода водой; в зольном отделении были устроены вентиляционные трубы»[21].

З сучасних відомостей про Совки читаємо: «В архівах Софійського собору також знаходимо відомості, що в середині ХІХ століття «Совська дача з ставком, водяним млином і ораною землею в кількості 280 десятин належав Митрополичого дому».  Природа в Совках була розкішною. Може тому одна з версій походження топоніма свідчить про те, що в старовину місця з буйною рослинністю, розташовані поблизу водойм, називали «совками». Що ж стосується дзеркальних ставків, то вони — головна визначна пам’ятка — з боку Либеді ланцюжком тяглися вздовж урочища.
Не виключено, що «прабатьками» назви стали лускокрилі комахи, яких зоологи назвали совками. До цього ж виду належать метелики — шкідники сільськогосподарських культур. Кияни добре знайомі з їхньою згубною дією — в районі Совської балки в 50-ті роки минулого століття багато хто мав земельні ділянки. 

Перші люди з’явилися на території сьогоднішніх Совок ще в кам’яному столітті, залишивши нащадкам всілякі вироби з кременю — ножеподібні пластини, сокири, наконечники стріл, скребки і совки. Можливо, останніх було так багато, що за місцевістю закріпився відповідний топонім. Проблема лише в тому, що археологічні розкопки проводилися протягом ХІХ—ХХ століть, а назва населеного пункту зустрічається в документах трьохсотрічної давності[22].

І ось новина… У 2011 р. археологами «виявлено пам’ятку – поселення на р. Совка. Зі сходу поселення межує зі Совським кладовищем, із заходу — промзоною, що знаходиться на початку вулиці Медової. Пам’ятка займає похилий схил плато, який із східного боку закінчується невеликою улоговиною, розташованою між двома ярами… Більша частина пам’ятки задернована. Її центральна частина, з обох боків ґрунтової дороги, зайнята городами і постійно ореться. На площі городів було зібрано значну кількість підйомного матеріалу, серед якого понад 350 уламків стінок і до двох десятків фрагментів денець давньоруського часу. Крім того, було знайдено біле глиняне вінце XII ст., повністю вкрите зелено-коричневою поливою.

Давньоруське поселення на цьому місці існувало, судячи з виявлених матеріалів, у першій пол. XI — першій пол.  XIII ст. Його розквіт припадає на XII ст. Хронологія пам’ятки засвідчує, що вона не пов’язана із відомим курганним могильником в уроч. Пронівщина, який функціонував у X — на поч. XI ст.»[23]. Знахідки з поселення на р. Совка.

[1] ЦДІАК України. – Ф. 533, оп. 3, сп. 285.

[2]Де ля Фліз Д. П. Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи з зображенням деяких природних витворів рослинного і тваринного світу, разом із статистикою кожного села, їхнім виглядом, зробленим з натури, зображенням селянських костюмів та географічною картою Київської округи. С. 746–747.

[3] ЦДІАК України. – Ф. 487, оп. 12, сп. 547.

[4] Тертишна Т. Совки. Крізь історію місцевості… // Солом’янка. 2011.№ 6(152). червень.

[5] Жам О. Монастирські млинарські заклади Правобережної України XIX ст.  // Краєзнавство. 2002. № 1–4. С. 80.

[6] Отдается в аренду // Киевлянин. 1887. 10 июня.

[7] ЦДІАК України. – Ф. 127, оп. 875, сп. 1559.

[8] ЦДІАК України. – Ф. 184, оп. 1, сп. 60.

[9] Жам О. Монастирські млинарські заклади Правобережної України XIX ст.  С. 82.

[10] ЦДІАК України. – Ф. 184, оп. 1, сп. 79.

[11] Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии.  С. 21.

[12] Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. 1852 с.

[13] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 77, сп. 241, арк. 3–4.

[14]Похилевич, Л. И. Уезды Киевский и Радомысльский / Л. И. Похилевич. Киев : Типография А. Давиденко, арендованная Л. Штаммом, 1887. С. 87.

[15] ЦДІАК України. – Ф. 575, оп. 1, сп. 1, арк. 34.

[16] Там само.

[17] ДАКО України. – Ф. 1, оп. 245, сп. 363, арк. 2.

[18] ДАКО України. – Ф. 1, оп. 245, сп. 363, арк. 9.

[19] ДАКО України. – Ф. 1, оп. 245, сп. 363, арк. 10.

[20] ДАКО України. – Ф. 1, оп. 245, сп. 363, арк. 16.

[21] ДАКО України. – Ф. 1, оп. 254, сп. 186, арк. 8.

[22]Історія [Електронний ресурс] // ОСН Совки : сайт. Електрон текст. дані. Режим доступу : http://www.osnsovki.kiev.ua/history-2/ (дата звернення 30.07.2021).

[23] Козюба В. Нові давньоруські пам’ятки околиць Києва // Археологія і давня історія України. Вип. 1 (22).  2017. С. 148—149.

Яблунева вулиця – вулиця у Солом’янському районі міста Києва, місцевість Совки. Пролягає від Крутогірної до Сигнальної вулиці.

Прилучаються Яблуневий провулок, вулиці Сумська та Заповітна.

Вулиця виникла на межі 30–40-х років ХХ століття під назвою 161-а Нова. Сучасна назва – з 1944 року.

 

Вулиця Каменярів – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Совки. Пролягає від вулиці Кайсарова до Сигнальної вулиці (продовженням вулиці слугує безіменний шлях в бік селища Жуляни).

Початковий відрізок вулиці (від початку до провулку Каменярів) існував уже у 40-х роках XIX століття як безіменна вулиця. За офіційними ж даними, вулиця існує від 1-ї половини XX століття. Ймовірно, 1923 року (коли Совки було приєднано до Києва) дістала назву Шевченківська. Сучасний вигляд і довжина оформилися до початку 1940-х років. Сучасна назва – з 1955 року.

Мостова вулиця – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Совки. Пролягає від вулиці Каменярів (двічі, утворюючи півколо; має форму літери Г).

Вулиця виникла в 1-й половині XX століття під назвою 163-тя Нова. Сучасна назва – з 1944 року.

Також назву Мостова в Києві раніше мали вулиці Кронштадтська та Петра Сагайдачного.

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter