Василь Симоненко

Є в Києві невелика, типова для нецентральних магістралей, вулиця Освіти. Її назва, на перший погляд прозаїчна, глибоко символічна. Вона стала для не лише для юнаків та дівчат вулицею знань і освіти, а й напоєна романтикою та високими мріями і сподіваннями. На початку вулиці стоїть гуртожиток студентів Київського університету імені Тараса Шевченка. Саме у  будинку №4 у різні часи жили майбутні класики української літератури. Серед них – Василь Симоненко.

  

Народився Василь Симоненко у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Цей край пов’язаний із багатьма уславленими іменами та подіями. Наприклад, М. Коцюбинський побував колись поблизу Біївців біля криниці, поруч із якою відбувалися гомінкі ярмарки. Тут малий Василько вчився розуміти добро і зло, поважати людину праці.

Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952–1957 навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.

Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур.
Перша збірка поезій «Тиша і грім» з’явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно-мистецькому житті України.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах…

А ще займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня, потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам’яті.

На літературному вечорі «Зоряні читання Олеся Бердника», що відбувся у Гребені Київської області мені історію свого  життя розповіла мені Антоніна Іванівна Литвин – одна з організаторів Стрітівської школи кобзарського мистецтва, що в Кагарлицьому районі на Київщині. За радянської влади разом з чоловіком, бандуристом Василем Литвином, потрапила до списку неблагонадійних. Антоніну Іванівну звільнили з видавництва «Молодь». І їхню родину разом з дітьми виселено з Києва в село Гребені Київської області. 1989 року Антоніна Іванівна разом з чоловіком Василем Степановичем стали одними із засновників Стрітівської кобзарської школи.

А пов’язана ця історія з Василем Симоненком, який благословив її свого часу в поезію. Антоніні Іванівні тоді виповнилося вісімнадцять і разом із батьками вони переїхали з села, затопленого Кременчуцьким водосховищем, до Черкас.

 

            Спогади про Василя Симоненка  Антоніни Гармаш (Литвин )

Мабуть, у кожної людини  в житті є незабутні зустрічі, які стали провідною зорею їх життя. Не обділила  доля і мене…

Я щойно закінчила школу, самовпевнено вирішила, що можу вступати навіть до столичного вузу, хоч навчалася і жила в глухому селі на Полтавщині. Звичайно, моя впевненість зламалась, бо хоч я склала екзамени лише з двома четвірками, за конкурсом не пройшла.

І ще одна біда впала на нас: будувалася Кременчуцька ГЕС і за недолугими, ба’, навіть шкідницькими проєктами затоплювались цілі райони лівобережних наддніпрянських сіл, в тому числі і моє, рідне, таке неповторне і єдине, шматочок правічної України, з якої здирали споконвічні вишиванки і перевдягали в імпортно-модне шмаття. Та не тільки вишиванки – плюндрували невмирущу красу українського світогляду, звичаїв, обрядів, зрештою  душу народну. Таким чином мої батьки опинились у м. Черкасах. Тут зустріла і свого судженого, та не змогли ми обоє роздивитися, що це вже наше навік…

І полинув він «іншої шукати»… І знов же таки словами пісні: «і зв’язала мені руки малая дитина»…

Ось тут і сталась вищезгадана зустріч. Закоханість у рідну мову, пісню, відчуття їх краси і неповторності я винесла з рідного села. Пробувала складати вірші, як тільки навчилась писати. А тим більше опаливши серце громовицями-блискавицями першого кохання, сповивши його у сіру тугу жіночої покинутості, самоти – віршовані рядочки бриніли в моїй душі постійно. Там, де я працювала, в стіннівці часто вміщались мої заримовані рядки. Отож мені якось сказали, що ними зацікавився кореспондент «Молодь Черкащини». Та я не звернула не те уваги. Якось, повернувши додому з роботи, побачила лист – конверт червонів друкованими літерами: «Молодь Черкащини». Я розхвилювалась: газету вся молодь любила, вона була цікавою. Що ж вони мені прислали?!

А там, стандартне звернення до дописувачів збоку, а посередині, друкованими літерами «послання» до мене, яке вкарбувалось у моїй пам’яті кожною літерою:

 

«Шановна товариш Гармаш! Мені здається, що з Ваших  віршів можна дещо відібрати для друку. Захопіть якось свій поетичний зшиток та й завітайте до редакції .

З повагою

Зав. Відділом агітації і пропаганди

Василь Симоненко».

 

     Найбільше мене вразило оте «поетичний зшиток». Мої опуси і «поетичний зшиток»! То така честь для них…

Захопила свій зошит і поспішаю до редакції. Заходжу до кімнати, куди мене спрямували чергові, і запитую: «Хто тут Василь Симоненко?» (бо в кімнаті було багато людей). Підводиться з-за столу стрункий юнак, високе відкрите чоло, парубоцький чуб вороновим крилом, чорні брові, а в очах можна втонути, бо вони були зелені-зелені як морська вода і глибокі як оте море. Я ошелешено вимовила: «Ви??». В кімнаті почали сміятися, та Василь залишився серйозним. Змушена була пояснити своє здивування: «Я думала, зав.відділом агітації і пропаганди – це солідний сивий чоловік, але «Регіт не дав мені закінчити фразу.

По тому сиділи ми обіч столу, а Василь Андрійович, ( він рідко дозволяв називати себе по батькові), переглядав моє писання. Затамувавши подих, слідкувала, що читає? На чому зупиниться? А він гортав сторінки і там де було, на мою думку, саме те, що його мало б зацікавити (про першотравень, про жовтневе свято, про партію) погляд ковзав із професійною незворушністю, ба’, навіть з відразою. Серце моє, мов спіймана пташка, в безнадії опускає крила – далі в зошиті інтимна лірика, яку я нікому не показувала і яка (знову ж таки на мою думку) щось являла тільки для мене. Та… о диво! Вираз обличчя у Василя змінився, зворушливо-ніжна, співчутливо-розуміюча посмішка осяяла його. Але мене вкидало то в жар то в холод – наче б то заглянули в найпотаємніші куточки моєї душі: чи не осміють?:

…«О, це вже цікавіше! Ось ці два ми надрукуємо для початку»…

А в мені наче буря пролинула, і все стало зовсім інакше: інтимна лірика, там, де я була щира в своїх почуттях, там, де кожне слово плакало чи сміялось… Хай слова наївні, але…

– «А я вже думав, що нічого не знайду… Іскринки поезії тут є…  То й полум’я глибше сховане» – як з туману долинуло до мене Василеве. І подумки повторювала ті два вірші, що відібрано для друк,

Що робити, коли серце

Сповнене журбою?

Що робити, коли мрія

Лине за тобою?

Знає серце: саме той ти,

Про якого мрію

Та зламав ти мою чисту

Полум’яну мрію…

І так боляче, що іншу

Ти ведеш під руку,

А мені до серця вкинув

Незагасну муку….

Ні, не стану на дорогі,

І сховаю сльози…

Та й тобі колись до серця

Упадуть  морози

І твоїй жаданій, іншій

Полум’я не стане

Розтопити, розігріти

Твій мороз, коханий…

Не дивись на мене більше

Поглядом тривожним,

Бо узяти двох до серця

Одразу не можна:

Все багатство, що я маю –

Почуття гаряче

… Я не плачу за тобою –

За коханням плачу!

 

І ще один такого ж змісту:

 

А ні зором, ні жестом, ні словом,

Більш нічого тобі не скажу,

Заховаю поглибше, щоб знову

Не ступити, бува, на межу…

Краще сміхом пройду поруч тебе,

У веселку журбу оберну,

Розіллю по блакитному небу –

Не побачиш мене ти сумну.

Бо свій смуток струмочком весняним

Виллю так, щоб ніхто не пізнав,

Цвітом жовтим і маком багряним

Розцвіте моя туга між трав

Квіти ці – нерозтрачена ніжність,

І жагуче бажання любить

Сум жіночий, бентежна тривожність,

Поцілунки, що гинуть як мить…

Але все це уже не для тебе,

Ми стрічаємось, ніби чужі,

І тобі ні для чого, не треба,

Знати те, що у мене в душі…

– Так це ж я тільки для себе писала… Щоб ніхто не знав, не читав…

  • Мабуть, тому вони щирі, задушевні, викликають у відповідь зворушення, емоції. Та й взагалі, це ще далеко не вірші, почуття глибокі.

… повів мене Василь у світ великої поезії. Ні, я не тішила себе навіть найменшими сподіваннями, що стану видатною, визнаною, та навіть просто друкуватись в газеті. Мене так несподівано привели до саду поезії і дозволили поблукати чудовими доріжками, помилуватись росяними квітами, почути пахощі цвітіння.

… Як захоплено  я дивилася на всіх літстудійців, куди привів мене Василь! Вони були для мене якимись особливими, з іншого світу, в який я несподівано зайшла. Чи ж не сміятимуться з мене тут, чи я не знахабніла, що йду сюди ? Та підбадьорливо посмішка Василева зняла мої сумніви, ще й літстудійці зустріли мене просто і привітно.

На літстудії обговорювали твори один одного, літературні новинки, що доходили з Києва, думки про політичні події. Там я почула і Василеві вірші. Він їх читав так звичаєво, що не вивершувалась їх геніальність, а щиро падало в душу, саме те, що він вкладав. Хотілося  і собі хапатися писати – бо це ж так ніби то просто, а зачіпає, кличе, підійма.

Любив і посміятися Василь. Я не можу згадати всі ті опуси, які він складав мимохіть, між іншим. Але ось двійко такі: був серед літстудійців Микола Яременко. Він ніяк не міг вибрати в якому жанрі писати. То Василь, патетично вигукуючи прочитав йому:

О, моя Музо ! Хто ти ? Де ти?

Сатира!? Лірика? О, Бог!

Щоб не платити аліментів,

То цілуватиму обох!

А Микола Негода виношував задум «Холодного Яру», отож Василь на одному із зібрань прочитав:

Летіла ти, лірична Зоре!

Роздмухала б такий пожар!

Та впала в прозаїчне море,

Скотившись у Холодний Яр…

Всі сміялися, а М. Негода крутив головою і сердився. Таких веселих моментів було багато, але ще більше повчальних, які вкарбувалися в мозок назавжди.

…Якось я прибігла до редакції з черговою писаниною. Василь перечитав, подивився на мене: «Ти знайома з формою сонета?». Я знітилась: «Не знаю, що таке сонет». «Бач, – мовив він, – ти принесла вірш написаний за формою як класичний сонет, значить форма твориться у підсвідомості, а зміст вкладають мислення і життєвий досвід».

Я вперто намагалась відгадати той напрям, куди мене вів Василь. Хапалася за різні теми, форми, і т.д. і т.п. Поспішала прочитати йому, але ніяк не вдавалось викликати його схвалення, окрім ліричних віршів. Отак черговий раз принесла вірш на соціальну тем, і Василь здався: вірш, мабуть, був настільки недолугий, що урвався терпець вчителя і він розповів мені притчу  «До одного з відомих філософів-мислителів прийшов чоловік і питає поради, що робити? Він уже давно пише вірші, а тепер засумнівався, чи варто далі це робити. Філософ відповів: «Якщо ти можеш не писати, то найкраще, що ти вчиниш і для літератури і для світу – не пиши».

Зависла ніякова мовчанка. Потім я крізь сльози відповіла: «Так я не можу не писати!».

Він засміявся і перепитав мене: «Дуже хочеться стати поетом?». «Не знаю, чи хочеться стати. Просто болить мені, коли десь щось, не так, чи хвилює коли бачу неймовірно гарне, хочеться щоб і інші його побачили».

Василь посерйознішав: «Найтяжче в світі прокляття – бути поетом. Це потрібно перепустити крізь своє серце всі болі, біди, страждання рідної землі, рідного народу, щоб всі вони переболіли тобі, а потім кров’ю свого серця писати вірші. Отоді вони будуть справжні, потрібні».

Я мовчала. Нічого було сказати, а про себе вирішила, що буду писати до кінця днів своїх, про те, що мене хвилює, але до друку їх пропонувати не буду.

Якось Василь запитав мене:

– Ти читаєш словник Грінченка?

– Який словник?

– Словник української мови, укладений Борисом Грінченком.

  • Що, я не знаю української мови, чи що?

Василь скрушно похитав головою на моє невігластво, і ніби між іншим додав: – А я щодня читаю по десять слів, дивуюсь багатству рідної мови, наповнююсь новими словами, до того не вживаними мною.

Я кинулася на пошуки словника Грінченка. Через неймовірні труднощі – знайшла! Припала до нього, як до джерельної водиці. І так мені соромно було перед Василем, але палка вдячність пломеніє і донині – з словником не розстаюся, то настільна книга моя, мого чоловіка, всієї моєї родини.

Завдяки Василеві я потрапила на курси молодих авторів України які щорічно проводилися в Одесі, в будинку творчості письменників. Це були незабутні дні: 43 молоді чоловіки-юнаки і  7 молодих жінок-юнок. Перша  зустріч з Чорним морем.

Серед  «курсантів»  були і вже визнані, але молоді.  Навіть Ірина Жиленко була серед нас. Нам читали лекції відомі літературознавці,  працівники видавництв,  періодики.  Були зустрічі з відомими поетами, письменниками, громадськими діячами. Обговорювали творчість кожного учасника. Мені Василь порадив не виставляти твори на обговорення. Я не послухала його і гірко пошкодувала за свою необачність. Мої вірші розбили-розкритикували вщент. І лише два ліричні врятували від повного знищення, як писаки, віршомаза. Володимир Якович П’янов, який керував  цими курсами, прочитав сам ті вірші і сказав майже те саме, що і Василь.  І всім стало  аж ніякого що так налетіли на мене.  Але я ще раз вирішили для себе: «пиши, але нікуди з ними не рипайся!».

Та  Василь  не дав мені можливості заховатися в собі. То один, то інший  вірш вихоплював  у мене і друкував у «Молоді Черкащини», а один навіть передав у «Черкаську Правду». І весь час наштовхував на думку: писати про те, що найбільше хвилює. Так як я виховувала сина, як мати-одиначка, мене дуже турбувало, що за тодішнім радянським законодавством у свідоцтві про народження сина у графі – «батько» стояли  прочерки.

Нібито ця дитина народилась не за всіма законами природи. Василь радив: «От і напиши  вірша  про це!». Я пробувала разів кілька, але в мене нічого не виходило. Василь мовив: «Я теж байстрюк – мати мене народила, не перебуваючи в офіційному шлюбі.  Але я ношу батькове прізвище, і свідоцтво в мене таке,  як у кожної дитини.  Тоді законодавство було людяніше, тож ти не на батька дитини ображайся чи сердься, а на недолугий  суспільний лад. А дитині не вкладай у серце злість на  свого батька. Ось я єдине бажання маю: зустрітися, познайомитися,що ж  воно за чоловік був мій батько. А до тебе повернеться твій суджений,   ось побач. «Я крізь сльози розповіла Василеві,  як сусід посміявся з мого сина, одуривши, що батько приїхав, як малий помститися сусідові. Василь написав на цю тему  віршовану новелу «Кривда»…  Я мала ще дві спроби поступання, обидва рази невдало. І опустила крила не буду навчатися, працюватиму. А тепер після курсів я, маючи рекомендації двох членів спілки письменників,  вступила до Київського державного університету ім. Шевченка. Боже, як я раділа, ставши студенткою  філологічного факультету. Мені здавалося, що всі люди знають про це, йшла і співала безмовним, але тріумфальним співом. Десь через місяць приїхав до Києва Василь. Знайшов мене через свого друга Олексія Дмитренка, викликали з аудиторії. Як я зраділа йому !  Кинулась обіймати-цілувати. Він зніяковів, бо з мого боку ніколи не було такого вияву «телячої» радості, а його багато хто знав в університеті Поспішив вивести мене з приміщення. Пішли ми вулицями Києва. Запам’яталося, як сиділи на Володимирській гірці,  слухали музику. Линув понад Київ «Бухенвальдський набат». І знову урок для невігласа: Василь на моє зворушення «набатом» суворо зронив: коли б це був «Колимський набат», то я став би на коліна, як перед молитвою. Я мовчала, гарячково осмислюючи сказане. Я, комсомолка, почула таке, але вже моя обізнаність з дійсністю і шматками історії примусила визнати, що Василь рече гірку правду… – Ну що ти там нашкрябала, прочитай! Здаю звіт вчителеві, читаю за римовані виплески «телячої радості» студентки. Він скривився» – Ти можеш написати про щось таке, що тебе хвилює, торкає найглибших струн душі, постійно бринить у думках? Я мовчала. Але коли наступного разу він відшукав мене в університеті, і ми пішли блукати вулицями, парками, а потім сиділи на дніпрових кручах, Я  прочитала вірш, який виколисала у своїй душі, як дитятко. Василь сказав: «Оце вже щось, а то я думав, що в тебе так нічого і не вийде». Взяв і ще раз перечитав вірш.

Ми пили малими воду із Дніпра,

Як цвіла над лугом вранішня пора,

І ковтали спрагло ми не воду, ні!

А вбирали в душу, думи і пісні

Линула із річки в ранковій порі,

Як Дніпро, могутня пісня Кобзарів,

То тривожна й гнівна, то як ніч сумна,

У якій на палі мучилась весна,

То дівчина косу розпліта в неволі,

І палають села у вогні довкола,

То в нерівній битві Волю здобува

Запорізький лицар, і лише трава

На його могилі плаче уночі,

Та віщують в гаю сови і сичі…

І Тарасів голос чути із Дніпра,

Щоб не ждали люди від панів добра,

Думами-сльозами хвиля відбива

Як вогонь, палючі вірші і слова.

Мавчине кохання плаче у Дніпрі,

Громом лине з річки гімн каменярів,

Сумувала тихо у воді журба –

Плакала за літом схилена верба.

Тож пили ми з малку не Дніпрову воду,

А вбирали пісню рідного народу

Неспокоєм пісня сповнювала груди,

Щоб узяти в серце і нести між люди.

  • Отепер щоб знала: писати можна лише про те, що болить серцю чи радує його, – сказав Василь.

Ми зайшли в книгарню «Сяйво», він купив свою книжечку «Цар Плаксій і Лоскотон» і подарував мені. Я просила підписати, та він махнув рукою:

  • Потім…  Зараз не придумав, що тобі написати.

Ми блукали Голосіївським Лісом. Я вперше побачила на дереві омелу, попросила Василя, щоб дістав, роздивитися, що то є. Василь виліз на дерево, дістав омелу, дивувався.

  • Диви, навіть паразити бувають красиві!

Потім ми знайшли пеньок, такий гарний, колоритний Василь виліз на нього і став у позу:

  • Ну як ? Підходить для п’єдесталу?

Ми сміялися і я запитала:

  • Хіба ти хочеш слави?

Він серйозно відповів:

  • А чому б і ні ? Слава потрібна хоч би для того, щоб легше реалізувати свої можливості. А то вхопить на свої крила якогось дурка, а люди славлять, і самі не знають за що… Я хочу слави, мабуть, і заслуженої… Але якщо ти комусь про це скажеш, то я скажу, що ти збрехала, – додав вже іншим тоном і розсміявся якось невесело. А тоді попросив:
  • Ану давай сюди книжечку, надумав, що тобі написати.

Взяв і написав так: «І живим, і ненародженим Гармашенятам з любов’ю. Василь Симоненко».

Ця книжечка з дорогоцінним написом і донині, як реліквія, для всієї нашої родини.

Він приїздив з Черкас усе сумніший і сумніший, все частіше зазирав до ларьків, просто як воду випиваючи склянку вина. Скаржився на самотність і прочитав свій вірш:

«Я такий самотній, ніби Крузо»,

Виглядаю з-за острова кораблів…»

І коли він закінчив: «Пошли мені, Боже, хоч ворога,

Коли друга послати жаль!»

У мене аж серце отерпло: йому було дуже тяжко! Хоч і визнаний, і слава прийшла і книжка вийшла, але невидиме кільце кадебістського нагляду затисло йому і серце, і душу.

Одного разу він запросив мене в Ірпінь, там у будинку творчості письменників був його друг, Микола Вінграновський. Той дуже зрадів Василеві, пригостив нас обідом, яким годують «українських радянських письменників», зацікавлено обмінювалися новинами, задумами, творами. Микола говорить:

  • Ти знаєш, я вирішив написати вірша, щоб у нього рух відчувався! Наснажу його дієсловами! – і так пристрасно почав читати свого вірша. Василь вислухав, уїдливо посміхнувся:
  • Так це вже ж було. Пам’ятаєш…

І процитував вірш Блока. Микола змовчав. Тоді знову захоплено вигукнув:

  • Хочу створити вірш, аби він звучав урочисто і велично. Наснажу його старослав’янізмами!

Василь без посмішки тільки очі іскрилися смішинками, мовив:

  • Так це вже було… Тарас Шевченко, «Осії глава 35!»…

Вінграновський:

  • Невже? Я щось не пам’ятаю такого.

Василь почав читати Шевченка. Микола помовчавши, перевів мову на інше.

Потім до кімнати зайшов Антоненко-Давидович. Слово за словом, і він почав згадувати про страшні дні свого ув’язнення. У мені світ перевернувся – таке навіть у жахливому сні не присниться. Василь слухав, зціпивши зуби, а очі палали гнівом. Тільки тоді я зрозуміла його слова про «Колимський набат»…

Особливо вразила нас розповідь про смерть Г. Косинки Кадебісти любили потішитись беззахисністю жертви, довести людину до повної втрати людської гідності. Та ті, над якими вони знущалися, були сильніші. Наприклад ставили до стіни обличчям, обстрілювали навколо тіла. І ув’язнені мусили все це витримувати Але Г. Косинка не захотів ставати до стіни обличчям. Гордо піднявши голову, він гнівно дивився в очі катам. Ні крики, ні погрози не злякали його, не примусили скоритися, а коли накинулися на нього, щоб повернути до стіни, він розкидав кілька напасників як котів. Тоді вони розлютованою зграєю звалили його на землю, і після впертої боротьби застрілили в потилицю Отак страшно було катам глянути в чесні очі.

Потім Борис Дмитрович оповідав ніби між іншим, що він 6 разів витримав інсценізацію розстрілу, один раз голого і босого на морозі.

Василь запитав:

  • Де ви брали сил щоб все це витримати?

Борис Дмитрович відповів:

  • Жити хотілось… І ще – творити! Як боляче було слухати, коли слідчий говорив: «А знаєте, ви непогано пишете. Жінка моя аж плакала, читаючи. Бере за серце»… Це про ті твори, які навіки зникли, згубилися в кадебістських архівах… Від нас вимагали одного – згодитись, що ми члени СВУ. Хто не витримував тортур, згоджувався, того негайно розстрілювали, провівши факт через всі протоколи, постанови, «прокрустівське ложе» – дурмашину судочинства… А не доведено, немає зізнання – ще є надія вижити…

Німо волали наші серця: «Чому кращим синам і дочкам рідної землі така доля , такі муки?»

Коли ми повернулися до Києва, Василь познайомив мене з Іваном Світличним, мовивши:

  • Якщо буде потреба, звертайся до нього, як до мене…

Влітку 1963 року, під час канікул ми із міжвузівським самодіяльним хором «Жайворонок» пішли в похід, Шевченковими шляхами. Тут я знову зустрілася із своїм судженим, але він зробив вигляд, що не знає мене, щойно познайомився.

Похід наш завершувався в Каневі. Туди приїхали до «Жайворонка» в гості Алла Горська з Галиною Зубченко, приїхав з Черкас Василь Симоненко. Я дуже зраділа, зустрівши його. Адже саме він, єдиний з усіх моїх знайомих, близьких і рідних, надав позитивного значення моєму материнству. Він говорив «Ти народила Українця, збільшила наш народ на одного чоловіка Вирости його гідним своєї землі, свого народу і це буде подвиг. І не бійся говорити, що ти мати. Кричи на весь світ – «у мене є син!» А ті недолугі ханжі, недоброзичливці самі заткнуться, коли ти з гордістю нестимеш своє материнство».

Я так і робила надалі, і син став, начебто, лакмусовий папірець, який перевіряв моїх залицяльників і друзів на людяність, порядність, і щирість…

А зараз Василь мав познайомитися з моїм судженим. Цікаво, що він про нього скаже? Бо незважаючи ні на що, я кохала одного єдиного –  його! Але не мала надії на щасливе поєднання. Я бачила, що наша зустріч для нього була черговою-пригодою розвагою, бо дівчата вилися навколо нього, як мухи коло меду.

Василь Симоненко зразу визначив, хто є хто, хоч я йому і нічого не казала. І резюме його було чітке: « Ви будете разом. Ви дві половинки»…

Трохи помовчав і додав: «А якщо не будете, то не матимете щастя ні він, ні ти». Я запитала, звідки дізнався про те, хто він? Симоненко засміявся: «Ти вся світишся коханням! І погляд твій за ним, як соняшник за сонцем».

А я ж думала що цього ніхто не бачить. Та, може так і було. То Симоненко був такий проникливий, все розумів і бачив, ще й передчував. Ох, якби я не така дурна була, я б звернула увагу на його слова: « Дуже мало віку мені відпущено. Ех, якби було більше, я багато чого досяг, я боровся б, як лев, за…». І не доказав, що ж він хотів вибороти. Бо тоді він тільки додав: «А так мушу лише одну стежину топтати, круту, тернисту. Дуже мало часу відпущено мені на цьому світі».

Мені аж мурашки по спині побігли – він говорив переконано і усвідомлено. Ніби докоряв комусь могутньому, що той несправедливо з ним ведеться. А був він тоді ще молодий і здоровий .

Там же, в Каневі відбувся підсумковий концерт «Жайворонка», зустріч з Борисом Гмирею, який був на зйомках фільму-опери «Наймичка» за Т. Шевченком. Борис Романович охоче відгукнувся на наше прохання поспілкуватися . Василь перепитав його: «Ви тільки співаєте, а грає роль якийсь актор драми?» Гмиря засміявся: «Ні! Я запротестував  проти такого порядку. Хіба я сам не зможу зіграти сільського дядька».

Там же, у їдальні готелю, що на Шевченковій горі, був прощальний вечір. Симоненко читав нам свої нові «крамольні» вірші: «Суд», «Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій». Читав він свої вірші просто, без артистизму, але з такою глибокою переконаністю, що думки і образи лягали в душу, як зерна в зорану ниву. І такий біль бринів в його не гучному, але виразному читанню.

Коли після виступу він присів біля мене, я сказала: «Василю, оце мабуть ти досяг тої здатності писати кров’ю свого серця. Ти вже не віршувальник, а поет». Він радісно посміхнувся, хоч здавалося б, що там хвала якоїсь незначної, непримітної людини, та ми були друзі і йому було приємно. А так мало за життя він отримав щирих слів, хвали, подяки. А це ж для митця, як вода для цвіту. Він мовив: «Ти знаєш, Тоню, я почав писати, використовуючи емоційну лексику. Мені хочеться, щоб слова були розпанахані, сильні, грізні, щоб стрясали душі. Навіть ліричні вірші у мене вже не сентиментальне сюсюкання, а такі ж слова вкладаються і в них. Ось я тобі прочитаю останній вірш». І він прочитав вірш «Чорні від страждання мої ночі, білі від скорботи мої дні.

Я була вражена, але говорити було нічого, все вже сказано.

Після посиденьок біля вогнища в лісі, пісень і розмов-сміху , ми до ранку блукали понад Дніпровими кручами. На світанку почули, як жайворонки будять ранок. І такі непередавані чарівні були ті пісні, що я мовила до Василя: «Ти знаєш, це моя улюблена пташка. Мене дід мій називав жайворонком». Василь стрепенувся: «А я теж подумки називав тебе жайворонком. І так здивувався, що ти в хорі «Жайворонок»  опинилась. Мабуть, тут є якийсь таємничий зв’язок». Довго ми наслухали срібні дзвіночки жайворонкових співів. І домовились, що вдвох напишемо вірша про цю співучу пташку. На жаль цього спільного твору не встигли написати. І вже коли не стало Василя, я склала вірш. Чи вдався він, судити не мені, але я так намагалася вкласти ті думки, якими обмінювались, слухаючи з ним жайворонкову ранкову симфонію.

Ледь торкнеться світанкове марево,

До дрімотного лона Землі –

Задзвенять угорі попід хмарами

Срібнозвучні дзвіночки малі

То летять земні хвилі незримі

В світанкову прозору блакить,

То несуть на тріпочучих крилах

                 Жайворонки пробуджену мить

І нараз невспокійні крилята

Промінь сонця злегка перетнуть,

Починають швиденько вплітати

Струни сонячні в кобзу земну.

Комічний випадок стався вранці, коли ми снідали. За нашим столом сиділа Алла Горська, Галина Зубченко, Василь Симоненко і я. Василь взяв пляшку лимонаду, що стояла відкрита на столі, підніс до рота і… раптом почав несамовито відпльовуватись і стогнати: у пляшці була оса, вжалила його за язик. Алла Горська сказала: «Ти диви’! То мабуть таємний агент КДБ. Щось мав ти виголосити антирадянське». Всі сміялися, а Василю було не до сміху: язик розпух і не вміщався в роті.

На жаль, то була наша передостання зустріч. Мене закрутив вир студентського життя, в Черкасах давно не була, про Василя нічого не знала, окрім нечисленних публікацій його творів у періодиці. Аж ось забігла до Алли Горської, а вона питає:

– Ти не їдеш до Черкас?

– А що?

– Та потрібно завезти ліки Василю Симоненкові.

– Навіщо? Хіба він…

– Так, він тяжко хворий…

– Я поїду, негайно! Давайте ліки!

Летіла, мов на крилах. Поїзд начебто повз. Не забігаючи додому, побігла до «Обкомовської лікарні», де перебував Василь. Там чекали двоє журналістів із Києва, приїхали відвідати Василя. Сказали, що зараз йому роблять якісь процедури. Я сіла біля них. Вони домовляються, про що говорити, аби підтримати Симоненка, не показати, що він у безнадійному стані. Та коли відкрилися двері, журналісти зайшли до палати і остовпіли. Я теж була приголомшена: на ліжку лежав не Василь, а якийсь хлопчак років 13-14, худющий, жовтий. Тільки очі були Василеві – великі, виразні, і … зоряні, мабуть уже потойбічним сяйвом горіли. Як в новелі Василя Стефаника «Новина», коли дітей очі утримували, щоб не злетіло тілечко. Так і Василь Симоненко мав  живі очі. Я швидше впоралась із шоком, підійшла до Василя, нахилилась і поцілувала.

  • О, Гармашихо! Де ти взялась? А навчання?

Він знав, яка я щаслива студентським життям, як цінувала кожен день навчання.

  • Та то пусте. Я привезла ліки…
  • Ану, дай подивитись, що то є.
  • Людмила, його дружина, яка незмінно була біля нього швиденько перехопила. Шепнула мені, що йому ніхто не каже про діагноз і ліки дивитись йому зайве. Я тихо мовила:
  • Та то Алла Горська передала. Я не знаю, що то за ліки.

І тут  нарешті згадали про журналістів. Василь весело озвався до них:

  • Що, хлопці злякались костомахи, що стоїть наді мною? Не бійтесь, вона тільки по мене прийшла, вас не зачепить!

Вони  зніяковіли, підійшли, привіталися. Завелась якась розмова, але журналісти були приголомшені. І вийшло так, що не вони його втішали, а Василь сам вносив жартівливо-невимушений тон зустрічі. Вони попрощалися і пішли, а мене Василь попросив ще залишитися. Дружина запитала:

  • Мені вийти?
  • Ні! – відказав Василь – ми з Гармашихою друзі, і говорити можемо про все, нічого ні від кого не приховуючи…

Довго дивився мені в очі. Як хотілося перелити свою силу, своє здоров’я йому. Я згодна була тої миті вмерти, якби  могла передати вогонь свого життя…

Та ба’!

Мені  аж моторошно стало, коли він заговорив – читав мої думки!

  • І не думай про це! Кожен має свій вогонь і передати іншому не можна…

Помовчав  і заговорив тихо і лагідно:

  • Не дарма я називав тебе «Могутньою»! В тобі якась сила земна – не видно з першого погляду, а вичерпати неможливо. Жаль, що не збудуться ті картини, які я малював тобі, роздумуючи про майбутнє. Хоч, правда для мене. А тобі…

Замовк. А я подумки перебирала все, про що ми колись розмовляли: «От закінчиш університет, зашлють тебе у якесь глухе село вчителювати, заведеш господарство, дітей купу надбаєш із своїм судженим. Я приїду до Вас у гості. Ти ідеш від корови, повна дійниця молока. Побачила мене, руки об фартух витерла: «Здоров, Василю!». І так стисла мені руку, що я аж присів. Завела до хати, ставите вдвох пляшку самогонки, сало і т.д., і т.п.».

  • А тобі, – продовжує Василь, – буде щаслива доля. І сім’я, і діти. І суджений буде з тобою. Тільки не спіши, дочекайся, поки він зрозуміє, хто ти для нього. Твоя зваба, як міна сповільненої дії, вона спрацює…

Знову замовк. Йому було важко говорити. У мене з очей текли сльози, але я мовчала, зціпивши зуби. Серце розривалось, ніяк не хотілося вірити, що Василь не встане…

  • Залишайся завжди такою, як є і пиши тільки про те, що тебе хвилює. Твоя душа чує рідну землю, може тому, що ти виросла в такій місцині…

Я розповідала про своє село, глухе село на Полтавщині, де зберігались давні звичаї, обряди, дух давнини, невичерпне джерело пісенності  і єднання з природою.

  • Поцілуй мене Гармашихо, та й попрощаємось.

Я виконала його прохання, ковтаючи сльози, аби він не бачив, щоб не впали на нього. Хоч він все чув і бачив…

  • І таке тобі скажу: не приходь на мій похорон, не хочу лежати перед тобою мертвим… Згадуй мене живого!

Я ще раз поцілувала його.

  • А тепер іди! Живи, люби, радій, а сльози хай нашим ворогам ллються! Ех, жаль, що так мало мені відпущено на цій землі…

Дружина Людмила махнула мені, щоб я йшла, мовляв, потрібно процедури якісь робити. Ще раз охопивши очима його змарніле тіло, обличчя, поринувши в його глибокі, зоряні очі, стрімко вийшла з палати.

Повернулася до Києва. На третій день після моїх відвідин почула – Василя немає! Серце стислося, зайшлося німим плачем. Але зціпивши зуби, ходила, робила все, ніби нічого не сталося. Через кілька днів, а точніше, 9 днів – вечір пам’яті Василя Симоненка.

Я вже не пам’ятаю, де був той вечір, здається в «Будинку медика». Мені запам’яталось одне: на столику глечик, в ньому червоніє калина, сумовите обличчя Алли Горської. Її великі сірі очі повні по вінця болю, а сльозами не дає йому вихлюпнутись. Скам’яніле – Івана Світличного. Пекучий погляд Євгена Сверстюка. Всі наче у прозорій , в’язкій рідині – через силу  рухи, жести, слова… Учасник хору «Жайворонок» Микола Невмитий читає «Осії, глава 35», Тарасове. Потім Симоненкове  «Пророцтво» –

Гранітні обеліски, як медузи,

Пливли, пливли – і вибились із сил,

Уже на цвинтарі розстріляних ілюзій

Немає більше місця для могил.

А коли прозвучало:

Уже народ – одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля.

Ніби вітер пролетів залом –  слова зазвучали палкіше, десь поділась в’язка рідина і всі ми стали начебто багаття невгасимого вогню любові до рідної землі. Читали вірші, співали пісні, говорили гіркі, ваговиті, болючі речі. А коли настав час розходитись – не могли. Здавалося, що всі ми єдине ціле і відриватись одне від одного, всеодно, що відділяти від тіла руку, пальці, ногу…

А мені цвяшком у мозок думка: от би цей вогонь з усіх нас Василеві в живе серце – він би не вмер! Ну чому, чому ми, українці, гуртуємось після втрати дорогих людей, а не тоді, коли можна зупинити втрату?!

Я читала свій вірш, що народився у моїй душі:

Проста трибуна, в глечику калина,

І сум невтішний з сотень пар очей,

Гарячим словом понад залом лине,

Важким камінням давить на плече.

А в слові тому не квітки, не роси,

Хоч він і це любив, немов дитя,

В нім гуркотять непрогримілі грози,

І нерозтрачені волають почуття.

У нім думки стають могутнім тілом,

Йдуть по Землі, як велетні незборні,

І надарма, як би комусь схотілось

Спинити їх, бояться дідьки чорні

І глянути. З думками наодинці

Невтішна мати чуло розмовля,

І тихо плаче, як властиво жінці

Так щиро ним олюблена Земля

Він перелився, Земле, весь у тебе,

Віддав усю незлюблену  любов.

Тож його очі, зорі з неба,

В калині – пломеніє його кров…

По тому була «бесіда» в КДБ, виключення з університету. А я ж так тріумфувала, ставши студенткою  КДУ ім. Т.Г. Шевченка…  та Василь з того світу допоміг, бо саме його друзі чи шанувальники захистили, вибороли мене: Алла Горська, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус… Мене перепустили через принизливе вибачення перед самим ректором КДУ ім. Т.Г. Шевченка – Іваном Трохимовичем Швецем. Алла Горська мовила мені, гірко посміхнувшись: «Може ж колись віділлються котові мишкині слізки… Тримайся, ми ще своє скажемо» …

Я зрозуміла згодом, чому Василь не хотів, щоб я бачила його мертвим. Я й до цього часу стрімко кидаюся за перехожим, якщо він чимось нагадує Василя. Для мене він живий, допоки і я житиму. Тим більше, що всі його пророкування збулися: до мене повернувся мій суджений, до речі, теж Василь. У нас народилось ще 5 дітей, окрім старшого, якого знав Симоненко. І ми кожного разу несли до могили Василя Симоненка своє дитя. Я промовляла: «Ще одне ненароджене за твоєї пам’яті Гармашеня  складає тобі дяку і шану. Бо чи було б це народження, якби я не повірила в твоє пророцтво і не дочекалась свого Василя, свого єдиного судженого».

І здавалося, Василь лише на мить закам’янів у граніті. От-от рука підніметься, щоб пригладити непокірний чуб, а друга розкриє книжку і прочитає:

Я тобі галантно не вклонюся, комплімента зроду не зліплю…».

Його першу книжку «Тиша і грім» я прозівала, не купила  в магазині, але на одному з вечорів його пам’яті, в Черкасах, Людмила, його дружина подарувала мені, бо в неї ще лишилось кілька. Ще й додала: «Василь не дуже цінував цю добірку, казав що там багато ще не досконалого, перекрученого «відредагованого».

Та для мене то був неоцінимий скарб. Я так тужила, коли при обшуку у матері мого чоловіка, де були на той час і мої книжки, цієї збірочки не стало. Чоловіка  Василя і його брата Миколу КДБ оточило пильною «увагою», яка не слабла до нашої сім’ї а ж до розпаду союзу.

Пам’ятаю ще один випадок, пов’язаний в Василем Симоненком. Це був 1968 рік, я працювала у видавництві «Молодь». Запропонувала організувати вечір Василя Симоненка. Адміністрація дала згоду і я почала діяти. Перш за все запросила Івана Світличного. Він радо відгукнувся на мою пропозицію, обіцяв прийти. Десь через годину мене викликали до директора видавництва. Ще у приймальні дівчата шепнули мені, що я наробила клопоту. Івана Світличного, мовляв, ні в якому  разі не можна запрошувати. Зайшла до директора, він з порога запитав мене:

  • Навіщо ви запросили Івана Світличного?

Я наївно розгублено, але певна що не зробила нічого страшного сказала:    –   Бо це найближчий друг Василя Симоненка! Хто ж краще скаже про нього?

Пан Чайковський довго дивився мені в очі, мабуть, хотів переконатися, чи я така дурна, чи так талановито граю роль «святої простоти». А потім категорично заявив:

  • Зараз же подзвоніть Івану Світличному, вибачтесь що ви помилились відносно вечора і більш ніяких заходів не організовуйте. У нас є люди, в обов’язок яких входить ця робота.

Я подумки розмовляла з Василем Симоненком: «Василю, Василю! Тебе бояться, ти із потойбіччя дієш».

Ось такі події, вчинки, факти пов’язують  мене із незабутньою людиною, щирою, доброю, простою, геніальною в цій простоті. Вже через довгі роки приходить усвідомлення, з якою незвичайною людиною звела доля.

Мої діти і мій чоловік шануємо і любимо Василя Симоненка. Поминальною учтою –  13 грудня, щирими спогадами 8 січня.

Мій чоловік, бандурист Василь Литвин, склав на слова Василя Симоненка кілька пісень: «Земле рідна», «Ні перед ким не станеш спину гнути», «Лебеді материнства», «Я тобі галантно не вклонюся», незміно виконував їх у концертах.

Ми часто зустрічалися на могилі з матір’ю Василя Симоненка Ганною Федорівною. Одного разу вона показала могилку неподалік від Василевої, де похована молода жінка, якій всього 23 роки. «може це його суджена … Вона померла в тому ж місяці, що й Василь. Я їй кладу квіти, бо ніхто не приходить до неї» – сумовито мовила мати. Защеміло серце: суджена для життя, а не для смерті. А йому так мало відпустило життя. І ось 13 грудня 2004 року склався мені вірш, як поминальна молитва про Василя Симоненка:

Лебеді рожеві проячали

Ген в холодне марево грудневе,

Їхній крик, наповнений відчаєм,

Поколов на скалки мерле небо.

Сніговою хугою, буранно,

Плакало, стогнало Дике Поле:

«Ой синочку! Ой чого так рано,

Переповнив серце моє болем?»

«Мамо горда! Не тумань сльозами

Зорь-очей! в тобі я – викинь сум!

Я пролився краплею бальзаму.

В твої рани, на твою красу.

Не минав твоїх турбот ніколи,

Плугатарив думкою, пером,

Щоб дзвеніла тиха колискова

На високій кручі над Дніпром.

Не кидав я батьківської ниви, –

Сіяв зерна, думи і слова

Не тривожся, мамо! Я щасливий:

Моя пісня душі зігріва!»

Зі спогадів Антоніни Литвин та з доступних джерел підготувала Наталка Капустянська

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter