Стефан Решко – гравець великої команди

Років десять тому напередодні Дня фізичної культури і спорту в Солом’янській РДА вшановували майстрів спорту та людей, які досягнули висот у спорті. Серед поважних гостей і був заслужений майстер спорту, професор кафедри Національної академії внутрішніх справ Стефан Решко.

Але любителі футболу знають його як захисника уславленої команди Лобановського, володаря Кубка кубків і Суперкубка УЄФА. Загалом Стефан Решко зіграв понад 350 ігор захисником на чемпіонатах СРСР і міжнародних матчах. Він став 4-кратним чемпіоном СРСР, двічі – володарем Кубку СРСР, володарем Кубку кубків і Суперкубку Європи, бронзовим призером XXI Олімпійських ігор. Такими результатами мало хто може похизуватися.

Мені так захотілось побільше дізнатись про Суперкубок УЄФА і це був зірковий час команди «Динамо», що я насмілилась запросити на інтерв’ю Зірку футболу 80-х.

У призначений час (рівно хвилина в хвилину) біля приміщення Солом’янської РДА по сходах підіймався Стефан Михайлович. У ту хвилину у мене поки що було одне запитання: як же стають чемпіонами?!. На диктофоні залишився це «зіркове» інтерв’ю.

– Народився я на Закарпатті, і як всі сільські хлопчаки ганяв у футбол. Юнаком, щоб вирватись з колгоспного рабства, я поїхав навчатись в Ужгород столярній справі. Колгосп зробив мого батька інвалідом, і тому він не бажав такої участі й мені.

Вже в Ужгороді мене запримітив тренер «Верховини» Василь Федак. Він ходив по училищах і вибирав собі гравців. І з нашої збірної училища він обрав трьох хлопців, у тому числі й мене. І кожні два роки я просувався вперед: одеський «Чорноморець», молодіжна збірна… І так дійшов до київської команди «Динамо». 70-ті роки саме були періодом зміни поколінь футболістів. У команду прийшли молоді гравці: Володимир Веремєєв, Віктор Колотов, Володимир Трошкін, Олег Блохін та ін. Згодом прийшов тренером і Валерій Лобановський, з яким почалась «золота» ера київського «Динамо». А гравці з київського «Динамо» складали кістяк збірної СРСР. Тоді у збірній грало 12 київських динамівців.

– Саме у цей період Ви і стали володарем Суперкубку УЄФА?

– Так. Осінь 75-го була для нас золотою. Ми не тільки зберегли за собою звання чемпіонів СРСР, а й перемогли найбільш титулований європейський клуб «Баварія» (Мюнхен). Напередодні цього поєдинку мене викликав Валерій Лобановський і сказав, щоб ворота були «на замку», тобто не дати відомому нападнику Герду Мюллеру забити голи. Я зі своїм завданням впорався. Після фінального свистка Герд Мюллер підійшов до мене і потиснув мені руку. І ви, напевне, знаєте, що у цьому поєдинку свої «золоті» м’ячі забив Олег Блохін.

– Ви були володарем Кубку кубків, олімпійським чемпіоном. Кому завдячуєте своїм перемогам?

– Таких успіхів я досягнув завдяки Божому благословенню. Я родом з невеликого села. Батько мій був простим селянином. Я досягнув значних результатів: грав у збірній СРСР та в київському «Динамо». І вважаю, що це не мої заслуги. А насамперед, це була Божа допомога.

– Стефане Михайловичу, кажуть, що за всі ігри Ви отримали всього-на-всього дві жовті картки. Це правда?

Правда. Одну жовту картку отримав у 1972 році у Донецьку в грі з «Шахтарем», другу – у грі зі «Спартаком» – зіграв рукою. Тоді за таке порушення карали «жовтою» карткою, це зараз дають «червону».

То Ваше досягнення можна занести і в Книгу рекордів Гіннеса?

(Сміється). Я майстерно відбирав м’яч і я, як захисник, добре володів підкатами, – це по-перше. А, по-друге, я глибоко віруюча людина, і не міг вчиняти грубо, навіть на футбольному полі, де іноді йшла «запекла» боротьба за призове місце.

– Тому, мабуть, Вас як «найсправедливішого» гравця і обирали Головою Комітету з питань справедливої гри?

– Як бачите, після закінчення спортивної кар’єри я не полишав спорт. Останні десять років я обирався Головою дисциплінарної комісії федерації футболу України. Доводилось розв’язувати юридичні питання.

Що Вам дав спорт?

– Окрім звання, нагород, повагу і любов людей. І це, я вважаю, велике моє досягнення.

Бути гравцем київської команди «Динамо» – це гордість, аж ніяк не гординя. І до сьогодні згадую всенародну, не побоюсь сказати цього слова, любов вболівальників. Нас зустрічали як героїв. Люди вболівали від душі. Це не забувається…

Наталка Капустянська

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter