Валентина Литвинова. Штрихи до портрету

Багато хто з киян називає вулицю Єреванську найулюбленішим куточком Соломянки. І її справді є за що любити… А хоча б за мелодійність тролейбусів, що звучить коли вони притишують свій хід перед зупинкою «Єреванська». Красу доповнюють каштани, що повиставляти свої свічечки уздовж дороги. Та найголовніше, тут, вулиці Єреванській розміщені культурно-мистецькі заклади:  і театр-студія «Дивний Замок» і бібліотека ім. М.Реріха. Тож по праву цю вулицю можна назвати мистецькою оазою Чоколівки.

Власне, про бібліотеку… Я сама у ній зазнайомилася з багатьма відомими і знаними особистостями: виконавцями пісень, літераторами, письменниками, художниками… І на одній із художніх виставок міг погляд зупинився на людині, яка не була автором виставки, але із такою захопленістю і цікавістю розглядала експонати, що я не могла запримітити цю шляхетну пані. У її поставі і поглядах відчувалась гідність і самодостатність. Тоді я не насмілилася підійти і поспілкуватися. Вдруге – я її побачила на творчому вечорі Ігоря Якубовського. І після виконанняпаном Музикантом пісні «Білесенька княжна» я зрозуміла, що моя «незнайомка» і є тією білесенькою «княжною». Того дня очільниця бібліотеки Іванна Щербина і познайомила мене з Валентиною Литвиновою. Але мені вдалося поспілкувалися іншого дня – коли пані Валентина разом з волонтерами кроїли матеріал для пошиття українських прапорів для воїнів АТО. Тоді я дізналася, що Валентина Іванівна активно займається громадською роботою. Кілька років була головою секретаріату «Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги». Багато читає й аналізує документи, праці, що належать до новітньої історії України. Цікавиться творчістю і сучасних українських письменників й епохи «розстріляного відродження». А її статті-роздуми у всеукраїнській газеті «День» – ще один штрих до її портрету.

У  статті «Позбуваймося рабства у собі» у рубриці «пошта дня» читаємо:

«...Я не філолог, я економіст за фахом, але я українка.

Прочитавши статтю Романа Гривінського у №105 від 18.06.15 р. «Досвід Криму не навчив… Депутати дозволили чиновникам не користуватися державною мовою», абсолютно погоджуюся з висловом відомого мовознавця О. Пономаріва і не можу змовчати, бо ця тема ніколи не полишає мене. Написала свої роздуми давно, чекала нових статей і відгуків. І таки вирішила поділитися з вами.

Щиро зізнаюся, що ця тема є надзвичайно важливою в моєму особистому житті, про що я писала вам у листі. Пам’ятаю, як після Революції Гідності я ходила вулицями Києва і насолоджувалася торжеством рідної мови, яка чайкою долітала до мене з вуст зустрічних людей різного віку. Відчувалося, що люди пробудилися та ідентифікувалися як українці. Я вслухалася в їхню розмову моєю рідною мовою, і кожна клітина мого єства радісно оживала. Моє зболене серце співало, почувши українське слово, вимовлене дитячими вустами…

Час плине, і я з гіркотою помічаю, що у моїй країні не відбувається докорінних змін у цьому питанні. На державному рівні ця тема замовчується як небезпечно дражлива…».

Погодьтеся, сьогодні не кожна навіть непересічна людина буде порушувати такі питання рідної мови…

Іноді, спілкуючись з Валентиною Іванівною, я задала собі запитання: «звідки у цієї надзвичайно шляхетної пані така щира любов до українського слова?». Тим паче, що вона народилась у 46-му і хоча у мальовничому районі Святошині, але зросійщеному середовищі. Мені вдалось відшукати відповідь… Під час літніх канікул Валя їздила на Фастівщину до тітки Єви. Саме сільське життя з народними піснями і сформувало світогляд Валентини Іванівни.

Можливо це і послугувало вже в дорослому віці звернутися до літопису Роду Цапків-Ніщімних. Адже через її Рід, як і через рід кожного українця прокотилися біди: братовбивчі війни, голодомори, репресії. Саме усвідомлення наслідків цього для власного Роду і змусило Валентину Іванівну взятися за пошуки тих подій. На одній із зустрічей з читачами Публічних бібліотек Солом’янки Валентина Литвинова озвучила:

– Ознайомившись фрагментарно з життям шляхом прадідів, дідів маминого і татового великих родів, я відкрила для себе великий світ людських неповторних доль. Щоправда, їхні долі були неспокійні, а за цим словом стоїть чимало тогочасних визначень: мудрі, химерні, світлі, яскраві, і неповторні… Доля кожного з рідних і допомогла мені пізнати важку, спаплюжену ворогом історію мого українського народу. Народ складається з родин, і я впевнена, що прожив рід тата і мами, прожив мій народ. Ми надто пізно усвідомлюємо про необхідність знати більше про свій рід.

… Сьогодні середина тижня і звичайний буденний день Валентини Іванівни, яка планує на наступному тижні побувати в улюбленому Музеї гетьманства на Подолі, в Національному музеї літератури. А наразі линуть передачі радіо «Культура», без прослуховування яких ця шляхетна, самодостатня жінка не уявляє свого життя. Вони і є для неї тим джерелом, власне, поштовхом для нових роздумів і починань…

Наталка Капустянська

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter