Жуляни

За летовищем міжнародного аеропорту «Київ» ім. Ігоря Сікорського знаходиться колишнє село Жуляни. Це – південний кордон Солом’янського району.

На південно-західній околиці Києва розташоване селище Жуляни. Воно згадується під назвою Жуляни у деяких документах XVII-XVIII ст., сто років тому звалося Желянє, пізніше — Жуляни. Оскільки давньоруські літописи часто розповідають про Желянь (Желань, Желяны), то багато істориків, зокрема М.М. Карамзін, С.М. Соловйов, за співзвучністю назв схильні ототожнювати її з сучасним селищем. Існують також й інші точки зору щодо місцеположення літописної Желяні.

Історик Л. Похилевич у своїх «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии», на відміну М.М. Карамзіна та інших, ототожнював Желянь з річкою Борщагівкою. Автор цікавих, але позбавлених науковості путівників по Києву М. Сементовський вбачав Желянь у вулиці Жилянській. Протилежного погляду дотримувався М. Закревський («Описание Киева») — Желянь знаходилася між Либіддю і Кирилівським монастирем, у верхів’ях Сирця. Навпаки, дослідник київських старожитностей Л. Добровольський порівнював Желянь з Києво-Жулянським плато.

Однак ближче за всіх до розв’язання питання про її місцеположення підійшов у своїх дослідженнях старший науковий співробітник археології, кандидат історичних наук С.О. Висоцький: Желянь містилася у заплаві Либеді. Але ж де саме?

Перегорнемо сторінки літописів. У 1093 році численні загони половців напали на Руську землю. Об’єднані сили Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха та Ростислава Всеволодовича рушили назустріч ворогові. Війська перейшли Стугну і були розбиті біля Трипілля. Рятуючись, Ростислав і Володимир кинулися в річку, щоб дістатися протилежного берега. Стугна, пише автор «Слова о полку Ігоревім»… «юнака князя Ростислава скрила на дні при  темнім березі. Половці «придоша Киеву, и пустиша на вороп межи Киев и Вышгород. Святопол же выйде на Желяню».

Отже, щоб напасти на половців, війська яких розтягнулися між Києвом і Вишгородом, Святополку необхідно було вийти на Желянь. Порівнюючи Лаврентіївський та Іпатіївський літописи можна з впевненістю говорити, що Желянь була в нагірній частині Києва, поблизу витоків Либеді, де згодом засновано Шулявку[1].

За відомостями 1828 р., у селі «Жиляни», а саме так значиться село Білогородського повіту налічувалося 45 дворів[2].

Топографічно близьке до Києва розташування робило Желянь передостаннім рубежем в обороні столиці. <…> Про те, що Желянь була головним чином місцем збройних сутичок, свідчать і дані археології. Так, 1840 р. у селі Жуляни на городі селянина був знайдений скарб з двадцяти срібних гривен київського типу, очевидно закопаний під загрозою небезпеки.

Як наслідок селянських подій, напевно, можуть розглядатись і кургани, в різні часи зафіксовані тут вченими. Так, на наявність в с. Жуляни кількох давніх могил вказував Л. Похилевич. На його думку, вони вміщували кісти тих, хто бився тут за Київ. У своїй доповіді засіданню Імператорської Археологічної комісії 5 листопада 1913 р. член київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва О.Д.  Ертель підкреслив особливий інтерес, що становить собою великий курган у с. Жуляни. Пізніше, 1915 р., поблизу залізничної станції Жуляни О.Д. Ертель здійснив розкопки «найбільшого» кургану, в якому припускалась наявність воїнських поховань. Розкопки велися поквапом, тому залишили дуже скупі відомості. Зокрема, тут було відкрито 21 поховання. На глибині 1,5 м була знайдена «стріла скіфського часу».

1971 року Києво-окольний загін Інституту археології АН України під керівництвом І.І. Мовчана у межах сучасного аеропорту «Жуляни» дослідив досить великий курган, насип якого вже був частково зруйнований. <…> У похованні були знайдені деталі кінської упряжі: вудила, стремено та залізний костиль з кільцем, що, можливо, вбивався в дерев’яну луку сідла.

Певний інтерес становлять вудила. Виготовлені з одного залізного прута, прямокутного в перетині (можливо, це лише заготовка), вони належать до вудил без перегину. Такі вудила призначались для чіткішого керування конем, необхідного в умовах лісової й нерівної місцевості. Хоч подібні вудила були відомі на Русі й навіть у Західній Європі, та за археологічними даними споконвік належали якомусь напівлісовому народові, що мешкав на території від Уралу  до Дніпра, а подекуди — до Дунаю в IX-XII ст. С.О. Плетньова вважає, що це були печеніги.

Цікаві результати дало палеоантропологічне дослідження черепа людини, похованої у с. Жуляни. Він виявився характерним незначною монголоїдною домішкою, властивою кочівникам Подніпров’я.

Знахідка давньоруського скарбу 1840 р., розкопки 1915 р., що виявили матеріали навіть «скіфського», принаймні давньоруського часу, та роботи 1971 р., які розкрили поховання найімовірніше печенізької належності, доповнюють картину селянських подій, відому за літописом[3].

У Медико-топографічному описі державних маєтностей Київської округи з зображенням деяких природних витворів рослинного і тваринного світу, разом із статистикою кожного села, їхнім виглядом, зробленим з натури, зображенням селянських костюмів та географічною картою Київської округи за 1854 р., описаного  Домініком Пєром Де ля Флізом, про Жиляни читаємо: «крестьян мужского пола 260, женского 261 душ, митрополитанских — мужского пола 51, женского — 101, отставных солдат — 13, а их жен — 22. Селение лежит в 6 верстах от Киева на юго-восток на равниной местности.  Земли песчаные и глинистые. Крестьяне высевают озимого хлеба 165, а ярового 186 четвертей.  Крестьяне засевают огороды картофелем (175 четвертей), капустою, огурцами, маком, коноплею и отчасти тыквою. У жителей считается: 206 волов, 102 коровы, 20 лошадей, 150 овец, 150 свиней. В лесах водится много волков. Всех домов насчитывается 58, из них 20 старых. Много крестьян бедно одеты. Но носят сапоги»[4].

Через 10 років населення збільшилося. Про це дізнаємося з  праці «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року Лаврентія Похилевича. Він описав поселення так: «Желяне село в 3-х верстах от Братской Борщаговки и в 7-ми от Киева к западу. Село расположено при вершине ручья в древности именовавшегося Желанью, а ныне Борщаговкой. В настоящее время ручей этот при селе Желянах так слаб, что иметь воду только весною после таяния снегов и после продолжительных дождей. Жителей обоего пола: православных 727, евреев 6»[5].

Із початком війни перші німецькі бомби полетіли на аеропорт. Звичайно, що зачепило і село. Так, за спогадами уродженця Жулян Миколи Троценка, згоріла уся Лушпіївщина — південний куток села на правому березі річки Борщагівки.

У липні-вересні 1941 року поблизу Жулян проходила 2-га лінія оборони Києва.

На початку 1950-х років в Жулянах стала до ладу нова двоповерхова школа та сільський клуб.

[1] Дригалкін В. Літописна Желянь : [З історії околиці Києва селища Жуляни] // Наука і суспільство. 1972. № 11.  С. 40.

[2] ЦДІАК України. – Ф. 533, оп. 3, спр. 285, арк. 72.

[3] Давньоруська Желянь : з історії київських околиць / Мовчан І.І., Писаренко Ю.Г. // Археологія. – 1994. – № 3. – С. 106–112.

[4] Де ля Фліз Д.П. Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи з зображенням деяких природних витворів рослинного і тваринного світу, разом із статистикою кожного села, їхнім виглядом, зробленим з натури, зображенням селянських костюмів та географічною картою Київської округи. С. 754-755.

[5]Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Киев, типография Киево-Печерской лавры, 1864. – С. 21-22.

Вулиці в Жулянах

Вулиця Михайла Дерегуса – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Ганни Арендт до кінця забудови. Вулиця виникла на початку 2010-х років. З 2015 року мала назву Янтарна. Сучасна назва – з 2019, на честь українського живописця й графіка, професора М. Г. Дерегуса.

Михайло Гордійович Дерегус народився 5 грудня 1904 року в селі Веселому, що на Харківщині у селянській сім’ї. З раннього дитинства захопився малюванням. Його дитячі роки та юність припали на тяжкі буремні роки – час революцій, переворотів, кровопролитних воєн, проте вони не зламали віри в його майбутнє – стати художником. Так, у 1923–1930 рр. Михайло Дерегус навчався в Харківському художньому інституті, де займався у творчих майстернях відомих художників-педагогів Михайла Шаронова, Семена Прохорова та Олексія Кокеля. Після успішного закінчення навчання Михайло з головою поринув у творчу роботу, працюючи водночас викладачем у рідному інституті. Уже перші живописні та графічні роботи 30-х років молодого митця М. Дерегуса привернули загальну увагу.

Михайло Дерегус невтомно і часто мандрував українськими землями і виконував натурні малюнки, замальовки, етюди, які творчо використовував у створенні живописних полотен, графічних циклів, ілюстрацій у станковій графіці. Створив цікаву серію офортів перед війною – «Вітер», «Пристань у Ходорові», «Гребля у Вільшані», «Три явори» тощо.

У післявоєнні роки Михайло Дерегус продовжує надзвичайно продуктивно працювати в галузі станкової графіки.

В ілюстраціях до оповідань Марка Вовчка (1958), до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (1959), до поеми Тараса Шевченка «Катерина» і «Наймичка» (1963) художник виступає швидше як визначний митець ліричного плану.

Його твори експонуються та зберігаються в багатьох художніх музеях і донині хвилюють багатьох глядачів – шанувальників образотворчого мистецтва. Він брав активну участь у багатьох колективних виставках, у численних персональних виставках. Серед українських художників тих часів мало кого можна було поставити поряд з М. Дерегусом за силою живописного темпераменту і колориту хисту.

25 жовтня 2004 року Національний банк України увів до обігу ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 100-річчю від дня народження Михайла Дерегуса. В галузі образотворчого мистецтва (живопис, графіка) було започатковано премію імені Михайла Дерегуса.

Більше про Михайла Дерегуса читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/04/blog-post_23.html

 Антіна Ждановича – вулиця у Солом’янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від безіменного проїзду (між Совською та Шкільною вулицями) до вулиці Ганни Арендт. Сучасну назву отримала в 2019 на честь державного і військового діяча часів Визвольної війни (1648–1654 рр.) Антіна Ждановича (р.н. невід – після 1660).

Відомому державному діячеві Антіну Микитовичу Ждановичу належить помітне місце серед плеяди сподвижників Богдана Хмельницького.

Апогей політичної діяльності припадає на кінець 40-х-початок 60-х рр. ХVII століття. З перших років Визвольної війни українського народу спостерігається його стрімкий злет до вершин державної влади в Україні. У 1649 році А.Жданович – сотник реєстрового Чигиринського полку – був призначений київським полковником (за Реєстром 1649 року до складу Київського полку входило 17 сотень та 1792 козаки).

Антін Жданович виконував дипломатичні місії до Варшави і Стамбула, брав участь у Конотопській битві у 1659 році. Після переходу гетьманської булави до Юрія Хмельницького (вересень 1659 року) А. Жданович, як і І.Виговський, відбув до Польщі. Новий договір, який був укладений у жовтні 1659 року між Московією та Гетьманщиною, не лише «вкоротив права» останньої, а й перекреслив політичну діяльність Антіна Ждановича в Україні. Принаймні, поки остання залишалася б під владою московських государів. У лютому 1660 року під час облоги Могилева потрапив у московський полон. Подальша доля невідома.

Більше про Антіна Ждановича  читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/05/blog-post_7.html

 Вулиця Отця Анатолія Жураковського – вулиця в Солом’янському районі міста Києва, селище Жуляни. Пролягає від вулиці Шевченка до Садової вулиці. Теперішню назву носить з 2016 року.

Отець Анатолій Євгенійович Жураковський народився 4 березня 1897 року в родині студента історико-філологічного факультету Московського університету та його дружини, колишньої вчительки. Родина жила в Москві, а пізніше переїхала в Тифліс. Анатолій з юних років часто відвідував храм і молився. В Тифліській гімназії організував православний гурток.

В 1911 році, коли хлопцю було 14 років, родина Жураковських переїжджає до Києва. Будучи гімназистом, відвідував засідання Релігійно-філософського гуртка, вивчав богослов’я. В цей період на нього впливали відомі київські вчені, філософи і богослови. В 1915 році закінчив навчання в гімназії і вступив до університету, теж на історико-філологічний факультет

Під час Першої світової війни пішов на фронт як вільно визначений. В 1917 році демобілізувався за станом здоров’я і продовжив навчання в Київському університеті.

У 23 роки майбутній пастир переїздить разом із дружиною в село Красногородка під Києвом. 31серпня 1920 року в Успенському соборі Анатолія висвятили в ієреї. Спочатку він служив у селі Красногородка, де проживав.

В 1921 році його перевели служити настоятелем у колишню домову церкву при притулку святої Марії Магдалини на розі Микольсько-Ботанічної та Паньківської вулиць у Києві.

Більше про Отця Анатолія Євгенійовича Жураковського читайте у нашому блозі: http://solomyanka-kray.blogspot.com/2020/05/blog-post_12.html

 

 

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on Twitter