ВИЗНАЧНІ ОСОБИСТОСТІ СОЛОМ`ЯНКИ

ПЕТРИКІВКА Наталії Смірнової

Позаду залишилися великі мандри світом, експедиції, наукові зустрічі. Наталії Смірновій її величність Доля зробила розкішний подарунок.

Скільки себе пам’ятає, стільки і любить вона квіти. І тоді, коли була вченим-біологом, і тоді, коли вирощувала квіти… А зараз  ця любов особлива. Бо у її квітах ховається магічний образ сонячного світла, тепла, зрештою, радості. А коли з квітами переплітаються птахи, то її образи набувають ще й фантастичного вигляду. У чому ж секрет? Наталія Смірнова має своє хобі – Петриківський розпис. І це захоплення вже переросло у творчість. У справжню!

А зародилася ця особлива любов до розпису тоді, коли водила свою внучку Іринку в Палац дитячої та юнацької творчості на гурток. Саме внучка, як зізналася мені Наталія Миколаївна, і привила їй любов до Петриківського розпису.

Якось Наталію Миколаївну вчителька запросила в клас подивитися, як малюють діти. Як зараз пам’ятає вона слова викладачки:

  • Дітки, основою петриківських малюнків є так зване «зернятко». «Котячкою» (пензликом, виготовленим з котячої шерстки) робимо мазочок. Малюємо «зернятко» до гори, до низу, праворуч, ліворуч, потім зводимо їх разом… І полетіли з тих кольорових, майже графічних елементів, казкові метелики, бабки, розквітли буйним цвітом казкові квіти. Наталія Миколаївна дивилася, мов зачарована, на те, як з таких, здавалося б, простих елементів народжується дивної краси малюнок. Обережно взяла листочок і спробувала «котячкою» і собі щось намалювати… Далі голос вчительки лунав як уві сні.
  • А тепер малюємо калину, символ дівочої краси. Для цього кінчик пальчика вмочуємо в червону фарбу і робимо відбиток на папері. Один, другий, декілька відбитків і формуємо в кетяг. На світ з’являється виразне, а головне об’ємне гроно з вогняних ягід.

Отак і незчулася Наталія Смірнова, як опинилася у цьому казковому світі малюнка.

Майстрині подобається малювати уквітчаних казкових птахів, рибок, пластика руху яких нагадує безкінечність. У Наталії Миколаївни є і декоративне панно, яке уособлює її життєвий шлях. Воно так і зветься «Моє життя». Панно складається з чотирьох частин, на одній з яких намальована горобина – її дерево за гороскопом друїдів.

Якщо заглянути в історію виникнення Петриківського розпису, то вона сягає XVII століття. Саме в цей час на Дніпропетровщині в селищі Петриківка сформувалося українське декоративно-орнаментальне народне малярство. Сьогодні цей розпис вважають унікальним. Чи не тому 5 грудня 2013 року Комітет ЮНЕСКО прийняв рішення, згідно з яким Петриківський розпис визнано нематеріальним культурним надбанням людства. Так в Україні з’явився прекрасний бренд.

Багато дослідників намагаються розгадати таємницю цього розпису. Нині існує багато гіпотез і здогадок, що початок всьому було закладено традиціями стародавньої орнаментики, яка широко використовувалася на теренах сучасної України ще за язичницьких часів.

Історія залишається історією. А Петриківський розпис Наталії Смірнової теж відлічує свою історію. Розписи майстрині експонуються в Публічних бібліотеках Солом’янки, які зачаровують витонченими роботами. А тепер майстриня сама навчає дітей: проводить майстер-класи. Передає дітям через малюнок найтонші відчуття художнього сприйняття світу.

Здійснилася і мрія Наталії Миколаївни, причому двічі – вона побувала у Петриківці. Побачила сучасних майстрів й відчула атмосферу, в якій створюються справжні дива. У райцентрі Петриківка на кожному кроці є те, що становить його славу: дитячий садочок, з фасаду якого всміхається дівчина в оточенні петриківського орнаменту, будинок дитячої творчості з чудовим блакитно-синім фризом… І, власне, Центр народного мистецтва «Петриківка», на стіні якого – велике вертикальне панно з парою червоно-золотавих птахів в оточенні пишних квітів та кетягів калини. Тут зібрані кращі роботи майстрів Центру: малюнки на папері, полотні, кераміці, склі, дерев’яних виробах. На другому поверсі розташовані майстерні. Наталію Миколаївну вразила гостинність працівників – навіть з піснею під акомпанемент баяна. А сам баян і той оздоблений орнаментом стиглої червоної калини.

Вдруге в Петриківці Наталія Смірнова побувала, коли було створено найдовший у світі орнаментальний розпис: довжиною в 120 м, шириною – 80 см. Цей рекорд занесений до Книги рекордів України.

…Ось «Вільний птах» Наталії Смірнової:  яскраво-білий ажурний лебідь стрімко злітає в небо з хмаринки прозоро-блакитних квітів. Ніби летить у височінь й насолоджується безмежним її простором…

Наталка Капустянська

 

«Лелітку» вітали три океани

 Понад двадцять п’ять років тому українські газети рясніли заголовками: «Подорож навколо світу», «Уперше під прапором України», «Ходіння через три океани»… Українські яхтсмени – Валерій Петущак разом з дружиною Наталією Македон на вітрильнику «Лелітка» довжиною 9 м вийшли в подорож навколо світу.

Ця подорож тривала чотири роки:  з 1994-ого по 1998-ий. Звісно, її можна було здійснити значно швидше, але яхтсмени пережили дорогою дві кораблетрощі: один рік ремонтували яхту у Новій Зеландії, другий – у Австралії. Під час подорожі подружжю вдалось багато побачити. Та найбільше вразило скульптурне зображення головного бога полінезійців Тане, що міститься в історичному музеї народів Океанії м. Окленда. Ця скульптура ідентична «скіфським бабам» українських курганів, які символізують культ Жінки-Матері.

…Валерій перебирав в думках всі цікаві назви для яхти. Бо недарма ж кажуть, як назвеш човен – так він і попливе. У перші мандрівки і на змагання вітрильників у Чорному морі Валерій ходив на яхті «Гонта». Йому подобалася ця назва: українська і патріотична. Але дещо трагічною була і доля Івана Гонти, і капітана яхти «Гонти» О.Грищенка, який загинув в Уругваї під час Всесвітніх вітрильних змагань у 1989 році. Яхта, яку Валерій придбав перед мандрівкою, мала назву «Берендей». Це суто чоловіча назва, а має бути жіночою та ще й українською. Зрештою, назва знайшлася. Якось Наталя прочитала уривок з «Лісової пісні» Лесі Українки, де прозвучало слово лелітка. А Лелітка – це блистка, дочка Бога Сонця –Почеля і Богині Води – Лелі, тобто втілення жовтого і блакитного кольорів. У цій назві втілилась мрія Валерія пройти навколо світу під жовто-блакитним прапором. Ця мрія зародилася ще у його першу подорож у 90-х роках від Владивостока до Окленда. Правда, тоді підняти національний прапор не вдалося, бо не до всіх членів екіпажу прийшло, як кажуть, національне усвідомлення.

Тож наші герої вийшли у дивовижну мандрівку під жовто-блакитним прапором тривалістю у чотири роки.

Друзі проводжали Валерія та Наталію в подорож. Вдивляючись в усміхнені обличчя, можна було прочитати різні, часом протилежні почуття – просто захват, щиру заздрість, іронію і навіть недовіру.

Шлях тривав справді далекий: Дніпром у Чорне море, далі – у Середземне, Атлантику, Панамський канал, Тихий океан, Нову Зеландію, Австралію, Торресову протоку, Індійський океан, Червоне море, Суецький канал, Середземне море, Чорне море, Дніпро. Маршрут попутних вітрів. Валерій був впевнений, що дружина повернеться додому після першого ж морського переходу, де з першого ж дня розігрався 6-бальний шторм. «Екіпаж», так Валерій називав свою дружину, лежав анабіозі три дні. Але коли прибули у Варну, «ожив» і вирішив подивитись світ далі.

Розбурхане море не лякало. Здавалось, «Лелітка» навіть якимось чином обминала хвилі. Ось їх вітав трьома гудками трищогловий фрегат «Дружба», що йшов назустріч. От і Середземне море. Сонце, сідаючи за обрій, набувало цитринового кольору – точна ознака штильової погоди. «Лелітка» поспішала назустріч Атлантичному океану. Було видно, як усі сузір’я зійшли зі своїх звичних місць. Звечора Оріон просто висів над головою…

Вийшли в Атлантику. «Екіпаж» спав. Валерій до третьої години ночі біля керма. Здалеку, біля африканського узбережжя, виднілися вогні рибалок. Про них і попереджали Наталію і Валерія яхтсмени і лоція під час останньої стоянки в порту Гібралтара. Один з човнів став наближатися до «Лелітки»

– Та це ж пірати! – вигукнув Валерій.

«Лелітка» втекти не могла, бо що там двигун у 12 к.с. у порівнянні із сучасними двигунами рибалок та ще й вітру катма… Валерій готується до оборони: вішає на шию підводну рушницю, дуже схожу на автомат Калашникова, потім сильним галогеновим ліхтарем світить на човен рибалок, що швидко наближався, потім собі на груди, де висіла «страшна» зброя. І рибалки змінюють курс. Отак винахідливість капітана і його «страшна» зброя врятувала човен від піратів.

Добре, що «екіпаж» спав…

Було ще багато цікавих пригод під час подорожі. І зустріч з китом, що підійшов до човна на відстань 5 метрів, видовище гігантського ската, що вистрибнув попереду «Лелітки» із води – як злий чаклун у чорному плащі. Та головним результатом цієї мандрівки стало відкриття того, що острови Тихого океану були освоєні вихідцями з України, бо з українськими збігаються і назви богів (Тане – Дана) – Бог моря, (Оро – Орій) і їхні первинні зображення, орнаменти на одязі, килимах, ужиткових речах, вінки на головах,архітектура будівель і навіть кулінарні уподобання: порося на святковому столі. А ще співзвучність і мелодійність пісень з українськими та багато слів з українськими коренями. Цей висновок не суперечить висновкам вчених антропологів, які вважають полінезійців європеоїдами.

Ця подорож навколо світу тривала 1899 днів і ночей. На щоглі яхти «Лелітка» прапор України майорів у портах 18 країн світу, його вітали три океани…

Це була перша навколосвітня подорож українців на яхті під жовто-блакитним прапором незалежної України.

У цієї подорожі є ще один мотив – безмежна любов до своєї Батьківщини, до української землі.

Наталка Капустянська

 

Осінь очима Наталії Володиної

Ошатні тополі вже скинули свої напівкучеряві листочки. Вітер охоче шарудів, перемішуючи жовті і надзеленкуваті. Обабіч дороги красувалися чорнобривці. Вулицю Сурикова ніби хтось пензликом за один день перетворив на осінь. Саме на цій вулиці проживає художниця-графік Наталія Володіна-Панченко. В якусь мить мені здалось, що це вона кольори осені і домальовує. Ну це так, здогадки…

Наталія Віталіївна ще з дитинства була невгамовна, обдарована натура: вона мріяла стати художником, актрисою, журналістом і навіть співачкою. Якщо пройтися її шляхами, то всі її мрії здійснилися… Правда! Після закінчення Художньо-промислового технікуму за спеціальністю художник-оформлювач друкованої продукції, і ставши студенткою факультету «Графіка» Українського Поліграфічного інституту імені Івана Федорова, вона почала працювати в театрі російської драми імені Лесі Українки, а ролі грала в виставах народного театру будинку культури «Більшовик». На телебаченні вела авторську програму «Олівець-малювець», навчаючи художній творчості малят усієї України. І малювала все і на всьому, навіть на комп’ютері!

Утім, була ще одна мрія… 12-річною школяркою Наталія мріяла відпочивати в Міжнародному дитячому центрі «Артек». Ця мрія здійснилася більш ніж через 30 років, коли Наталія Віталіївна вже була відомим в Україні педагогом-новатором, авторкою «Уроків різноколірного чарівництва», викладачем комп’ютерної графіки на художньому відділенні дитячої школи мистецтв №2. Її запросили разом з талановитими вихованцями на Міжнародний конкурс шкільних вчителів в омріяний ще з дитячих років піонерський табір на березі Чорного моря.

Наталя з дитинства пам’ятає аромат олійних фарб. Її батько, військовий льотчик-випробувач, Віталій Володін у вільні від польоту години займався живописом, а маленька Наталя здивовано стежила за дивом перетворення білої поверхні полотна на вікно, за яким сяяв осінній левітанівський ліс…

Була ще п’ятирічною дитиною, і одного разу, гортаючи книжку, вперше натрапила на засушену квітку польового маку… У захваті вигукнула: «Червона квіточка!». Мама, вчителька літератури і мови, тільки-но вчора прочитала їй цю казку! Дівча було впевнене, що це саме ТА чарівна квітка! Від радості їй перехопило дихання, коли за межами військового містечка, куди привів її тато, побачила ціле поле маків.
Як майстер графічного мистецтва, художниця ніколи не малювала олійними фарбами. Але років зо десять тому Наталія Віталіївна пережила ностальгію за минулим і зайнялася живописом: першим з під її пензля на полотні з’явилося зображення червоних маків. Схоже, цей спогад про чарівні квіти, що вразили її в далекому дитинстві, перетворився на гарний натюрморт. У настрій картини мереживом вплетена печаль про 30-річного батька, який розбився у літаку під час його випробування, і про свого старшого сина-льотчика й бортінженера, що теж рано покинув цей прекрасний світ, переживши діда майже на два роки…

Ох, ці художники… Тільки-но пані Наталя «домалювала» осінь на вулиці Сурикова, де довелось використати майже всі жовті, багряні, жовтогарячі фарби, як взяла решту фарб й на вулицю Мечнікова, що поблизу метро Кловська. Тут-то протягом двох місяців вона творила дива: малювала наше українське буття. І знаєте де? На продовгій стіні будинку… Чого тільки тут не побачиш: уквітчані українські хатинки, поруч мальви, гарбузи на городі й навіть хтось впіймав золоту рибку. Тільки поки що мені невідома доля рибки і рибака… Тут і дівча на побачення спішить, озираючись навкруги, щоб часом бува ніхто її не побачив… А парубок, як і годиться, справжній козак з шаблею на боці. Здається, ось-ось і вуса закрутяться. А очі сяють добротою. Скільки тут куплетів українських пісень написано?! Власне, чому дивуватися… Український народ з давніх-давен славився своїми піснями. І сама мисткиня, малюючи, співала. Співала українські пісні, і прохожі іноді підспівували, іноді пропонували допомогу. Скажу по секрету, мешканці будинку, на якому щодня з’являвся український побут, прибігали до Наталії Віталіївни зігрітися. Скажете: придумала… Як це вийти з власної теплої квартири на вулицю і на вулиці грітися. Бо тут таке намальоване Сонце, що справді зігріває.

Загалом тут можна побачити всі пори року: засніжену зиму, причепурені хатки, які потопають у квітучих садах, тепле літо та щедру осінь. А барвінку зеленого… Так, так, барвінку. Ще з дитинства пам’ятаю, як моя матуся показувала мені дивні квіти, листя яких виглядало з-під снігу зеленим. А якщо заглянути в український фольклор, то барвінок символізує молодість, кохання, вдалий шлюб. Згідно з народним звичаєм, навесні парубки збирали барвінок і дарували коханій. Коли дівчина брала квітку, то це означало, що вона не проти стати дружиною цього парубка. Отож барвінок квітне на ЩАСТЯ!
Ми теж всі віримо, що наша країна, яка зараз переживає не кращі часи, розквітне. Бо у нас, окрім хрещатого барвінку, стільки символів… Зажурена верба, дарма, що зажурена, червона калина, тополя. Тополя… оспівана українськими класиками, це дерево – оберіг України. Тополя над шляхом… І кругом чорнобривці… Ми всі знаємо багато чого про чорнобривці. Але скажу одне – сьогодні для українців чорнобривець – це символ молодості і краси нашої держави. Тож недарма звемо нашу країну «Чорнобрива Україна».
Червона калина… Символ України-неньки і символ матері. І до сьогодні пам’ятаю той осінній день, коли малою, тримаючись за матусину руку, я йшла обривати гілочки калини. Від першого приморозку ягідки калини стали солодшими і не такими терпкими. А цілу зиму вся велика родина смакували калиновий пиріг.

Композицію українського фольклору завершує мудрий крук, який, усівшись на паркані з лози горішника, повчає солов’я. Правда, коли п. Наталя малювала, птахи відлетіли у вирій, але свої мелодії їй наспівували синички та горобці, які майстерно, як акробати, перестрибували з гілочки на гілочку.

Нові творчі пошуки, оригінальні композиції створює художниця на комп’ютері. Та коли вона бере в руки пензля і традиційні фарби, вони розлого лягають під кутом на полотні. Може, це буде груповий портрет сучасної української сім’ї, а, може – автопортрет мисткині з її колегами-подругами, вдягненими у в старовинне українське вбрання. А, може, Янгол-охоронець або старовинний пейзаж улюбленого Києва, міста, у якому народилась и творить все своє життя. Побачимо…

Наталка Капустянська

 

Слово про Марію Волошину

Районна мама… Саме так у Солом’янському районі називають Марію Волошину. А віднедавна це ім’я поширилося і на сусідні райони. Мені якось довелося чути телефонну розмову Марії Тимофіївни з мешканкою Святошинського району. Жінка дуже просила допомоги. Марії Волошиній довелося розв’язувати питання. А інакше вона не мислить. Це її покликання – допомагати…

На юність Марії Тимофіївни припала війна. Ще підлітком почала працювати в колгоспі. Та якою б важкою не була праця в родині Волошиних, у якій було троє дівчат і троє хлопців, тут цінували працьовитість, чесність. А доброту – понад усе. І до сьогодні Марія пам’ятає батьківський наказ: «Дівчата, ми не дали вам багатства, зате дали вам чесність, працьовитість і доброту». Марія Тимофіївна згадує:

  • Мама і тато з ранку і до пізнього вечора працювали в колгоспі. Тільки-но звільнилися з окупації, як прийшло інше: відбудова Донбасу. Старшу сестру забрали на відбудову. Тоді був наказ: з кожної селянської родини по одній людині.

Якраз батьківський наказ про працьовитість і доброту пронесе Марія Волошина і коли працюватиме і на викладацькій роботі, і коли на громадській.

У середині 80-х років одна з центральних газет писала так про Марію Тимофіївну: «У Волошиної не буває ні казенних зустрічей, ні казенних промов, взагалі нічого казенного…». Неформальне ставлення і доброта стануть повсякденними супутниками її життя. А за працю – орден «Знак Пошани». Будуть й інші нагороди. Та найбільша нагорода – це спілкування з людьми.

Здавалось, уже є і право на заслужений відпочинок. Та це не для Марії Волошиної… Ось вже понад три десятиліття вона – заступник Спілки жінок району. В районі налічується 51 осередок жіночих організацій. І завдання Спілки – дати жінці, особливо, коли вона самотня, надію, розраду, зрештою, показати, що вона не сама зі своїми проблемами.

Марія Тимофіївна, як дружина офіцера, дбає і про солдатів строкової служби. «Їм теж важко, – говорить моя героїня. – Вони далеко від рідної домівки. Їм потрібна наше тепло і доброта сердець».

Але завдання спілчан не тільки вижити, а й передати кращі традиції молодим, а не нарікати на молодь, що вона «якась не така» – зізнається Волошина. Дуже радіє кожній зустрічі з учнями, радіє їхнім успіхам, нехай ще маленьким. А з маленьких з’являються великі.

Щосереди жінки збираються на літературно-музичну вітальню «У середу, о 15-ій». Заграють струни гітари… І вдивляючись в обличчя цих жінок, думаєш: що може зігріти так душу, як не тепло і людська доброта…

Працюючи в газеті, я часто зверталася до Марії Тимофіївни. Ще б пак! Вона знає кожний куточок, кожний камінчик в районі. І людей…

Багато, хто знає Марію Волошину, дивується: як може жінка стільки зробити: вдома на столі запашний обід дбайливої дружини, а згодом і бабусі, і при цьому поєднувати роль жінки з успішною роботою викладача, науковця, і, зрештою, лідера жіночої організації. Для мене, як для жінки, це – секрет…

Наталка Капустянська

 

 

ДІМ НА ГОРІ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА

Думаю, не треба проводити опитування, аби дізнатися, кого найбільше читають в Україні. Безумовно, одним з найулюбленіших письменників українці вважають саме Валерія Шевчука. Люблять його не тільки в Україні. Твори письменника перекладено 22 мовами світу. Творчість Валерія Шевчука – багатогранна. Він – лауреат Шевченківської премії, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання».

Творчість Валерія Шевчука — це Дім добра, збудований високо на горі. Потрапити туди нелегко. Але мені вдалося в нього увійти. Маленький кабінет Валерія Шевчука, іронічно названий «келією», аж до стелі заповнений книгами. Невелика канапа та стіл зі стільцем, за яким зароджуються дивовижні ідеї, втілені в книгах, які нині вже є класикою української літератури. Ми говорили не тільки про українську літературу, а й про природу, долю, власне, про все те, що вкладається у поняття щастя.

У Валерія Шевчука було досить багате подіями й враженнями дитинство.

  • Малим я мав здатність увесь час кудись забредати й постійно губився. Уперше це сталося в 1943 році., коли, розсердившись на брата, я вирушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час на базар. Так забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, що виходила українською мовою, було надруковане оголошення про моє зникнення. Житомирське радіо тоді теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили, був я щасливо знайдений батьками і припроваджений додому, тепер мене пильно доглядали, однак це не завадило мені ще кілька разів загубитися — цю свою фатальну пристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»).

Учителем життя він вважає Григорія Сковороду. У Житомирській обласній бібліотеці 17-річному Валерію потрапила до рук єдина стара українська книжка, яка там була, Д. Багалій «Григорій Сковорода — український «мандрований філософ». Іван Франко й книжка Багалія значною мірою вплинуло на його долю. Він почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією Івана Франка та Григорія Сковороди.

Валерій Шевчук мешкає у мальовничому куточку Солом’янки. Щоправда, його дім знаходиться далеченько від гори. Але його герої якраз і живуть в будинку на горі. Чи не тому його роман «Дім на горі» має символічну назву. В цьому домі жили одні жінки, властиво, музи, як це було на горах стародавньої Еллади – Парнасі та Геліконі. Вони надихали хлопців, що народжувалися в цьому домі, ставати митцями. З іншого боку, це ніби замок, поставлений на горі для оборони від страшного світу, власне кажучи, тоталітарного режиму. Домом цього письменника є його творчість.

Початком задуму роману «Дім на горі» стала новела, написана письменником у 60-ті роки. У цьому творі інвалід війни приходить на Тетерівську околицю в Житомирі, де стояла 12-та початкова школа, щоб стати в ній директором. У ці роки письменник почав писати цикл фольклорно-фантастичних оповідань, які згодом склали другу частину роману «Дім на горі» – «Голос трави». У 70-х була дописана і повість-преамбула. Так формувався цей роман. Валерій Шевчук в преамбулі описав згадану школу №12 і присвятив її своїй першій учительці Марії Совінській. Прототипом директора школи став Борис Турівський, котрий вчив письменника у другому класі. Загалом сюжет черпався із живого повоєнного життя, яке письменник бачив дитиною, відтак герої типізовані, так створились художні типи.

  • Цікаво те, – каже Валерій Олександрович, – що Марія Яківна навчала в першому класі не тільки його самого, а й його батька. Не менш дивним було те, що ця вчителька незмінно цікавилася долею Валерія Шевчука, хоча тоді він навчався вже в іншій школі. Докладно розпитувала про Валерія в його матері, ніби відчувала, що він її ніколи не забуде і саме їй присвятить свій роман.

Письменник вірить у долю. Останній його роман «Фрагменти з сувою мойр», який щойно вийшов у видавництві «Либідь» у трьох книгах, власне, розповідає саме про мойр, тобто Долю. А щастям письменник вважає стан згармонізованої душі. Відтак він не поза людиною, а в ній, і зазвичай вимірюється сатисфакцією достойно завершених справ.

Валерій Шевчук народився в Житомирі, в глибокій долині, де з’єднуються річки Тетерів та Кам’янка, серед чудових краєвидів, рослин, птаства та скельних виступів. Тому-то переживає глибокий інтерес до природи – частини свого світобачення. Вітер у творах письменника – активна й неодмінна частка природи.

«…Вітер, котрий народився серед полів та сосен, спершу був і сосною, й стеблом…  Від річки кумкали жаби, а навкіл заливалися натхненно цвіркуни. Все спало, залите неживим, міражним сутінком, – стояв серед неба великий і голий місяць…».

Наталка Капустянська

 

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter