Залізнична колонія

Найближчим поселенням до вокзалу й майстерень була Залізнична колонія, яка виникла майже з початком будівництва залізниці. Тут мешкали родини залізничників і представників адміністрації, а крім житлових кварталів, розташовувалися власні навчальні заклади та медичні установи.

«На захід від Солом’янки, вдовж колій залізниці розташувалася Залізнична колонія — селище для мешкання працівників Південно-Західної залізниці, передусім її робітників і працівників майстерень. Селище з півдня було продовженням Солом’янки, з півночі його обмежувало Кадетське шосе (Повітрофлотський пр.), на заході — Стадіонна вулиця», — так описав в «Історичному путівнику по Києву» історичну місцевість Ігор Гирич. Що ж це за робітниче поселення, збудоване за регулярним планом?!

Дещо про  Залізничну колонію віднаходимо в енциклопедичному виданні «Звід пам’яток історії і культури України»: «Одночасно з будівництвом залізниці виникає селище — Залізнична колонія, де проживали працівники адміністрації, машиністи, робітники. Первісно забудова колонії була дерев’яною. В 1876 р. тут відкривається перша в місті та на Південно-Західній залізниці технічна залізнична школа, яку в 1884 р. перетворено на училище для підготовки обслуги залізниці. У 1890–1900-і pp. йде подальший розвиток колонії: розширюються та збільшуються потужності майстерень, дерев’яні будинки замінюються на цегляні, формується чітка містобудівна структура вулиць (ліній)»[1].  

Щоправда, у Державній науковій архівній бібліотеці м. Києва нам вдалося віднайти примірник «Иллюстрированного Путеводителя по Юго-Западным Казенным Железным Дорогам», де описано не лише вокзал як такий, що «не отвечает многим потребностям пассажирского движения», а й київські головні майстерні, які: «существуют с 1868 г., принадлежащих к числу самых больших и наиболее благоустроенных железнодорожных мастерских. Постоянно работает около 1200 человек рабочих и мастеровых. <…> В кузнице работает 7 паровых молотов и один железнопрокатный стан, производящий в год до 45000 пудов сортового железа. Мастерские выпускают ежегодно из ремонта  до 90 паровозов, до 350 пассажирских вагонов и до 1200 товарных вагонов и платформ. <…> При мастерских имеется похоронная касса, дешевая столовая, вечерние классы для рабочих и больница. Из мастеровых и рабочих образован духовой оркестр в составе до 50 человек… Склады материальной службы образуют целый городок; разнообразие имеющихся в складах предметов, потребляемые железными дорогами, строгий образцовый порядок, установленный при приеме, хранении и отпуске, обращают на себя особое внимание и придает складам особый интерес.

Наконец, на станции Киев имеется железнодорожная больница на 32 кровати, приют для сирот железнодорожных служащих и техническое железнодорожное училище»[2]

У своєму монографічному дослідженні «Пам’ятки індустріального розвитку Києва кінця XIX — першої третини XX століття» Валерія Ієвлєва також дослідила історію створення Залізничної колонії. Авторка вважає, що важливим епізодом в історії розвитку залізниць було спорудження спеціальних житлових районів селищного типу, так званих «Залізничних колоній» — житла для робітників та службовців залізниці. Київська «Залізнична колонія» вважається першою в Україні.  Житлові угруповання зводилися за комплексними проектами, якими передбачалася не лише садибна житлова забудова, а й виробничі приміщення, заклади для навчання та побутового обслуговування — їдальня, лікарня тощо.

За початковим проектом Київська «Залізнична колонія» являла собою упорядковану житлову садибну забудову з дерев’яними будинками, розміщеними певними за «певними» лініями – вулицями. «Колонія» виникла разом з київськими залізничними майстернями в передмісті Верхня Солом’янка  і зростала разом з ними.

Починаючи з 1880-х років, будівництво проводилося згідно з планом лише мурованими спорудами. В цей час виникають: технічне училище та пансіонат при ньому (1884–1886 рр.), корпуси залізничної лікарні з амбулаторією та аптекою (1890-ті), притулок для сиріт — дітей залізничників, розрахований на 150 вихованців (1899–1901 рр.), їдальня та ін.

У 1910-ті планування та забудова «Колонії» набули остаточного вигляду, який вона майже повністю зберегла до 70-х років XX ст.[3]  У 1910 році Залізнична колонія ввійшла до меж міста, а в 1920-ті роки вона повністю злилася з Солом’янкою. Видатний український історик Федір Ернст у довіднику-путівнику Києвом 1930 року Залізничну колонію описав так: «Окрім численних будинків для житла, колонія має низку установ, що її обслуговують. Тут міститься залізнична лікарня, поліклініка, електротехнікум, профшколи, декілька трудових шкіл, дитячих будинків, їдальня, клюб, пожежна команда, стадіон залізничників тощо»[4].

Тож Залізнична колонія — одне з перших у країні робітничих селищ, яке вирізнялося комплексним будівництвом житлових, культурно-побутових споруд. На території залізничної колонії пройшли дитячі роки Олександра Вертинського (1889–1957) — артиста естради, співака, поета, композитора. Залишившись сиротою, він жив у свого дядька, завідувача вагонних майстерень І. Єфимовича. У своїх спогадах О. Вертинський описував колонію як маленьке містечко з одноповерховими будиночками, оточеними квітучими палісадниками.

Зі спогадів Олександра Миколайовича: «Наша последняя киевская квартира находилась в Железнодорожной колонии, за вокзалом. Надо было перейти железнодорожные пути, и вы оказывались в маленьком городке с одноэтажными домиками, окружёнными цветущими палисадниками. В колонии этой находились вагонные и паровозные мастерские юго-западных железных дорог. Дядя мой, Илларион Яковлевич, муж тётки, заведовал вагонным цехом. Ему по должности полагалась казённая квартирка из пяти комнат, с ванной и кухней, с верандой, выходящей в небольшой садик. В саду были несколько старых деревьев, выкрашенная в зелёный цвет беседка, а вдоль невысокого забора стояли серебристые украинские тополя, клейкие и душистые весной, а летом засыпавшие улички, или «линии», как они назывались, своим белым лёгким пухом. Я любил этот садик. В нем были кусты малины, смородины, несколько грядок клубники, можно было потихоньку рвать эти чуть начинающие поспевать ягоды и наедаться зеленой кислятиной до боли языка. Зимой можно было сбивать палками ещё уцелевшие с лета где‑то на верхушках деревьев крупные волошские орехи, лепить бабу из снега или просто бегать с собакой Баяном, воображая себя то пожарным, то путешественником, попавшим на плавучую льдину, то Робинзоном.

Особенно запоминались праздники. На Рождество, в сочельник, после тщательной уборки в квартире натирали полы. Здоровенный весёлый мужик Никита танцевал на одной ноге по комнатам с утра до вечера, возя щётками по полу и заполняя всю квартиру скипидарным запахом мастики и собственного пота. Потом тот же Никита приносил с базара высокую пышную ёлку. Ёлку укрепляли в спальной, и она, оттаивая, наполняла квартиру уже другим запахом — запахом хвои, запахом Рождества. Этот запах заглушал мастику. Старый кот Кануська подозрительно глядел на ёлку, долго и тщательно обнюхивал её, немилосердно чихая при этом. На кухне одна из Наталий варила обед, или, вернее, ужин, потому что в этот день ничего нельзя было есть до вечерней звезды. Это не мешало мне, конечно, воровски наедаться всяких вкусных вещей, которые пеклись и жарились к ужину и которые я виртуозно таскал из буфета под самым носом тётки и кухарки. А в шесть-семь часов вечера, когда сгущались сумерки, высоко в темно-синем украинском небе — прямо над большим тополем во дворе — зажигалась звезда. Крупная, нежно-зеленоватая, единственная на фоне быстро темнеющего неба.

— Это моя звезда! — сказал я себе однажды и с тех пор часто смотрел на неё вечерами, отыскивая её первую на вечернем небе. Я разговаривал с ней, поверяя ей все свои детские планы и желания, а она тихо мерцала своими золотыми ресницами, точно во всем соглашалась со мной. Потом я уехал из Киева и потерял её. И теперь, как‑то попав в Киев, я пошёл на эту квартиру и уже не нашёл ни садика, ни тополя, ни звезды…[5].

Дослідниця історії Світлана Архипова в журналі «Краєзнавство» також згадує витоки утворення Залізничної колонії. «Перший вокзал Києва розміщувався поблизу товарної станції «Київ-1», до залізничних колій якої з боку Верхньої Солом’янки прилягали «Головні залізничні майстерні», котрі виникли одночасно з залізницею в 1868 р. для ремонту потягів та вагонів. У 1879 р. вони отримали назву «Головні залізничні майстерні Південно-Західної залізниці». Від початку свого заснування майстерні стали найкрупнішим підприємством Києва: спочатку тут працювали 467 осіб, через 10 років — 1300 осіб, а на початку ХХ ст. воно забезпечувало роботою 2500 осіб.

«Залізничні майстерні» поклали початок будівництва містечка залізничників — київської «Залізничної колонії», розпочате у 1860 р. і пов’язане з ім’ям О.В. Кобелєва — цивільного інженера за фахом, пізніше — професора Київського політехнічного інституту[6].

В Центральному державному історичному архіві України віднаходимо документи щодо побудови ще однієї залізнично-дорожньої станції, що належить до місцевості Деміївського переїзду. Власне, такі дані знаходимо у Справі № 109 «По вопросу постройки в г. Киеве 2-й железно-дорожной станции», датовану 12 травня 1912 року. У Листі до канцелярії Київського, Подільського, Волинського генерал-губернаторства повідомлялось, що «вопрос о сооружении этого вокзала первоначально был возбужден Киевским Уездным Земским Собранием. … И самым подходящим местом для постановки нового вокзала будет местность около Демиевского переезда»[7].

[1] Звід пам’яток історії і культури України. К.: 1999 р., т. 1 (Київ). С. 384.

[2]Иллюстрированный Путеводитель по Юго-Западным Казенным Железным Дорогам. Издание второе.  Киев, 1899. С. 47–49.

[3] Ієвлева В. Пам’ятки індустріального розвитку Києва кінця XIX – першої третини XX століття. Київ, 2008. С. 33–35.

[4] Київ. Провідник / за ред. Ф. Ернста. – К., 1930. – С. 691.

[5] Вертинский А. Дорогой длинною… М.: «Правда», 1990. 656 с.

[6] Архипова С. Київське передмістя Солом’янка наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. С. 23–30.

[7] ЦДІАК України. – Ф. 442, оп. 665. –  спр. 109.

Про сучасний вигляд, ба(!) більше, навіть про схему Залізничної колії можна побачити й почитати у книжці “Наш Солом’янський район” у бібліотеці на вулиці Освіти, 14-А.

Неподалік київського вокзалу було побудовано і  Свято-Покровський храм. У 1893 році призначають нового головного архітектора Києва. Ним став молодий випускник санкт-петербурзької Академії мистецтв Іполіт Ніколаєв, син відомого київського зодчого Володимира Ніколаєва. На цій посаді він пропрацював двадцять чотири роки. А першим його замовленням став проект першої солом’янської церкви неподалік від київського вокзалу.

Цей храм був зведений з ініціативи тодішнього міського голови Степана Сольського, оскільки на той час на Солом’янці не було жодної сакральної споруди. Для муніципальної влади це стало приводом увіковічити пам’ять київського митрополита Платона, який помер на свято Покрови.

Детальніше про Свято-Покровський храм можна почитати у рубриці «Духовні святині Солом’янки»: https://soloma.libraries.kiev.ua/svjato-pokrovskijj-khram-solomjanskogo-rajjonu-mista-kieva/ 

Вулиці, що прилягають до Залізничної колонії

Вулиця Карла Брюллова – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевість Солом’янка, Залізнична колонія. Пролягає від Стадіонного провулку до вулиці Івана Огієнка.

Ім’я видатного художника Карла Брюллова носить з 1955 року.

Карл Брюллов – видатний художник першої половини XIX століття і найяскравіший представник романтизму в російському живописі. Він був одним із тих, хто активно допоміг викупити із кріпацтва Тараса Шевченка.

Брюллов відступив від властивих академізму сюжетів, щоб зображати побутові сцени із життя простих людей, а не героїв. Майстер прославився картинами, написаними в Італії, і повними психологізму пізніми портретами російських інтелігентів і аристократів.

Карл Павлович Брюллов народився 23 грудня 1799 року в сім’ї скульптора французького походження Павла Брюлло. Батько з ранніх років навчав своїх синів малювання. В дитинстві Брюллов дуже хворів. До 7-ми років він майже не вставав з ліжка.

Карл та його старший брат Олександр (відомий російський архітектор) легко вступили до Імператорської академії мистецтв, в якій викладав їхній батько. В Академії Карл учився дуже добре і перевершував у майстерності всіх своїх товаришів. Викладачі дозволили Брюллову малювати власні полотна, тоді як його однолітки ще копіювали картини викладачів.

Уже під час навчання Карл виявляв талант, а за випускну роботу «Явлення Аврааму трьох янголів біля дуба Мамврійского» отримав велику золоту медаль.

Закінчивши Академію в 1821 з відзнакою, Брюллов вступив до Товариства заохочення художників. Саме коштом цього товариства в 1822 році він відправляється в Італію, наполігши щоб брат Олександр, який закінчив академію в один рік з ним, їхав туди також. Дорога до італійської столиці тривала майже рік. Вони зупинялися в різних містах і вивчали європейський живопис і культуру. Саме до від’їзду в Італію Карл Брюлло став Карлом Брюлловим. Їхнє прізвище було русифіковано за наполяганням імператора Олександра I.

В 1827 році Брюллов почав роботу над одним із своїх наймасштабніших творів – «Останній день Помпеї». Він відвідав руїни міста Помпеї, що загинуло при виверженні вулкану Везувій в 79 році до н.е, оглянув розкопки, зробив начерки. Брюллов працював над картиною майже шість років. В 1833 році картину було виставлено в Римі, в майстерні художника. Подивитися картину приїжджало багато відомих на той час людей, серед яких був письменник Вальтер Скотт.

Більше про Карла Брюллова читайте у нашому блозі: https://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/11/blog-post_23.html

 

Вулиця Архітектора Кобелєва – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, місцевості Солом’янка, Залізнична колонія. Пролягає від Стадіонного провулку до вулиці Івана Огієнка.

Вулиця виникла на межі XIX–XX століть, складалася з вулиць 6-та Лінія і 7-ма Лінія. За радянських часів – з 1955 року і по 2016 рік носила ім’я російського радянського письменника Дмитра Фурманова.

У вересні – листопаді 2015 року Київська міська державна адміністрація провела громадське обговорення щодо перейменування вулиці Фурманова на вулицю Архітектора Кобелева, на честь Олександра Кобелєва, київського архітектора, який звів численні об’єкти Залізничної колонії.

У лютому 2016 року київський міський голова видав розпорядження про перейменування вулиці на честь відомого київського архітектора Олександра Кобелєва.

Олександр Кобелєв походить із родини військових. Після закінчення інституту у 1887 р., за розподіленням Міністерства внутрішніх справ, його направили до Києва, де він прожив та проробив близько 50 років. Служив на залізниці. Серед перших його споруд — вокзал в Казатині (1888–1890).У 1899 за проектом Кобелєва посилено фундамент будівлі Управління Південно-Західної залізниці.

Кобелєв напрочуд вдало інтерпретував у своїх будинках різні історичні стилі. Зокрема, приміщення контори Державного банку (1902–05 рр.) Проектованих їм (в співавторстві з Олександром Вербицьким) в стилі італійського ренесансу; будинок дворянського і Селянського банків (1911) прикрашено в неорусский стилі; споруди Вищих жіночих курсів та Київського відділення Російського технічного товариства (обидві 1914) – в стилі неокласицизму (в Технічному суспільстві Кобелєв очолював архітектурний відділ). У 1913–15 роках Кобелєв реконструював корпусу Комерційного інституту. Побудував також кілька приватних прибуткових будинків, каплицю в Кирилівській лікарні (1902).

Цікаво, що свого будинку Олександр Кобелєв не мав. Він винаймав житло за на вул. Ярославів Вал, 31, та мешкав у державній квартирі викладачів при Політехнічному університеті.

З Політехом Олександра Васильовича пов’язувало багато. В 1898 році проводився закритий конкурс проектів комплексу Політехнічного інституту. Кобелєв зайняв друге місце, проте через два роки замінив переможця Ієроніма Кітнера в управлінні будівництвом. З 1899 року був викладачем в КПІ, а з 1912 року – професором. Тоді ж став деканом інженерно-будівничого відділення Київських політехнічних курсів. Він був дійсним членом Академії будівництва та архітектури. Написав працю в 6 томах «Загальна цивільна архітектура».

 

 

 

 

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter